Кримська конференція - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кримська конференція

КРИ́МСЬКА КОНФЕРЕ́НЦІЯ 1945 Відбулася 4–11 лютого у Лівадій. палаці побл. м. Ялта (нині АР Крим) за участі голови РНК СРСР і ген. секр. ЦК ВКП(б) Й. Сталіна, президента США Ф.-Д. Рузвельта, прем’єр-міністра Великої Британії В.-Л. Черчілля, міністрів закордон. справ та нач. вищих штабів союз. держав, ін. радників країн «Великої трійки» (СРСР, США і Великої Британії) з метою вирішення низки ключових питань, пов’язаних із закінченням Другої світової війни та повоєн. устроєм світу (ін. назва – Ялтин. конф. 1945).

На ній розглянуто питання про заснування ООН, обриси якої окреслено на конф. у Думбартон-Оксі (око­лиця Вашинґтона; 21–28 верес­ня 1944 та 29 вересня – 7 жовтня 1944); повоєнну долю Німеччини: принципи розмежування окупац. зон, кількість окупац. держав (питання участі Франції), репарації; утворення єдиного уряду та майбутню тер. Польщі; продовження бойових дій на Далеко­му Сх. за участі СРСР. Рад. сто­рона вимагала членства центр. представництва та пред­став­ництв усіх респ. СРСР в ООН із правом голосу (загалом 16 чл.).

Таку пропозицію розкритикував Ф.-Д. Рузвельт, оскільки вона порушувала принцип «одна де­ржава – один голос», проте підтримав В.-Л. Черчілль за умови аналог. включення до ООН на правах окремих чл. із правом голосу низки брит. домініонів (Австралії, Канади, Нової Зелан­дії, Пд.-Афр. Союзу, Індії). 7 лютого В. Молотов висунув нову пропозицію з цього ж питання, у якій ішлося про зменшення заг. кількості представництв до 4-х (СРСР, УРСР, Білорус. і Литов. РСР). Після обговорення остаточно відкинуто можливість членства Литов. РСР, що по­в’я­зано з негатив. ставленням де­ржав Заходу до інкорпорації кра­їн Балтії до СРСР. Лише 10 лю­то­го Ф.-Д. Рузвельт дав згоду під­тримати рад. пропозицію про надання права участі у конф. країн-засн. ООН трьом представ­никам з рад. боку – від СРСР, УРСР і Білорус. РСР.

Позитивне рішення щодо УРСР і Білорус. РСР стало можливим з огляду на визнання їхньої значущості для долі Європи та світу у вимірах чисельності насел. і розмірів тер., знач. втрат, яких вони зазнали впродовж війни, та наявності у них номінально незалеж. мін-в (наркоматів) зовн. справ та оборони, запроваджених навесні 1944. Результатом проведеної роботи стала Декларація Об’єднаних Націй, що проголосила склад держав-засн. ООН («Велика трійка» і Ки­тай) та держав, яких запросили до участі у майбут. установ. конф. ООН у м. Сан-Франциско (шт. Каліфорнія, США), – всі кра­їни, що оголосили війну кра­їнам осі Рим–Берлін–Токіо до 1 трав­ня 1945. У декларації також йшлося про вищий постійно діючий орган ООН – Раду Безпеки у складі найвпливовіших держав, кожна з яких може ветувати неприйнятні для неї силові акції ООН проти третіх країн або ж утримуватися під час голосуван­ня за несилові постанови та дії.

