Кальвінізм

КАЛЬВІНІ́ЗМ — проте­стантська течія, що (як лютеранство і англіканство) ви­йшла з церковної, або магістерської, Реформації та зберегла окремі церковні традиції, ви­знала ранні символи віри, твори деяких отців Церкви, можливість спів­праці з державною владою. Сформований у 1-й пол. 16 ст. — серед. 17 ст. у ході релігійних воєн в Європі, Англійської революції і Тридцятилітньої війни (1618–48). Перші громади К. — ві­доміші в континентальній Європі як реформатські — виникли у Швейцарії, спричинивши поділ країни на католицькі і проте­стантські кантони та реформу громадського життя Женеви у клерикальному дусі. У німецьких князівствах кальвіністи за­знали пере­слідувань з боку Католицької і Лютеран. Церков, у Франції багато гуґенотів (від середньоверх­ньонім. eitgenôz — союзник) вбито під час Варфоломіївської ночі 1572. У Шотландії, всупереч єпис­копальним принципам англіканства, вони від­стоювали пресвітеріальну будову Церкви (отримавши назву пресвітеріан), в Англії часів боротьби з державною Англіканською Церквою — ви­окремились у громади пуритан (від англ. Puritans і лат. puritas — чистота), що наполягали на її очищен­ні від роз­коші й зайвих обрядів і посилен­ні християн. моралі, та конгрегаціоналістів, або індепендентів (від англ. Congregation Сhurch — церковна конгрегація), які проголосили автономний статус окремої громади. У Нідерландах кальвіністи очолили національну боротьбу проти іспанських Габсбурґів і за створе­н­ня незалежних Обʼ­єд­наних провінцій, у Польщі (де на­прикінці 16 ст. 45 % чл. Вального сейму і 66 % малопольських послів були кальвіністами) та Угорському королівстві (домоглися 1564 державного ви­зна­н­ня) від­стоювали ідеї республіканізму і релігійної толерантності. Міцні позиції К. у Речі Посполитій (патронат магнатського дому Радзивіл­лів, польських, литовських, деяких українських князів) і Транс­ільванії (пере­хід у К. пред­ставників угорського роду Ракоці) зумовили його появу на українських землях. У 16–17 ст. із К. повʼязують роз­квіт національної мови, освіти, літератури, під­несе­н­ня науки у деяких європейських країнах. Унаслідок еміграції проте­стантів, у 18–19 ст. він набув пошире­н­ня в Пів­нічній Америці, у 20 ст. завдяки зуси­л­лям місіонерів — в Австралії, на Азійському та Африканському континентах.

К. дотримується ви­значальних доктрин протестантизму: виправ­да­н­ня однією вірою, божествен­ний авторитет тільки Біблії, загалальне священство вірян. Особливості вче­н­ня, культової практики і принципи церковного устрою в К. роз­роблені у працях У. Цвінґлі (1484–1531), М. Буцера (1491–1551), Ж. Кальвіна (1509–64), Т. Беза (1519–1603) та узагальнені в національних віро­сповід­них документах (Гал­ліканському, Вестмінстерському і Бельгійському сповіда­н­нях віри, Гейдельберзькому і Берестейському катехізисах та ін.).

У центрі богословʼя Ж. Кальвіна («Ін­ституція, або На­станова в християнській вірі») — вче­н­ня про абсолютну суверен­ність Бога, Володаря світу і людей, Який наперед знає їхню долю, і ввесь світопорядок спрямований на Його прославля­н­ня. Стверджуючи абсолютне панува­н­ня Божої волі, Ж. Кальвін актуалізував по­гляди отця Церкви св. Авґустина (354–430) щодо абсолютної гріховності людини, від­сутності у ній свободи волі, її цілковитої під­порядкованості Господу. В сотеріології К. ви­знає доктрину по­двійного пере­дви­значе­н­ня, або предестинації (від лат. praedestino — наперед ви­значити). За нею, ще до створе­н­ня світу Бог одним людям дарував вічне життя, іншим — загибель. Майбутня доля обраного на спасі­н­ня засвідчується його працею, на­вча­н­ням, сімейним жи­т­тям. Це зумовило під­несе­н­ня в К. ідеї мирського при­значе­н­ня віруючого, що налаштовує його на активну позицію у су­спільному, політичному, церковному житті, соціальному служін­ні та місіонерстві. В бібліології К. дотримується принципу буквалізму: Писа­н­ня богонатхнен­не, оскільки прямо продиктоване Духом Святим Його обранцям; істин­не лише те, що записане у текс­тах Біблії; моральних дух Мойсеєвого Закону як без­посереднє вираже­н­ня Божої волі зберігає актуальність і для християн. К. ви­знає лише два християнські таїнства, зга­дані в Біблії, й символічно ро­зуміє Хрещення (знак від­мови людини від гріха та її нового життя) і Євхаристію (хліб і вино, які нагадують викупні страж­да­н­ня Христа, є лише видимими знаками, що від­ображають невидиму сутність — тіло і кров Христові). При цьому вважає закон­ним хреще­н­ня дітей як знак їхньої належності до Церкви. В еклезіології К. від­творює вче­н­ня св. Авґустина про видиму і невидиму Церкви. Перша, ознаки якої — правильне дотрима­н­ня Слова, таїнств і церковної дисципліни, є земним зі­бра­н­ням віруючих, які особисто увірували в Господа, друга — братерством святих, обраних Ним на спасі­н­ня.

