Літературна мова

ЛІТЕРАТУ́РНА МО́ВА — над­діалектний, унормований різновид національної мови, що є основним засобом спілкува­н­ня в більшості соціальних сфер. У такому ж значен­ні використовують поня­т­тя «загальнонародна мова». В англійській мові на по­значе­н­ня цього різновиду національної мови за­стосовують термін «мовний стандарт», або «стандартна мова» (standard language, standard Englisch), у німецькій — «висока мова» (Hochsprache). Л. м. трактують також як засіб поро­зумі­н­ня всіх пред­ставників народу без роз­різне­н­ня віку, статі, соціального походже­н­ня та території прожива­н­ня. За культурним і соціальним статусами Л. м. як вища опрацьована форма існува­н­ня мови протистоїть територіальним і соціальним діалектам, різним типам роз­мовного койне, мішаним різновидам побутово-роз­­мовного мовле­н­ня. Основна її функ­ція — консолідувальна.

Провід­ним у ви­значен­ні Л. м. є поня­т­тя норми. Норми мовного стандарту існують на всіх рівнях мови — фонетичному, морфологічному, синтаксичному, лексичному. Л. м. потребує кодифікації, тобто узаконе­н­ня (прескрипції) в ор­фо­графічних та орфоепічних словниках, граматиках, довід­никах з культури мовле­н­ня. Між літературним стандартом та іншими формами побутува­н­ня мови існує взаємозвʼязок. Живе побутово-роз­мовне мовле­н­ня (узус) є по­стійним джерелом збагаче­н­ня й оновле­н­ня Л. м.

У сучасних умовах динамічних соціальних пере­творень, зокрема з роз­витком ЗМІ та Інтернету, взаємозвʼязок писемної і роз­мовної мов інтенсифікувався. Отже, серед характерних рис Л. м. — писемна фіксація, загальнообовʼязковість норм і їхня кодифікація, роз­винена функціонально-стильова система і стилістична диференціація засобів вираже­н­ня. Спів­від­ноше­н­ня між цими ознаками, форми їхньої реалізації не є тотожними і стабільними, окремі роз­різнювальні риси виробляються лише по­ступово, при цьому їхні становле­н­ня і роз­виток від­буваються нерівномірно.

Л. м. виникає на певних етапах історичного роз­витку народу і свідчить про досягне­н­ня ним високого культурного рівня й здатності до самоорганізації. У період середньовіч­чя роль писемно-літературної мови могла виконувати чужа мова — латинська в країнах Зх. Європи, класична арабська в ірано- і тюркомовних народів. У Київській Русі такою мовою була церковно-словʼянська (старословʼянська). У донаціональний період писемно-літературна мова обслуговувала пере­важно одну сферу су­спільного життя — культово-релігійну. Процеси формува­н­ня Л. м. у багатьох європейських країнах починалися з пере­кладів Біблії з не­зро­зумілої для народу латини на національні мови, а також з укла­да­н­ня словників і граматик. В історії багатьох народів попередній етап у формуван­ні Л. м. становило виникне­н­ня койне. Напр., англійська Л. м. виникла на базі лондонського койне, китайська — на базі пекінського койне, у формуван­ні російського Л. м. вагому роль ві­ді­грало московське койне, яке по­єд­нувало риси пів­нічноросійських і пів­ден­норосійських говорів.

Л. м. без­посередньо повʼязана з роз­витком культури народу, зокрема його художньої літератури. Так, в історичному роз­витку багатьох Л. м. велике значе­н­ня мала творчість видатних письмен­ників (В. Шек­спіра у становлен­ні англійської Л. м., Данте — італійської, Т. Шевченка — української, О. Пуш­кіна — російської та ін.). Поня­т­тя «літературна мова» і «мова художньої літератури» не тотожні, оскільки у мові художньої літератури, особливо сучасної, крім нормативного, використовують еле­менти ненормативного мовле­н­ня — жарґонізми, арґо, діалектизми тощо. В умовах нерівноправного становища етносу в складі поліетнічних імперій часто від­бувається обмеже­н­ня функцій його Л. м. внаслідок вилуче­н­ня зі сфер адміністративного управлі­н­ня, освіти, науки.

Л. м. можуть мати регіональні варіанти. Так, унаслідок роз­діле­н­ня території України між Російською та Австро-Угорською імперіями українська Л. м. в 19 — на поч. 20 ст. формувалася у двох варіантах — східноукраїнському і західноукраїнському. Обʼ­єд­на­н­ня українських земель в одній державі сприяло інтеграції регіональних варіантів у єдину Л. м. загальнонародного пошире­н­ня. Деякі сучасні Л. м., пошире­н­ня яких ви­йшло за межі їхніх держав, що повʼязано пере­важно з колишньою колонізаторською політикою, мають національні варіанти (англійська мова у США, Канаді, Австралії, іспанська в країнах Латинської Америки, французька у Канаді тощо). Див. також Рідна мова.

Завантажити статтю