Кальвінізм - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кальвінізм

КАЛЬВІНІ́ЗМ – протестантська течія, що (як лютеранство і англіканство) вийшла з церковної, або магістерської, Реформації та зберегла окремі церковні традиції, визнала ранні символи віри, твори деяких отців Церкви, можливість співпраці з державною владою. Сформований у 1-й пол. 16 ст. – серед. 17 ст. у ході реліг. війн в Європі, Англ. революції і Тридцятиліт. війни (1618–48). Перші громади К. – відоміші в континентал. Європі як реформатські – виникли у Швейцарії, спричинивши поділ країни на катол. і протестант. кантони та реформу громад. життя Женеви у клерикал. дусі. У нім. князівствах кальвіністи зазнали переслідувань з боку Катол. і Лютеран. Церков, у Франції багато гуґенотів (від середньоверхньонім. eitgenôz – союзник) вбито під час Варфоломіїв. ночі 1572. У Шотландії, всупереч єпископал. принципам англіканства, вони відстоювали пресвітеріальну будову Церкви (отримавши назву пресвітеріан), в Англії часів боротьби з держ. Англікан. Церквою – виокремились у громади пуритан (від англ. Puritans і лат. puritas – чистота), що наполягали на її очищенні від розкоші й зайвих обрядів і посиленні християн. моралі, та конгрегаціоналістів, або індепендентів (від англ. Congregation Сhurch – церковна конгрегація), які проголосили автоном. статус окремої громади. У Нідерландах кальвіністи очолили нац. боротьбу проти іспан. Габсбурґів і за створення незалеж. Об’єднаних провінцій, у Польщі (де наприкінці 16 ст. 45 % чл. Вального сейму і 66 % малопольс. послів були кальвіністами) та Угор. королівстві (домоглися 1564 держ. визнання) відстоювали ідеї республіканізму і реліг. толерантності. Міцні позиції К. у Речі Посполитій (патронат магнат. дому Радзивіллів, польс., литов., деяких укр. князів) і Трансільванії (перехід у К. представників угор. роду Ракоці) зумовили його появу на укр. землях. У 16–17 ст. із К. пов’язують розквіт нац. мови, освіти, літ-ри, піднесення науки у деяких європ. країнах. Внаслідок еміграції протестантів, у 18–19 ст. він набув поширення в Пн. Америці, у 20 ст. завдяки зусиллям місіонерів – в Австралії, на Азій. та Афр. континентах.

К. дотримується визначальних доктрин протестантизму: виправдання однією вірою, божественний авторитет тільки Біблії, загал. священство віруючих. Особливості вчення, культової практики і принципи церк. устрою в К. розроблені у працях У. Цвінґлі (1484–1531), М. Буцера (1491–1551), Ж. Кальвіна (1509–64), Т. Беза (1519–1603) та узагал. у нац. віросповід. документах (Галліканському, Вестмінстерському і Бельгійському сповіданнях віри, Гейдельберзькому і Берестейському катехізисах та ін.).

У центрі богослов’я Ж. Кальвіна («Інституція, або Настанова в християнській вірі») – вчення про абсолютну суверенність Бога, Володаря світу і людей, Який наперед знає їхню долю, і ввесь світопорядок спрямований на Його прославляння. Стверджуючи абсолютне панування Божої волі, Ж. Кальвін актуалізував погляди отця Церкви св. Авґустина (354–430) щодо абсолют. гріховності людини, відсутності у ній свободи волі, її цілковитої підпорядкованості Господу. В сотеріології К. визнає доктрину подвійного передвизначення, або предестинації (від лат. praedestino – наперед визначити). За нею, ще до створення світу Бог одним людям дарував вічне життя, іншим – загибель. Майбутня доля обраного на спасіння засвідчується його працею, навч., сімей. життям. Це зумовило піднесення в К. ідеї мирського призначення віруючого, що налаштовує його на активну позицію у сусп., політ., церк. житті, соц. служінні та місіонерстві. В бібліології К. дотримується принципу буквалізму: Писання богонатхненне, оскільки прямо продиктоване Духом Святим Його обранцям; істинне лише те, що записане у текстах Біблії; морал. дух Мойсеєвого Закону як безпосеред. вираження Божої волі зберігає актуальність і для християн. К. визнає лише два християн. таїнства, згаданих у Біблії, й символічно розуміє Хрещення (знак відмови людини від гріха та її нового життя) і Євхаристію (хліб і вино, які нагадують викупні страждання Христа, є лише видимими знаками, що відображають невидиму сутність – тіло і кров Христові). При цьому вважає законним хрещення дітей як знак їхньої належності до Церкви. В еклезіології К. відтворює вчення св. Авґустина про видиму і невидиму Церкви. Перша, ознаки якої – правильне дотримання Слова, таїнств і церк. дисципліни, є земним зібранням віруючих, які особисто увірували в Господа, друга – братерством святих, обраних Ним на спасіння.