Доктрину предестинації пере­глянув реформатський богослов із Амстердама Я. Арміній (1560–1609) в учен­ні про до­статню благодать Святого Духа, даровану усім для проти­стоя­н­ня гріху, від­кинувши абсолютну приреченість людини на осуд. В акті обра­н­ня Бог лише перед­бачив конечну долю людини, яка може ви­брати віру і слухняність або невірʼя і гріх. Від­так, особа спів­працює (ідея синергії) з Богом у справі спасі­н­ня. Послідовників Я. Армінія (армініан), котрі 1610 виклали свої по­гляди у «Ремонстрації», засуджено у Канонах Дортського синоду 1618 (м. Дордрехт, Нідерланди). Арміаніан. богословʼя, що ви­знає Божий промисел і, водночас, свободу волі людини, прийняте громадами ремонстрантів і багатьма проте­стант. течіями, які ви­йшли з радикал. Реформації (братські меноніти, загальні баптисти, весліанці, євангельські християни, пʼятидесятники, адвентисти).

Роз­різняють два типи церковного устрою в К.: пресвітеріально-син­одальний, основний ступінь якого є помісна громада (що вибирає пастора), федерація громад із церковною радою — пресвітерія, пред­ставлена духовними особами і мирянами (старійшинами), регіональний (провінційний) і загальний (генеральна асамблея) синоди, очолювані суперінтен­дантами (єпис­копами); та конгрегаціональний, єдиний ступінь якого — помісна громада, незалежна у своєму внутрішньому житті. Культову практику в К. спрощено богослужі­н­ням (проповідь, церковний спів, молитва), від­мовою від ікон і церковної атрибутики (лише кафедра для проповід­ника, місце для хору і лави для присутніх). Одяга­н­ня священиками мантії можливе, але необовʼязкове. До­зволено ім­провізоване служі­н­ня у ви­гляді сценічних по­становок, за участі вокальних і музичних ансамблів, артистів і поетів. Ви­знана важливою участь віруючого в євангелізації та філантропії. Принцип автономії особи, прийнятий в проте­стантизмі, К. поширив на громадянське життя. Церковне (а, отже, і державне) будівництво повин­не здійснюватися на засадах демократії. Кальвіністи заперечують монархію і різні форми диктатури, вважаючи ідеал. формою правлі­н­ня республіку. Держава по­ставлена Богом і діє за Його Промислом, тому всі громадяни під­порядковані загально­прийнятим законам, але, водночас, є суверен­ними у духовному житті. Виявляючи слухняність державі, кальвініст служить, перед­усім, Господу. Якщо ж світська влада порушує Божий Закон, віряни можуть стати Його зброєю в її скасуван­ні (теорії виправ­даного царе­вбивства англ. реформатів І. Понета і К. Гудмана, су­противу неправедній владі франц. гуґенотів Ф. Хотмана та Ф. Дюплесі-Морнай, справедливої війни нідерланд. оранжистів). У 20 ст. швейцар. богослов К. Барт (1886–1968), учасник антигітлерівської «Сповід­альної церкви» і автор Барменської декларації (1934), від­крито ви­ступив проти нацизму. Державно-церковні від­носини кальвіністи будують на принципах незалежності світської і церковної влади (держава не втручається у справи Церкви і навпаки), водночас спів­працюючи задля су­спільного блага. Віряни повин­ні брати участь у су­спільно-політичному (багато кальвіністів є державними діячами, політиками, членами християн. партій), культурному, науковому житті, гідно виконувати свої сімейні й професійні обовʼязки. К. заперечує державний статус Церкви, наполягає на цілковитій свободі совісті. У сучасному світі він пред­ставлений громадами реформатів, пресвітеріан, конгрегаціоналістів і найпоширеніший у Нідерландах, Швейцарії, Шотландії, Англії, Німеч­чині, Франції, Угорщині, Словач­чині, США, Австралії, Новій Зеландії, Індонезії, Пн. Кореї, Малаві, Гані, Ніґерії, Камеруні, Пд.-Афр. Респ. У світовому К. діє низка союзів. Між­народне обʼ­єд­на­н­ня — Всесвітній альянс Реформатських Церков (від 1875, штаб-квартира і виконком у Женеві, від 2004 президент — пастор Пресвітеріан. Церкви США К. Кіркпатрік), веде богословський діалог із Апостольським Престолом і Московським патріархатом. 2010 альянс обʼ­єд­нував 214 реформатських, пресвітеріанських і конгрегаціональних Церков (діють у рамках екуменічного реформатського конфесіоналізму) зі 107-ми країн світу (бл. 75 млн вірян). Менш помітний Всесвіт. Пресвітеріан. союз (від 1877), який 1963 обʼ­єд­нався з Між­народною Конгрегаціональною радою. Від кін. 20 ст. К. від­новлює діяльність на пост­радянському просторі. У РФ діють громади пресвітеріан і Союз Євангелічно-Реформатських Церков, який опікується Центром ви­вче­н­ня кальвінізму (м. Твер) і товариством «Реформація» (Москва).

