Кримська конференція

КРИ́МСЬКА КОНФЕРЕ́НЦІЯ 1945 Від­булася 4–11 лютого у Лівадій. палаці побл. м. Ялта (нині АР Крим) за участі голови РНК СРСР і ген. секр. ЦК ВКП(б) Й. Сталіна, президента США Ф.-Д. Ру­звельта, премʼєр-міністра Великої Британії В.-Л. Черчі­л­ля, міністрів закордон. справ та нач. вищих штабів союз. держав, ін. радників країн «Великої трійки» (СРСР, США і Великої Британії) з метою виріше­н­ня низки ключових питань, повʼязаних із закінче­н­ням Другої світової війни та повоєн. устроєм світу (ін. назва — Ялтин. конф. 1945).

На ній роз­глянуто пита­н­ня про заснува­н­ня ООН, обриси якої окреслено на конф. у Думбартон-Оксі (око­лиця Вашинґтона; 21–28 верес­ня 1944 та 29 вересня — 7 жовтня 1944); повоєн­ну долю Німеч­чини: принципи роз­межува­н­ня окупац. зон, кількість окупац. держав (пита­н­ня участі Франції), репарації; утворе­н­ня єдиного уряду та майбутню тер. Польщі; продовже­н­ня бо­йових дій на Далеко­му Сх. за участі СРСР. Рад. сто­рона вимагала членства центр. пред­ставництва та пред­­став­ництв усіх респ. СРСР в ООН із правом голосу (загалом 16 чл.).

Таку пропозицію роз­критикував Ф.-Д. Ру­звельт, оскільки вона порушувала принцип «одна де­ржава — один голос», проте під­тримав В.-Л. Черчілль за умови аналог. включе­н­ня до ООН на правах окремих чл. із правом голосу низки брит. домініонів (Австралії, Канади, Нової Зелан­дії, Пд.-Афр. Союзу, Індії). 7 лютого В. Молотов висунув нову пропозицію з цього ж пита­н­ня, у якій ішлося про зменше­н­ня заг. кількості пред­ставництв до 4-х (СРСР, УРСР, Білорус. і Литов. РСР). Після обговоре­н­ня остаточно від­кинуто можливість членства Литов. РСР, що по­вʼя­зано з негатив. ставле­н­ням де­ржав Заходу до інкорпорації кра­їн Балтії до СРСР. Лише 10 лю­то­го Ф.-Д. Ру­звельт дав згоду під­­тримати рад. пропозицію про на­да­н­ня права участі у конф. країн-засн. ООН трьом пред­став­никам з рад. боку — від СРСР, УРСР і Білорус. РСР.

Позитивне ріше­н­ня щодо УРСР і Білорус. РСР стало можливим з огляду на ви­зна­н­ня їхньої значущості для долі Європи та світу у вимірах чисельності насел. і роз­мірів тер., знач. втрат, яких вони за­знали впродовж війни, та наявності у них номінально незалеж. мін-в (наркоматів) зовн. справ та оборони, за­проваджених навесні 1944. Результатом проведеної роботи стала Декларація Обʼ­єд­наних Націй, що проголосила склад держав-засн. ООН («Велика трійка» і Ки­тай) та держав, яких за­просили до участі у майбут. установ. конф. ООН у м. Сан-Франциско (шт. Каліфорнія, США), — всі кра­їни, що оголосили війну кра­їнам осі Рим–Берлін–Токіо до 1 трав­ня 1945. У декларації також йшлося про вищий по­стійно діючий орган ООН — Раду Без­пеки у складі най­впливовіших держав, кожна з яких може ветувати не­прийнятні для неї силові акції ООН проти третіх країн або ж утримуватися під час голосуван­ня за несилові по­станови та дії.