Доктрину предестинації переглянув реформат. богослов із Амстердама Я. Арміній (1560–1609) в ученні про достатню благодать Святого Духа, даровану усім для протистояння гріху, відкинувши абсолютну приреченість людини на осуд. В акті обрання Бог лише передбачив конечну долю людини, яка може вибрати віру і слухняність або невір’я і гріх. Відтак, особа співпрацює (ідея синергії) з Богом у справі спасіння. Послідовників Я. Армінія (армініан), котрі 1610 виклали свої погляди у «Ремонстрації», засуджено у Канонах Дортського синоду 1618 (м. Дордрехт, Нідерланди). Арміаніан. богослов’я, що визнає Божий промисел і, водночас, свободу волі людини, прийняте громадами ремонстрантів і багатьма протестант. течіями, які вийшли з радикал. Реформації (братські меноніти, заг. баптисти, весліанці, євангел. християни, п’ятидесятники, адвентисти).

Розрізняють два типи церк. устрою в К.: пресвітеріально-синодал., осн. ступ. якого є помісна громада (що вибирає пастора), федерація громад із церк. радою – пресвітерія, представлена духов. особами і мирянами (старійшинами), регіонал. (провінційний) і заг. (ген. асамблея) синоди, очолювані суперінтендантами (єпископами); та конгрегаціонал., єдиний ступ. якого – помісна громада, незалежна у своєму внутр. житті. Культову практику в К. спрощено богослужінням (проповідь, церк. спів, молитва), відмовою від ікон і церк. атрибутики (лише кафедра для проповідника, місце для хору і лави для присутніх). Одягання священиками мантії можливе, але необов’язкове. Дозволено імпровізов. служіння у вигляді сценіч. постановок, за участі вокал. і муз. ансамблів, артистів і поетів. Визнана важливою участь віруючого в євангелізації та філантропії. Принцип автономії особи, прийнятий в протестантизмі, К. поширив на громадян. життя. Церк. (а, отже, і держ.) буд-во повинне здійснюватися на засадах демократії. Кальвіністи заперечують монархію і різні форми диктатури, вважаючи ідеал. формою правління республіку. Держава поставлена Богом і діє за Його Промислом, тому всі громадяни підпорядк. заг.-прийнятим законам, але, водночас, є суверен. у духов. житті. Виявляючи слухняність державі, кальвініст служить, передусім, Господу. Якщо ж світська влада порушує Божий Закон, віруючі можуть стати Його зброєю в її скасуванні (теорії виправданого царевбивства англ. реформатів І. Понета і К. Гудмана, супротиву неправед. владі франц. гуґенотів Ф. Хотмана та Ф. Дюплесі-Морнай, справедливої війни нідерланд. оранжистів). У 20 ст. швейцар. богослов К. Барт (1886–1968), учасник антигітлерів. «Сповідал. церкви» і автор Барменської декларації (1934), відкрито виступив проти нацизму. Держ.-церк. відносини кальвіністи будують на принципах незалежності світської і церк. влади (держава не втручається у справи Церкви і навпаки), водночас співпрацюючи задля сусп. блага. Віруючі повинні брати участь у сусп.-політ. (багато кальвіністів є держ. діячами, політиками, чл. християн. партій), культур., наук. житті, гідно виконувати свої сімейні й профес. обов’язки. К. заперечує держ. статус Церкви, наполягає на цілковитій свободі совісті. У сучас. світі він представлений громадами реформатів, пресвітеріан, конгрегаціоналістів і найпоширеніший у Нідерландах, Швейцарії, Шотландії, Англії, Німеччині, Франції, Угорщині, Словаччині, США, Австралії, Новій Зеландії, Індонезії, Пн. Кореї, Малаві, Гані, Ніґерії, Камеруні, Пд.-Афр. Респ. У світ. К. діє низка союзів. Міжнар. об’єднання – Всесвіт. альянс Реформат. Церков (від 1875, штаб-квартира і виконком у Женеві, від 2004 президент – пастор Пресвітеріан. Церкви США К. Кіркпатрік), веде богослов. діалог із Апостол. Престолом і Моск. патріархатом. 2010 альянс об’єднував 214 реформат., пресвітеріан. і конгрегаціонал. Церков (діють у рамках екуменіч. реформат. конфесіоналізму) зі 107-ми країн світу (бл. 75 млн віруючих). Менш помітний Всесвіт. Пресвітеріан. союз (від 1877), який 1963 об’єднався з Міжнар. Конгрегаціонал. радою. Від кін. 20 ст. К. відновлює діяльність на пострад. просторі. У РФ діють громади пресвітеріан і Союз Євангелічно-Реформат. Церков, який опікується Центром вивчення кальвінізму (м. Твер) і т-вом «Реформація» (Москва).

