Каліграфія
КАЛІГРА́ФІЯ (грец. ϰαλλιγραφία — красивий почерк) — мистецтво писати розбірливим, гарним і чітким почерком; досконала форма рукописного шрифту стародавніх книг, офіційних документів. Інші назви — краснопис, чистописання. Визначає культурний рівень людини, її темперамент. Як вид мистецтва набула розроблення у Стародавньому Китаї, ставши витонченим видом художньої діяльності. Каліграфічним почерком прикрашали ширми, віяла, костюми аристократів. У Китаї та Японії каліграфів вважали культурними ідеалом. Частина художників надавала перевагу славі каліграфа, а не живописця. Закони й принципи створення каліграфічного сувою покладені в основу теорії та практики живопису. Із давніх часів К. застосовували для написання звернень до правителів, інших адресатів високого соціального статусу. Мистецтво К. повʼязане з історією писемності та книги. Учителі-каліграфи, автори перших підручників із К. — венеціанець Дж. Тальєнте (16 ст.) та московит К. Істомін («Букваръ», 1694). К. — важлива дисципліна у навчанні молоді в царських гімназіях.
За радянських часів у початкових школах викладали чистописання (краснопис). Основні напрями К.: 1) класична (академічна, традиційна) — чітка, гармонійна форма літер із варіаціями виносних верхніх та нижніх елементів, із віртуозними розчерками, складанням силуетів-каліграм; легко читається; 2) сучасна — експресивна, абстрактна, читається складно; призначена для роздумів, емоційно-напруженого співчуття, милування; рівень станкової графіки. К. — оригінальні витвори мистецтва, що засвідчують час, країну, особистість майстра. На графічну форму рукописного шрифту впливає вибір інструментів письма, основний з яких — ширококінцеве, гострокінцеве, тупокінцеве пера, різець, пензлі. Ширококінцеве перо (або калам, винайшли у 4 тис. до н. е. в Єгипті) — заточена очеретяна паличка з косим чи прямим зрізами, від 624 — пташине перо, яким писали на папірусних сувоях, пергаменті, папері; сучасне сталеве перо — «рондо».
Ширококінцевим пером закладено основу для всіх сучасних шрифтів: співвідношення тонких та широких елементів літер, характер їх зʼєднання. Кут обернення цього пера в рядку постійний, з його зміною видозмінюється контрастність літер. Найпоширеніший кут — 45° у письмі «гуманістичного курсиву». Гострокінцеве перо — пташине, від початку 19 ст. — металеве; його попередник — стилус (гострозаточена бронзова чи кісткова паличка, якою писали на вощаних дошках у Древній Греції, прошкрябуючи шрифт, — неконтрастне письмо). Сталевим гострокінцевим пером виконували контрастне письмо із натисками та волосними переходами.
Наприкінці 18 ст. — у 19 ст. розробили двонажимне (т. зв. двотиснене) письмо — «англійське», термін «К.» як зразок віртуозності поширився завдяки цьому виду письма; на базі англійської К. виникла словʼянська. Для підручників і прописів гострокінцевим пером К. копіювали в гравюрі на міді й цинку рукописні зразки. У Західній Європі та Російській імперії зʼявилася гравійована К., для якої використовували різець. Тупокінцеве перо — сталеве («редіс»), кулькова ручка, фломастер тощо; письмо ним неконтрастне; найпоширеніший сучасний інструмент письма. Пензлі, як і пера, з подовженим волосом, популярні у Китаї та Японії; бувають різної мʼякості й пружності (із хутра вовка, кози та ін.). Форма штрихів залежить від сили натиску, письмо індивідуальне. У Східній культурі рисам письма дали поетичні назви. При монастирях Західної Європи, у Російській імперії у книжкових майстернях-скрипторіях працювали монахи-переписувачі — скриптори. Словʼянська писемність двох видів — глаголиця (у чехів і поляків, які згодом узяли латиницю) та кирилиця (у східних словʼян).
