Кримський Агатангел Юхимович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кримський Агатангел Юхимович

КРИ́МСЬКИЙ Агатангел Юхимович (псевд. і крипт.: А. Хванько, Хванько Крим­ський, Ївхимець, Панько Рогач, Мирза-Джафар, А. Е. К., А. К., А. Кр. та ін.; 03(15). 01. 1871, м. Во­лодимир-Волинський, нині Волин. обл. – 25. 01. 1942, м. Кустанай, Казахстан) – сходознавець, мовознавець, літера­турознавець, історик, письмен­ник, перекладач. Син Ю. Крим­ського. Акад. АН УРСР (1918). Дійс. чл. НТШ (1903).

Засл. діяч н. УРСР (1940). Похо­див із крим­ськотатар.-білорус. роду, засн. якого, мулла з Бахчисарая (нині місто АР Крим), переселився до м. Мстиславль (нині Могильов. обл., Білорусь), прийняв християнство і одружився з місц. жінкою. Через кіль­ка місяців піс­ля народж. К. разом із родиною переїхав до м. Зве­нигородка (нині Черкас. обл.). Навч. у Звениго­род. міському уч-щі (1876–81), Остроз. прогім­назії (нині Рівнен. обл., 1881–84), 2-й Київ. г-зії (1884–85), Колегії П. Ґалаґана у Києві (1885–89). У 3,5 р. умів чи­тати, у 18 р. знав 8 мов, до кін. життя вивчив ще по­над 50. Вивчав арабістику в Лазарев. ін-ті сх. мов (Москва, 1889–92), де був залишений для підготовки до професор. звання, слов’ян. філологію та світ. історію – у Моск. ун-ті (1892–96).

Під впли­вом П. Жи­тецького та М. Драгоманова, з яким неодно­ра­зово полемізував у періодиці, захопився укр. мовою, літ-рою та історією і перейшов на українофіл. позиції (у публікаціях і листах називав себе свідомим українцем). Листувався із Б. Грін­ченком, М. Павликом, Лесею Українкою, І. Франком. Відмовився від пропозиції очолити каф. руської філології у Львів. ун-ті, оскільки зацікавився сходознавством й одержав стипен­дію на наук. відрядження до араб. країн. 1896–98 у Лівані та Сирії зібрав значну кількість ма­теріалів і документів, які опрацьовував до кін. життя.

Від 1896 викладав у Лазарев. ін-ті сх. мов: від 1901 – надзвич. проф. араб. філології, від 1903 – проф. істо­рії мусульман. Сходу. Чл., секр. (від 1900) Сх. комісії Моск. археол. т-ва, ред. його друк органу – часопису «Древности вос­точные» та «Трудов по востоковедению, издаваемых Лазарев­ским институтом восточных язы­ков». Написав багато статей зі сходознавства для «Энци­кло­педического словаря» Ф. Брокгауза та І. Ефрона (С.-Петер­бург, 1890–1904) та «Энциклопе­ди­ческого словаря» О. та І. Гра­нат (Москва, 1891–1903). 1918 переїхав до Києва, де на запрошення В. Вернадського уві­­йшов до складу Комісії для вироблення законопроекту про заснування УАН.

Став одним із акад.-засн. УАН, незмін. секр. і головою Істор.-філол. відділу. Зробив знач. внесок у її становлення та розбудову. Окрім наук. діяльності, в умовах неоднораз. зміни влади у Києві під час воєн. дій 1918–20 виявляв вміння зна­ходити компроміс і дипломат. здібності, не даючи УАН загину­ти на поч. свого існування (дома­гався надання харчів і одягу, від­ведення землі під городи тощо). Співроб. жартома називали УАН «Кримською академією». Очолю­вав Кабінет арабо-іран. філології, Комісії словника живої мови, історії укр. мови, Діалектол. і Правописну комісії ВУАН та ін., ініціював створення низки уста­нов у її структурі; водночас 1918–21 – проф. всесвіт. історії Київ. ун-ту; 1921–29 – дир. Ін-ту укр. наук. мови. Виступав на захист колег, які зазнали репресій, зокрема сприяв звільненню М. Ва­силенка. 1928 К. переобрали не­од­мін. секр. ВУАН, однак уряд не затвердив це рішення. Після процесу в справі СВУ 1929–30 звільнений з усіх наук. посад та усунутий від викладац. діяльності.