На українських землях К. поширюється від серед. 16 ст. і до 1-ї пол. 17 ст. став тут найчисельнішою проте­стант. течією, нараховуючи 150–200 реформатських громад (пере­важно невеликих) у Галичині, на Холмщині, Побуж­жі, Волині (менше на Поділ­лі, Брацлавщині та Київщині), стільки ж — у Карпат. Русі. З К. ви­йшли ві­домі су­спільні діячі, літератори, педагоги, богослови-полемісти, зокрема М. Рей, М. Броневський, Я. Зігровський, А. Добрянський, Г. Оршак, М. Пац та ін. Силами кальвіністів на­друковано перший проте­стантський символ віри словʼяно-руською мовою — «Катехізис» С. Будного (Несвіж, 1562) і польськомовна Радзивіл­лова Біблія (Берестя, 1563). Кальвіністські міністри і сень­йори були учасниками протиуній. собору у Бересті (нині м. Брест, Білорусь, 1596), кількох православно-проте­стантських синодів — у Торуні (1595) і Вільно (нині Вільнюс, 1599), спів­працювали з православними послами, виголошуючи спільні протести щодо релігійних утисків, на Варшавському 1601, Краківському 1603 та ін. се­ймах; допомагали зближен­ню геть­мана Б. Хмельницького і семигородського князя-кальвініста Юрія (Дьєрдя) II Ракоці, які, разом зі швед. королем Карлом Х Ґу­ставом, утворили антипольську коаліцію під час війни між Московським царством і Річчю Посполитою (1654–67).

У 2-й пол. 17–18 ст. кальвіністські громади існували пере­важно у Закарпат­ті (до поч. 20 ст. — у складі Австро-Угорщини), після ви­зна­н­ня в Ав­стрійській імперії 1781 юридичних прав проте­стантів від­новили присутність у Галичині. На­прикінці 19 ст. — у 1930-х рр. діяли в Західній Україні, маючи кілька спільнот: Євангельсько-Реформатське Обʼ­єд­на­н­ня (консисторія у Вільно), Євангельсько-Реформована Церква у Республіці Польській (Варшава), Союз Церков Євангельсько-Авґсбурзького і Гельвецького ви­зна­н­ня (суперінтендатура у Станіславі, нині Івано-Франківськ), Союз Українських Євангельсько-Реформованих громад (м. Коломия, нині Івано-Фр. обл.). Остан­ній складався пере­важно з українців (до 1939 нараховував понад 80 громад у Галичині та на Волині), що брали участь у нац.-культурному житті (спів­працював з товариствами «Просвіта», «Рідна школа», «Від­родже­н­ня»), ко­оперативному і пластунському рухах, видавали часописи «Українська Реформація» (Львів), «Віра і Наука» (Коломия); спів­працював із Українським Євангельським Обʼ­єд­на­н­ням у Пів­нічній Америці. Кальвіністи заснували Освітній фонд для бідних учителів, Українську євангельську школу ім. М. Грушевського у Коломиї, Євангельську гімназію у Львові. Ві­домі реформати-українці цього часу — єпис­коп В. Кузів, пастори З. Бичинський, О. Нижанківський, Р. Морозович (адвокат), П. Крат. 1939–44 реформати у Західній Україні за­знали пере­слідувань, чимало лідерів і вірян емігрувало. За СРСР існували лише в Закарпат­ті як етноконфесійні (складалися з угорців) громади.

У незалежній Україні мають кілька обʼ­єд­нань, серед яких — Закарпатська Реформатська Церква (станом на 2011 нараховує 118 громад); Українська Євангельсько-Реформатська Церква (діють 4 громади у Рівному, смт Степань Сарнен. р-ну Рівнен. обл., м. Мукачеве, м. Свалява, обидва — Закарп. обл.), під­тримувана одновірцями Нідерландів, Польщі, Угорщини, видавала часопис «Віра і наука» (Рівне, серед. 1990-х рр.); Євангельська Пресвітеріанська Церква в Україні (див. Пресвітеріанська церква; станом на 2011 нараховує 76 громад, пере­важно у Центральних і Східних регіонах) у гуманітарних проектах спів­працює з Музичною місією «Київ», яка опікується Київським симфонічним орке­стром і хором. Частина реформатів і пресвітеріан обʼ­єд­нані у Союз Євангельських Реформатських Церков України, що має спільний на­вчальний заклад — Євангельську реформатську семінарію (Київ).

Завантажити статтю