Найдавніша форма рукописного кириличного шрифту 10–13 ст. — устав (широке пряме письмо, повільне, контрастне, із засічками різної форми), виконували ширококінцевим заточеним гусячим пером. Найкращі зразки — Остромирове Євангеліє 1056–57 (написане дяком Григорієм для Новгородського посадника Остромира), «Ізборник Святослава» 1073; ці пергаментні кодекси писані чітким почерком, ілюміновані золотом і кіноварʼю, з орнаментальними ініціалами, заставками, кінцівками. Форма письма 14 ст. — півустав (більш вузька, щільна та швидка, з надрядковими елементами). Зразок першого друкованого шрифту — в «Апостолі» І. Федорова (Л., 1574). Червоною фарбою писали заголовки вʼяззю (округла чи кутаста, декоративне письмо, де великі та малі літери тісно звʼязані в єдину стрічку, читати складно).
На базі півуставу у 17 ст. склався скоропис — швидка форма письма, заплутаніша, з багатьма кручками й петлями, рисами власного почерку писця. В архівах України збережено документи, зокрема Універсали Б. Хмельницького, листи поважних осіб. Чіткість письма повернула реформа Петра І — гражданський скоропис, шрифт 1703. Українські рукописні книги — високохудожні памʼятки культури; найвизначніша — Київський Псалтир 1397, написаний протодияконом Спиридонієм дрібним уставом з орнаментальними заставками, мініатюрами. У 16 ст. особливо поширилося книгописання на Волині, зосереджувалося у церквах і монастирях. Так, у бібліотеці Дерманського Свято-Троїцького монастиря 1571 було 40 світських книг, богослужбові місцеві та привізні; на Західному Поділлі, Тернопільщині — рукописні копії з друкованих книг Ф. Скорини.
Найвідоміші українські рукописні книги — Реймське (1-а пол. 11 ст.), Туровське (2-а пол. 11 ст.; обидва — Київ) Євангелія, Пандекти чорноризця Антиоха, Добрилове Євангеліє (1164, Галичина); уставним письмом, візантійскі плетіння ініціалів і заставок, мініатюри. Нова форма уставу 15 ст. — Пересопницьке Євангеліє (1556–61, Волинь). Зразки світської літератури — «Грамматыка словенская…» І. Ужевича (рукопис латинською мовою, 1643; опубліковано 1970), «Огородок» А. Радивиловського (К., 1671), «Ірмологіон» (Станіслав, поч. 18 ст.), «Літопис» Самійла Величка (Полтавщина, 1720).
Оскільки рукописний шрифт виник раніше мальованого і друкованого, першодрукарі А. Мануцій (Італія), І. Ґутенберґ (Німеччина), І. Федоров (Росія) копіювали літери рукописних книг у дзеркальному відображенні, вирізали на дереві, гравіювали та відливали у металі. Так зʼявилися перші друкарські шрифти. Майстри кращих гарнітур латиниці та кирилиці — каліграфи й гравери: Янсон, Кезлон, Баскервіль, Бодоні, Дідо, Вальбаум (Велика Британія); у 20 ст. — А. Капр, В. Лазурський, С. Телінгатер. Відомі школи К. 20 ст.: Велика Британія (Е. Джонстон, А. Сіммонс), Німеччина (Р. Тост), Чехія (Ф. Музика), Болгарія (В. Йончев), країни Балтії (В. Тоотс, П. Лухтейн), Росія (В. Вагін, І. Гусєва, Б. Маркевич, І. Фоміна), Україна (Г. Нарбут, М. Кирнарський, Я. Гніздовський, І. Криворучко), Білорусь (П. Семченко), Молдова (І. Богдеско). У м. Цінціннаті (шт. Огайо, США) при училищі А. Маркс створене Товариство любителів К. Нині К. використовують у рекламі, художньому оформленні літератури, грамот, дипломів, вітальних адрес. К. сприяє створенню нових друкарських шрифтів у світі.