Згодом ліквідовано сходозн. установи, якими він опікувався, й Істор.-філол. відділ. За деякими даними, уникнути арешту К. вдалося тому, що його найближчий пом. і названий син М. Левченко відмовився да­вати свідчення проти нього. Меш­кав у Києві та Звенигородці, перебував у складному матеріал. становищі, спілкувався лише із родинами дочок Старицьких (Л. Старицькою-Черня­хів­ською, О. Стешенко), сестрою Лесі Українки О. Косач-Кривинюк і Н. Полонською-Василенко (від 1935 була його секр.), за допомогою якої написав декілька наук. праць, серед них – «Історія хозар». Лише 1937 його залуче­но до підготовки асп. у Ін-ті мо­во­знавства АН УРСР, 1938 він очо­лив у ньому відділ укр. мови. Піс­ля приєднання до УРСР зх.-укр. земель 1939 К. неодноразово відряджали до Льво­ва з метою популяризації здобутків укр. рад. науки (виступав із наук. доповідями, спогадами). У січні 1941 широко відзначено 70-річ. ювілей вченого (урочисте засідання організували АН і СП УРСР та Київ. ун-т), його на­го­родж. орденом Трудового Чер­воного Прапора. Однак 20 липня того ж року К. заарешт. за звинуваченням в укр. націоналізмі. Помер у Кустанай. тюрем. лікар­ні. Реабіліт. 1957 завдяки клопо­таням Л. Булаховського.

Один із провід. лінгвістів і засновників сходознавства в Укра­їні, автор фундам. досліджень з арабістики, семітології, тюркології, іраністики, славістики. У низці розвідок заперечив шовініст., псевдонаук. теорію По­годіна–Соболевського про походження укр. народу та його мо­ви («Филология и погодинская гипотеза. Дает ли филология малейшие основания поддержать гипотезы г. Погодина и г. Соболевского о галицко-во­лынском происхождении всех малоруссов?» // «Киевская ста­рина», 1898, № 6, 9; «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» // «Науковий збір­ник, присвячений М. Грушевському», Л., 1906; «Древнекиевский говор» // «Известия Отделения рус­ского языка и словесности АН», 1906, т. 11, кн. 3; С.-Пе­тер­бург, 1907). Уклав «Украинскую грамматику для учеников вы­сших классов гимназии и семинарий Приднепровья» (1907, т. 1; 1908, т. 2). Співавтор «Про­грам­мы для собирания особенностей малорусских говоров» (К., 1910).

На підставі морфол. критеріїв поділяв укр. говори на зх.-укр. та сх.-укр. наріччя; вважав, що укр. літ. мова повинна розвиватися на основі нар. мови. Під його кер-вом складено «Найголовніші правила українського правопису» (1921). Наук. ред. «Російсько-українського словника» (1924–33, т. 1–3), «Російсько-українського словника прав­ничої мови» (1926), а також «Українського діалектичного збір­ника» (1928, кн. 1; 1929, кн. 2), «Записок Історико-філологічного відділу ВУАН». Написав літ. розвідки про творчість І. Вишенського, І. Котляревсь­ко­го, С. Руданського, Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого, О. Кобилян­ської, М. Коцюбинського, Лесі Українки, П. Тичини та ін.

Часто відвідував Крим (переважно Ял­ту і Бахчисарай), підтримував особисті знайомства з провід. кримськотатар. культ.-осв. і літ. діячами І. Гаспринським, І. Лемановим, Б. Чобан-заде, А. Лятіф-заде (спогади та враження про них виклав у «Студіях з Криму»). Під впливом К. О. Акчокракли видав укр. мовою зміст поеми Дж. Мухамеда (зять Тугай-бея) про походи Б. Хмельницького 1648 під назвою «Татарська поема Джан-Му­ха­ме­до­ва.