На укр. землях К. поширюється від серед. 16 ст. і до 1-ї пол. 17 ст. став тут найчисельнішою протестант. течією, нараховуючи 150–200 реформат. громад (переважно невеликих) у Галичині, на Холмщині, Побужжі, Волині (менше на Поділлі, Брацлавщині та Київщині), стільки ж – у Карпат. Русі. З К. вийшли відомі сусп. діячі, літератори, педагоги, богослови-полемісти, зокрема М. Рей, М. Броневський, Я. Зігровський, А. Добрянський, Г. Оршак, М. Пац та ін. Силами кальвіністів надрук. перший протестант. символ віри слов’яно-руською мовою – «Катехізис» С. Будного (Несвіж, 1562) і польськомовна Радзивіллова Біблія (Берестя, 1563). Кальвініст. міністри і сеньйори були учасниками протиуній. собору у Бересті (нині м. Брест, Білорусь, 1596), кількох православно-протестант. синодів – у Торуні (1595) і Вільно (нині Вільнюс, 1599), співпрацювали з православ. послами, виголошуючи спільні протести щодо реліг. утисків, на Варшав. 1601, Краків. 1603 та ін. сеймах; допомагали зближенню гетьмана Б. Хмельницького і семигород. князя-кальвініста Юрія (Дьєрдя) II Ракоці, які, разом зі швед. королем Карлом Х Ґуставом, утворили антипольс. коаліцію під час війни між Моск. царством і Річчю Посполитою (1654–67).

У 2-й пол. 17–18 ст. кальвініст. громади існували переважно у Закарпатті (до поч. 20 ст. – у складі Австро-Угорщини), після визнання в Австр. імперії 1781 юрид. прав протестантів відновили присутність у Галичині. Наприкінці 19 ст. – у 1930-х рр. діяли в Зх. Україні, маючи кілька спільнот: Євангельсько-Реформатське Об’єдн. (консисторія у Вільно), Євангельсько-Реформована Церква у Респ. Польській (Варшава), Союз Церков Євангельсько-Авґсбурзького і Гельвецького визнання (суперінтендатура у Станіславі, нині Івано-Франківськ), Союз Укр. Євангельсько-Реформованих громад (м. Коломия, нині Івано-Фр. обл.). Останній складався переважно з українців (до 1939 нараховував понад 80 громад у Галичині та на Волині), що брали участь у нац.-культур. житті (співпрацював з т-вами «Просвіта», «Рідна школа», «Відродження»), кооп. і пластун. рухах, видавали часописи «Українська Реформація» (Львів), «Віра і Наука» (Коломия); співпрацював із Укр. Євангел. Об’єднанням у Пн. Америці. Кальвіністи заснували Освіт. фонд для бідних учителів, Укр. євангел. школу ім. М. Грушевського у Коломиї, Євангел. г-зію у Львові. Відомі реформати-українці цього часу – єпископ В. Кузів, пастори З. Бичинський, О. Нижанківський, Р. Морозович (адвокат), П. Крат. 1939–44 реформати у Зх. Україні зазнали переслідувань, чимало лідерів і віруючих емігрували. За СРСР існували лише в Закарпатті як етноконфесійні (складалися з угорців) громади.

У незалеж. Україні мають кілька об’єднань, серед яких – Закарпатська Реформатська Церква (станом на 2011 нараховує 118 громад); Українська Євангельсько-Реформатська Церква (діють 4 громади у Рівному, смт Степань Сарнен. р-ну Рівнен. обл., м. Мукачеве, м. Свалява, обидва – Закарп. обл.), підтримувана одновірцями Нідерландів, Польщі, Угорщини, видавала часопис «Віра і наука» (Рівне, серед. 1990-х рр.); Євангел. Пресвітеріан. Церква в Україні (див. Пресвітеріанська церква; станом на 2011 нараховує 76 громад, переважно у Централ. і Сх. регіонах) у гуманітар. проектах співпрацює з Муз. місією «Київ», яка опікується Київ. симф. оркестром і хором. Частина реформатів і пресвітеріан об’єднані у Союз Євангельських Реформатських Церков України, що має спіл. навч. заклад – Євангел. реформат. семінарію (Київ).

Літ.: Виппер Р. Ю. Влияние Кальвина и кальвинизма на политические учения и движения ХVІ века. Церковь и государство в Женеве ХVІ века в эпоху кальвинизма. Москва, 1894; Начерк Реформованої Віри для ліпшого розуміння нашої науки о Вірі. Чікаго, 1905; Бичинський З. Історія і суть протестантизму. Піттсбург, 1911; Крисюк Л. Правда про сучасний український євангельський рух. Коломия, 1936; Кальвін І. Інституція або навчання християнської релігії / Пер. з нідерланд. Амстердам; Коломия; Капштедт, 1939; Цегельський Л. Звідки взялась і що то є євангельська віра? Вінніпеґ; Детройт, 1958; A. Schmidt, R. Stauffer. Jean Calvin et la tradition calvinienne. Paris, 1965; Чанышев А. Н. Протестантизм. Москва, 1969; Домбровський О. Нарис історії Українського Євангельсько-Реформованого руху. Нью-Йорк; Торонто, 1979; Ревуненкова Н. В. Ренессансное свободомыслие и идеология Реформации. Москва, 1988; Mission and Unity: The Reformed Family and Its Mandate. New York; London, 1989; Handbook of Member Churches. World Alliance of Reformed Churches. Geneva, 1989; The Union of Evangelical Christendom. New York; London, 1994; Митер Г. Х. Основные идеи кальвинизма / Пер. с англ. Москва, 1995; H. Zschoch. Reformatorishe Existenz und konfessionelle Identität. München, 1995; Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні. К., 1996; Кальвин Ж. Наставление в христианской вере: В 3 т. / Пер. с франц. Москва, 1997–99; St. Smallman. What Is a Reformed Church? New York, 2002; Кайпер А. Христианское мировоззрение. Лекции по кальвинизму / Пер. с англ. Москва, 2002; Пикирилли Р. Е. Кальвинизм, арминианство и богословие спасения / Пер. с англ. С.-Петербург, 2002; Ph. Benedict. Christ’s Churches Purely Reformed: a Social History of Calvinism // Canadian J. of History. Saskatoon, 2003. Vol. 8, № 1; B. Gerrish. Old Protestantism and the New. New York, 2004; Ревуненкова Н. В. Протестантизм. С.-Петербург, 2007; S. Brown. Protestantism. New York, 2009; I. Backus, P. Benedict, eds. Calvin and His Influence. 1509–2009. Oxford, 2011; K. Stewart. Ten Myths About Calvinism: Recovering the Breadth of the Reformed Tradition. Downers Grove (Illinois), 2011.

В. І. Любащенко

Стаття оновлена: 2012