Пита­н­ня про участь УРСР та Білорус. РСР у заснуван­ні ООН на вимогу кер. урядів США і Великої Британії, занепокоєних очікуваною негатив. реакцією щодо цього з боку Кон­гресу США та брит. домініонів, до фінал. комюніке конф. не включили, а зафіксували лише у роз­ділі «Все­світня організація» таєм. протоколу, під­писаного В. Молотовим, Е. Стет­тініусом й А. Іденом. Це при­звело до того, що УРСР і Білорус. РСР не були на­діслані офіц. за­проше­н­ня на конф. до Сан-Франциско, тому поява на ній укр. та білорус. де­легацій стала неочікуваною для її учасників, що спричинило скандал й обмін ультиматумами. У справі майбут. роз­межува­н­ня окупац. зон у Німеч­чині боротьба роз­горнулася довкола пита­н­ня про участь у цьому процесі Франції. Залуче­н­ня її лобіював В.-Л. Черчілль, оскіль­ки, на його думку, без неї стабіль­ність майбут. Європи була неможливою. Й. Сталін і Ф.-Д. Руз­вельт (не­зважаючи на наполяга­н­ня своїх радників) ставилися до цього не­прихильно. У ході роботи 10 лютого Франції таки надали місце у Між­союзниц. контрол. комісії та право вето. Майбутню окупац. зону для неї ви­окремили із окупац. зон США та Великої Британії. Сторони задекларували спіл. зав­да­н­ня: роз­зброїти та роз­пустити нім. ЗС, ліквідувати військ. пром-сть Німеч­чини, справедливо покарати всіх воєн. злочинців, від­шкодувати заподіяні збитки, за­бо­ронити нацист. партії. Водно­час із демілітаризацією та дена­ци­фікацією Німеч­чини пере­можці зобовʼязувалися створити умови для гідного існува­н­ня нім. народу. Обговоривши пита­н­ня про можливість стягне­н­ня репарацій з Німеч­чини, учасники вирішили створити Між­союзниц. контрольну комісію (з осередком у Москві), яка мала пере­вести це пита­н­ня в практичну площину.

Роз­гляд роз­мірів репарацій та детал. схеми поділу тер. Німеч­чини пере­несено на засі­да­н­ня Між­союзниц. конт­рол. комісії у Москві. В ухваленій у результаті обговоре­н­ня спіл. заяві ви­значено за мету продовже­н­ня війни, затверджено прин­цип післявоєн. демілітаризації та денацифікації Німеч­чини, а заверше­н­ня бо­йових дій в Європі ви­знавано можливим лише за умови повної і без­умовної капітуляції Німеч­чини.

Пита­н­ня про тер. майбут. Польщі роз­­вʼя­зане загалом на користь СРСР. Й. Сталін від­стоював етніч. прин­цип ви­значе­н­ня сх. кордонів Польщі, що при­близно від­повід­ало Керзона лінії, встановленій 1919. За цієї умови осн. частина Зх. України та Зх. Білорусі мала входити до складу СРСР. Фактично така конфігурація по­вторювала територ. ріше­н­ня пак­ту Молотова–Ріб­бентропа 1939, окрім пере­дачі польс. стороні Білостоц. регіону. Проти ви­ступив В.-Л. Черчілль, проте Ф.-Д. Руз­вельт під­тримав такий роз­поділ. Натомість Польщі мали бути на­дані землі на Сх. Німеч­чини, не­зважаючи на необхідність при­мусово пере­селити кілька міль­йонів німців. Існувала також про­блема наявності двох урядів Польщі — «Лондон.» (довоєн. емі­грац.) та «Люблін.» (маріонетк. прорад.). Й. Сталін наполягав на легітимності створеного під контролем керівництва СРСР уряду Б. Берута й на «зрадництві» емі­грац. уряду С. Миколайчика та вимагав роз­пустити Армію Кра­­йову, під­контрол. «Лондон.» уря­дові, звинувативши її у веден­ні терорист. діяльності проти рад. армії і вбивстві 212-ти рад. військовиків. Після консультацій СРСР погодився лише на роз­ши­ре­н­ня та демократизацію «Лю­блін.» уряду із залуче­н­ням еміграц. кіл і пере­творе­н­ня його на Тимчас. польс. уряд нац. єд­ності.