Питання про участь УРСР та Білорус. РСР у заснуванні ООН на вимогу кер. урядів США і Великої Британії, занепокоєних очікуваною негатив. реакцією щодо цього з боку Конгресу США та брит. домініонів, до фінал. комюніке конф. не включили, а зафіксували лише у розділі «Все­світня організація» таєм. протоколу, підписаного В. Молотовим, Е. Стеттініусом й А. Іденом. Це призвело до того, що УРСР і Білорус. РСР не були на­діслані офіц. запрошення на конф. до Сан-Франциско, тому поява на ній укр. та білорус. де­легацій стала неочікуваною для її учасників, що спричинило скандал й обмін ультиматумами. У справі майбут. розмежування окупац. зон у Німеччині боротьба розгорнулася довкола питання про участь у цьому процесі Франції. Залучення її лобіював В.-Л. Черчілль, оскіль­ки, на його думку, без неї стабіль­ність майбут. Європи була неможливою. Й. Сталін і Ф.-Д. Руз­вельт (незважаючи на наполягання своїх радників) ставилися до цього неприхильно. У ході роботи 10 лютого Франції таки надали місце у Міжсоюзниц. контрол. комісії та право вето. Майбутню окупац. зону для неї виокремили із окупац. зон США та Великої Британії. Сторони задекларували спіл. завдання: роззброїти та розпустити нім. ЗС, ліквідувати військ. пром-сть Німеччини, справедливо покарати всіх воєн. злочинців, відшкодувати заподіяні збитки, за­бо­ронити нацист. партії. Водно­час із демілітаризацією та дена­ци­фікацією Німеччини переможці зобов’язувалися створити умови для гідного існування нім. народу. Обговоривши питання про можливість стягнення репарацій з Німеччини, учасники вирішили створити Міжсоюзниц. контрольну комісію (з осередком у Москві), яка мала перевести це питання в практичну площину.

Розгляд розмірів репарацій та детал. схеми поділу тер. Німеччини перенесено на засідання Міжсоюзниц. конт­рол. комісії у Москві. В ухваленій у результаті обговорення спіл. заяві визначено за мету продовження війни, затверджено прин­цип післявоєн. демілітаризації та денацифікації Німеччини, а завершення бойових дій в Європі визнавано можливим лише за умови повної і безумовної капітуляції Німеччини.

Питання про тер. майбут. Польщі роз­в’я­зане загалом на користь СРСР. Й. Сталін відстоював етніч. прин­цип визначення сх. кордонів Польщі, що приблизно відповідало Керзона лінії, встановленій 1919. За цієї умови осн. частина Зх. України та Зх. Білорусі мала входити до складу СРСР. Фактично така конфігурація повторювала територ. рішення пак­ту Молотова–Ріббентропа 1939, окрім передачі польс. стороні Білостоц. регіону. Проти виступив В.-Л. Черчілль, проте Ф.-Д. Руз­вельт підтримав такий розподіл. Натомість Польщі мали бути надані землі на Сх. Німеччини, незважаючи на необхідність при­мусово переселити кілька мільйонів німців. Існувала також про­блема наявності двох урядів Польщі – «Лондон.» (довоєн. емі­грац.) та «Люблін.» (маріонетк. прорад.). Й. Сталін наполягав на легітимності створеного під контролем кер-ва СРСР уряду Б. Берута й на «зрадництві» емі­грац. уряду С. Миколайчика та вимагав розпустити Армію Кра­йову, підконтрол. «Лондон.» уря­дові, звинувативши її у веденні терорист. діяльності проти рад. армії і вбивстві 212-ти рад. військовиків. Після консультацій СРСР погодився лише на розши­рення та демократизацію «Лю­блін.» уряду із залученням еміграц. кіл і перетворення його на Тимчас. польс. уряд нац. єд­ності.

Контроль за реалізацією цього рішення мала здійснювати новопризначена Міжсоюзниц. комісія. Кер. Великої Британії та США погодилися на запропоновану Й. Сталіним конфігурацію кордону й фактичне збереження «Люблін.» уряду ли­ше за умови якнайшвидшого проведення у Польщі вільних виборів. Кер-во СРСР погодилося провести їх через місяць після завершення конф., однак обіцянки не дотрималося (вибо­ри відбулися лише через 2 р. і без будь-якого міжнар. контролю). Подальші рішення конф. щодо Польщі зумовили формат радянізації сх.-європ. країн. Один із основополож. документів К. к. 1945 – «Декларація про політику на визволених територіях» (ін. назва – «Декларація про визволену Європу»), основою якої стали принципи Атлантичної хар­тії про право всіх народів обирати форму уряду, за якого вони будуть жити, а також відновлення суверен. прав і самоупр. для народів, позбавлених цього агресив. націями шляхом насильства. Контроль за новообраними шляхом вільних виборів демократ. урядами мали здійснювати спіл. комісії трьох держав. Військ. структури кожної із союз. держав, що здійснили визволення тієї чи ін. кра­їни, зобов’язувалися забезпечувати та надавати допомогу в їхньому проведенні. Таке рішен­ня дало змогу рад. кер-ву зберегти присутність своїх військ. сил та можливість прямого впли­ву на ситуацію у звільнених кра­їнах.

Згодом це призвело до подальшої радянізації Сх. Європи. На конф. досягнуто угоди про створення постій. механізму для регуляр. консультацій між трьома міністрами закордон. справ. На вступі СРСР у війну проти Японії найбільше наполя­гав Ф.-Д. Рузвельт, оскільки в ін. випадку США довелося б воювати з Японією фактично самотужки. Незважаючи на наявність чинного на той час рад.-япон. договору про ненапад, Й. Сталін пообіцяв участь рад. армії в розгромі япон. війська через 2–3 місяці після завершення вій­ни в Європі за умови повернення СРСР у далекосх. регіоні колиш. володінь і прав Рос. імперії, втрачених нею у результаті рос.-япон. війни 1904–05: військ.-мор. база у Порт-Артурі (нині м. Люй­шунь, Китай), Пд. Сахалін, кон­троль над Китай. Чанчун. залізницею, а також включення до складу СРСР Курил. о-вів. Монголія залишалася у сфері впливу СРСР. США та Велика Британія прийняли ці умови, виходячи з тодіш. ситуації та наявності влас. колоніал. інтересів у регіоні, зокрема збереження брит. контролю над Гонконґом (нині Сянґан, Китай). У ході переговорів фактично узгоджено ту конфігурацію сфер впливу, яка вже існувала на той момент чи саме визначалася у ході просування військ союз. держав. Уточ­нення стосувалися насаперед Балкан.

За неофіц. домовлено­стями, контроль над Грецією отримували країни Заходу, над Болгарією – СРСР, а інтереси сторін у Югославії мали здійснюватися рівноправно. При цьо­му офіц. владою в Белґраді визнано комуніст. режим Й. Тіто (В.-Л. Черчілль погодився припинити підтримувати еміграц. монарх. уряд цієї країни). Також розглянуто питання репатріації бл. 2,5 млн рад. громадян, які на момент закінчення війни опи­нилися на тер., зайнятій арміями Великої Британії та США. Це рад. військовополонені, цивіл. насел., вивезене на роботи до Німеччини, та громадяни СРСР, які зі зброєю в руках воювали на боці вермахту і здалися у полон англо-амер. військам. Під час конф. укладено рад.-брит. і рад.-амер. договори про збір, умови утримання та взаємну передачу громадян кожної зі сторін.

Із боку США і Великої Британії йшлося насамперед про військовополонених, визволених рад. військами з нацист. таборів. Значна частина рад. громадян, особливо тих, хто співпрацював з німцями під час війни, опиралася поверненню в СРСР, тому операція з їхньої репатріації мала риси примус. (напр., видача т. зв. Козачого стану – козаків із родинами, яких утримували в м. Лінц; нині Австрія) та супроводжувалася масовими стратами й самогубствами. З усіх звинувачених у колабораціонізмі уникли видачі лише ті, хто не був громадянином СРСР станом на 1 вересня 1939 і тому не міг вважатися зрадником (зх.-укр. і латвій. військовослужбовці військ СС – до 20-ти тис. осіб), а також рос. вояки 1-ї дивізії Рос. нац. армії, що опинилися на тер. Великого герцогства Ліхтен­штейн, парламент якого відмо­вив­ся здійснювати видачу на підставі неучасті своїх представників у К. к. 1945. Однак держави Заходу здійснювали окремі таємні набори рад. громадян: Велика Британія – фахівців на роботи, Франція – військовослужбовців до Іноз. легіону, США – осіб, придат. для використання в розвідув. діяльності. Значна частина визначених до репатріації осіб залишилася на Заході нелегально. За рад. даними, заг. кількість тих, хто не повернувся, сягнула 450 тис. осіб, із них 145 тис. – українці. Уникли повернення бл. 180 тис. військо­вополонених. За сучас. оцінками, заг. кількість осіб, які уникли репатріації, становить 690 тис. У справі примус. репатріації міль­йонів рад. громадян СРСР на­очно продемонстрував країнам Заходу репрес. характер рад. влади та знач. мірою вплинув на формування негатив. образу комуніст. режиму в очах європ. громадськості. Конф. започаткувала нову, т. зв. Ялтин. систему взаємостосунків і сфер впли­ву в світі. Рішення К. к. 1945 вва­жали і донині вважають тріумфом рад. дипломатії й одним із пікових моментів історії СРСР. Кер-ву країни на чолі з Й. Сталіним вдалося значно розширити тер. і сфери впливу СРСР та перетворити його на одну зі світ. супердержав.