Про похід Іслям-Гірея ІІ (ІІІ) спільно з Богданом Хмельниць­ким на Польщу» // «Східний світ», 1930, № 12 (перевид. там само, 1993, № 1). Вивчав історію, літ-ру та культуру мусульман. народів, проблеми семітології. Серед праць, опубл. у Києві, – «Історія Туреччини», «Хафіз та його пісні (бл. 1300–89) в його рідній Пер­сії ХVІ в. та в новій Європі» (оби­дві – 1924), «Перський театр, звідки він узявсь і як розвивавсь» (1925), «Історія Туреччини та її письменства» (1927). Автор перекладів з араб., перс., турец. і зх.-європ. мов; поет. зб. «Пальмове гілля» (Л., 1901; 1908; 1922), зб. оповідань «Повістки й ескізи з українського життя» (Коломия; Л., 1895), «Бейрутські оповідання» (надрук. 1906 у ж. «Нова громада»), роману «Андрій Лаговський» (Л., 1905, повністю опубл. К., 1972; 2011). Переклав турец. мовою декілька творів Т. Шевченка. Цікавився опер. му­зикою, мав цінні колекції грамофон. платівок і пошт. марок. 1970 ГА ООН внесла К. до переліку видат. діячів світу. У Києві його ім’ям названо Ін-т сходознавства НАНУ та вулицю, на ко­лиш. приміщенні Колегії П. Ґала­ґана (вул. Б. Хмельницького, № 11) встановлено мемор. дошку. 1991 засн. премію НАНУ ім. К.

Пр.: Про научність фонетичної правописи // Буковина. 1897, 27 марта; Му­сульманство и его будущность. Прошлое ислама, современное состояние мусульманских народов, их умственные способности, их отношения к европей­ской цивилизации. Москва, 1899; Ислам, его возникновение и старейший период его истории. Москва, 1901; Лек­ции по истории семитских языков. Вып. 1–2. Москва, 1902–03; История ара­бов, их халифат, их дальнейшие судь­бы и краткий очерк арабской лите­ра­туры. Москва, 1903; История арабов и арабской литературы. Ч. 1–3. Москва, 1911–13; Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася // Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії укр. мови та хрестоматія з пам’ятників староукраїнщини ХІ–ХVII вв. К., 1922; Історія Персії та її письменства. К., 1923; Оповідання арабського історика Абу-Шоджі Рудраверського XI в. про те, як охрестили Русь // Юбіл. зб. на пошану акад. Д. Багалія з нагоди 70-ї річниці життя та 50-х роковин наук. діяльності. Ч. 1. К., 1927 (спів­авт.); До історії вищої освіти у арабів та дещо про Арабську академію наук. К., 1928 (спів­авт.); Нарис історії українського правопису до 1927 р. К., 1929; Тюрки, їх мова та літе­ратура // Зб. Істор.-філол. відділу УАН. К., 1930. № 105; История новой арабской литературы (19 в. – нач. 20 в.). Москва, 1971; Твори. Т. 1–5. К., 1972–74; Низами и его современники. Баку, 1981; Історія Туреччини: Звідки почалася Османська держава, як вона зро­стала й розвивалася і як досягла апогею своєї слави й могутності. К.; Л., 1996; Вибрані сходознавчі праці: В 5 т. К., 2007–10.

Літ.: Бібліографічний покажчик друкованих писань професора А. Е. Крим­ського // Зап. Істор.-філол. відділу УАН. К., 1919. Кн.1; Бібліографічний покажчик писаннів академіка А. Ю. Крим­сько­го. К., 1926; А. Е. Кримський: Бібліогр. по­­кажч. К., 1941; Полонська-Ва­силен­ко Н. Агатангел Кримський // Україна. 1949. № 2; Білодід І. К. Творчий подвиг ученого // Мовознавство. 1971. № 1; Полон­ська-Василенко Н. Д. Академік Ага­тан­гел Юхимович Кримський (1871–41) // УІ. 1971. № 3/4; А. Ю. Кримський (1889–1971): Бібліогр. покажч. К., 1972; А. Ю. Крим­ський – україніст й орієнталіст: (Мат. Ювіл. сесії до 100-річчя з дня народж.). К., 1974; Гурницкий К. И. Ага­фангел Ефимович Крымский. Москва, 1980; Крымский Агафангел Ефи­мо­вич // Веркалець М. М. А. Ю. Крим­ський у колі своїх сучасників. К., 1990; Пріцак О. Про Агатангела Кримського (У 120-і роковини народж.) // Україна. Наука і культура. К., 1991. Вип. 25; Мат­вєєва Л. В., Циганкова Е. Г. А. Ю. Крим­ський – неодмінний секретар Все­укра­їнської Академії наук: Вибране листування. К., 1997; Павличко С. Д. На­­ціо­налізм. Сексуальність. Орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського. К., 2000; 2001; Епістолярна спадщина Агатангела Кримського. Т. 1–2. К., 2005; Агатангел Кримський: Нариси життя і творчості. К., 2006; Мовні та літератур­ні зв’язки України з країнами Сходу. К., 2010.

О. Й. Пріцак

Стаття оновлена: 2014