Контроль за реалізацією цього ріше­н­ня мала здійснювати ново­при­значена Між­союзниц. комісія. Кер. Великої Британії та США погодилися на за­пропоновану Й. Сталіним конфігурацію кордону й фактичне збереже­н­ня «Люблін.» уряду ли­ше за умови якнайшвидшого проведе­н­ня у Польщі вільних виборів. Кер-во СРСР погодилося провести їх через місяць після заверше­н­ня конф., однак обіцянки не дотрималося (вибо­ри від­булися лише через 2 р. і без будь-якого між­нар. контролю). Подальші ріше­н­ня конф. щодо Польщі зумовили формат радянізації сх.-європ. країн. Один із основополож. документів К. к. 1945 — «Декларація про політику на визволених територіях» (ін. назва — «Декларація про визволену Європу»), основою якої стали принципи Атлантичної хар­тії про право всіх народів обирати форму уряду, за якого вони будуть жити, а також від­новле­н­ня суверен. прав і самоупр. для народів, по­збавлених цього агресив. націями шляхом насильства. Контроль за новообраними шляхом вільних виборів демократ. урядами мали здійснювати спіл. комісії трьох держав. Військ. структури кожної із союз. держав, що здійснили визволе­н­ня тієї чи ін. кра­їни, зобовʼязувалися забезпечувати та надавати допомогу в їхньому проведен­ні. Таке рішен­ня дало змогу рад. кер-ву зберегти присутність своїх військ. сил та можливість прямого впли­ву на ситуацію у звільнених кра­їнах.

Згодом це при­звело до подальшої радянізації Сх. Європи. На конф. досягнуто угоди про створе­н­ня по­стій. механізму для регуляр. консультацій між трьома міністрами закордон. справ. На вступі СРСР у війну проти Японії найбільше наполя­гав Ф.-Д. Ру­звельт, оскільки в ін. випадку США довелося б воювати з Японією фактично самотужки. Не­зважаючи на наявність чин­ного на той час рад.-япон. договору про ненапад, Й. Сталін по­обіцяв участь рад. армії в роз­громі япон. війська через 2–3 місяці після заверше­н­ня вій­ни в Європі за умови поверне­н­ня СРСР у далекосх. регіоні колиш. володінь і прав Рос. імперії, втрачених нею у результаті рос.-япон. війни 1904–05: військ.-мор. база у Порт-Артурі (нині м. Люй­шунь, Китай), Пд. Сахалін, кон­троль над Китай. Чанчун. залізницею, а також включе­н­ня до складу СРСР Курил. о-вів. Монголія залишалася у сфері впливу СРСР. США та Велика Британія прийняли ці умови, виходячи з тодіш. ситуації та наявності влас. колоніал. інтересів у регіоні, зокрема збереже­н­ня брит. контролю над Гонконґом (нині Сянґан, Китай). У ході пере­говорів фактично узгоджено ту конфігурацію сфер впливу, яка вже існувала на той момент чи саме ви­значалася у ході просува­н­ня військ союз. держав. Уточ­не­н­ня стосувалися насаперед Балкан.

За неофіц. домовлено­стями, контроль над Грецією отримували країни Заходу, над Болгарією — СРСР, а інтереси сторін у Югославії мали здійснюватися рівноправно. При цьо­му офіц. владою в Белґраді ви­знано комуніст. режим Й. Тіто (В.-Л. Черчілль погодився припинити під­тримувати еміграц. монарх. уряд цієї країни). Також роз­глянуто пита­н­ня репатріації бл. 2,5 млн рад. громадян, які на момент закінче­н­ня війни опи­нилися на тер., зайнятій арміями Великої Британії та США. Це рад. військовополонені, цивіл. насел., вивезене на роботи до Німеч­чини, та громадяни СРСР, які зі зброєю в руках воювали на боці вермахту і здалися у полон англо-амер. військам. Під час конф. укладено рад.-брит. і рад.-амер. договори про збір, умови утрима­н­ня та взаємну пере­дачу громадян кожної зі сторін.