Конф. затвер­дила та зафіксувала новий баланс сил і фактично визначила зони протистояння під час «холодної війни». Декларативні рішення щодо проведення вільних виборів у визволених країнах і демократ. принципи побудови політ. життя лише камуфлювали зони впливу супердержав, які визначалися мірою просування їхніх військ. Принципи допомоги у становленні визволених країн і проведенні виборів зумовили втручання у їхні внутр. cправи та виникнення на тер. Центр. і Пд. Європи мережі підконтрол. Москві держав-сателітів, а відповідно – і поляризацію світу. Рішення про спіл. окупацію спри­чинило виникнення двох нім. держав, які мали різний сусп. лад і не раз ставали об’єктами загострення стосунків між СРСР і Заходом.

Кер-во США та Великої Британії у ході К. к. 1945 про­демонструвало слабкість і політ. неготовність до адекват. спри­й­няття й протистояння комуніст. системі, внаслідок чого Ялта у зх. історіографії отримала назву другого Мюнхена (малася на увазі відмова від впливу в Сх. Європі на користь СРСР задля досягнення тимчас. домовленостей і тактич. інтересів). Для України знаковість К. к. 1945 полягає у формуванні її зх. кордону та посиленні в ній етніч. фактора. Разом з тим, затвердження саме такої лінії кордону між УРСР і Польщею спричинило майбутню депортацію укр. насел. із тер., що залишилися під контролем Польщі – Холмщина, Підляшшя, Лемківщина (див. Акція «Вісла»). Рішення та домов­леності, досягнуті на конф., зумовили вихід УРСР на міжнар. арену й майбутню її участь у заснуванні ООН. Зі вступом УРСР до ООН держави Заходу де-юре визнали легітим. держ. органом і єдиним виразником волі укр. народу респ. уряд – РНК УРСР, що призвело до нівелювання політ. ваги укр. антибільшов. еміграц. сил.

Літ.: Советско-американские отноше­ния во время Великой Отечественной войны, 1941–1945: Док. и мат. Т. 2. Мос­ква, 1948; Советский Союз на ме­жду­на­родных конференциях периода Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. Т. 4. Москва, 1984; Волков Ф. Д. За ку­лисами второй мировой войны. Москва, 1985; Толстой-Милославский Н. Д. Жертвы Ялты. Москва, 1996; Ди­пло­маты вспоминают. Мир глазами ветера­нов дипломатической службы. Москва, 1997; Дещинський Л. Є., Панюк А. В. Міжнародні відносини України: Історія і сучасність. Л., 2001; Політична історія України. ХХ століття. Т. 6. К., 2003; Вторая мировая война: Док. и мат. Москва, 2005; Шевченко О. К. Кримська (Ялтинська) конференція 1945 р. в українському гуманітарному знанні // Міжнар. наук. конф. «Дні науки філос. ф-ту – 2013», 16–17 квіт. 2013: Мат. доп. і виступів. К., 2013.

О. Є. Лисенко

Стаття оновлена: 2014