Із боку США і Великої Британії йшлося насамперед про військовополонених, визволених рад. військами з нацист. таборів. Значна частина рад. громадян, особливо тих, хто спів­працював з німцями під час війни, опиралася повернен­ню в СРСР, тому операція з їхньої репатріації мала риси примус. (напр., видача т. зв. Козачого стану — козаків із родинами, яких утримували в м. Лінц; нині Австрія) та су­проводжувалася масовими стратами й самогубствами. З усіх звинувачених у колабораціонізмі уникли видачі лише ті, хто не був громадянином СРСР станом на 1 вересня 1939 і тому не міг вважатися зрадником (зх.-укр. і латвій. військовослужбовці військ СС — до 20-ти тис. осіб), а також рос. вояки 1-ї дивізії Рос. нац. армії, що опинилися на тер. Великого герцогства Ліхтен­штейн, парламент якого від­мо­вив­ся здійснювати видачу на під­ставі не­участі своїх пред­ставників у К. к. 1945. Однак держави Заходу здійснювали окремі таємні набори рад. громадян: Велика Британія — фахівців на роботи, Франція — військовослужбовців до Іноз. легіону, США — осіб, придат. для викори­ста­н­ня в роз­відув. діяльності. Значна частина ви­значених до репатріації осіб залишилася на Заході нелегально. За рад. даними, заг. кількість тих, хто не повернувся, сягнула 450 тис. осіб, із них 145 тис. — українці. Уникли поверне­н­ня бл. 180 тис. військо­вополонених. За сучас. оцінками, заг. кількість осіб, які уникли репатріації, становить 690 тис. У справі примус. репатріації міль­­йонів рад. громадян СРСР на­очно продемонстрував країнам Заходу ре­прес. характер рад. влади та знач. мірою вплинув на формува­н­ня негатив. образу комуніст. режиму в очах європ. громадськості. Конф. започаткувала нову, т. зв. Ялтин. систему взаємо­стосунків і сфер впли­ву в світі. Ріше­н­ня К. к. 1945 вва­жали і донині вважають тріумфом рад. дипломатії й одним із пікових моментів історії СРСР. Кер-ву країни на чолі з Й. Сталіним вдалося значно роз­ширити тер. і сфери впливу СРСР та пере­творити його на одну зі світ. супердержав.

Конф. затвер­дила та зафіксувала новий баланс сил і фактично ви­значила зони проти­стоя­н­ня під час «холодної війни». Декларативні ріше­н­ня щодо проведе­н­ня вільних виборів у визволених країнах і демократ. принципи побудови політ. життя лише камуфлювали зони впливу супердержав, які ви­значалися мірою просува­н­ня їхніх військ. Принципи допомоги у становлен­ні визволених країн і проведен­ні виборів зумовили втруча­н­ня у їхні внутр. cправи та виникне­н­ня на тер. Центр. і Пд. Європи мережі під­контрол. Москві держав-сателітів, а від­повід­но — і поляризацію світу. Ріше­н­ня про спіл. окупацію спри­чинило виникне­н­ня двох нім. держав, які мали різний сусп. лад і не раз ставали обʼєктами загостре­н­ня стосунків між СРСР і Заходом.

Кер-во США та Великої Британії у ході К. к. 1945 про­демонструвало слабкість і політ. неготовність до адекват. спри­й­ня­т­тя й проти­стоя­н­ня комуніст. системі, внаслідок чого Ялта у зх. історіо­графії отримала назву другого Мюнхена (малася на увазі від­мова від впливу в Сх. Європі на користь СРСР задля досягне­н­ня тимчас. домовленостей і тактич. інтересів). Для України знаковість К. к. 1945 полягає у формуван­ні її зх. кордону та посилен­ні в ній етніч. фактора. Разом з тим, затвердже­н­ня саме такої лінії кордону між УРСР і Польщею спричинило майбутню депортацію укр. насел. із тер., що залишилися під контролем Польщі — Холмщина, Підляшшя, Лемківщина (див. Акція «Вісла»). Ріше­н­ня та домов­леності, досягнуті на конф., зумовили вихід УРСР на між­нар. арену й майбутню її участь у заснуван­ні ООН. Зі вступом УРСР до ООН держави Заходу де-юре ви­знали легітим. держ. органом і єдиним виразником волі українського народу респ. уряд — РНК УРСР, що при­звело до нівелюва­н­ня політ. ваги укр. антибільшов. еміграц. сил.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю