Кримський Агатангел Юхимович

КРИ́МСЬКИЙ Агатангел Юхимович (псевд. і крипт.: А. Хванько, Хванько Крим­ський, Ївхимець, Панько Рогач, Мирза-Джафар, А. Е. К., А. К., А. Кр. та ін.; 03(15). 01. 1871, м. Во­лодимир-Волинський, нині Волинська обл. — 25. 01. 1942, м. Ку­станай, Казах­стан) — сходо­знавець, мово­знавець, літературо­знавець, історик, письмен­ник, пере­кладач. Син Ю. Крим­ського. Академік АН УРСР (1918). Дійсний член НТШ (1903). Заслужений діяч науки УРСР (1940).

Похо­див із крим­ськотатарсько-білоруського роду, засновник якого — мулла з Бахчисарая (нині місто АР Крим) — пере­селився до м. Мстиславль (нині Могильовська обл., Білорусь), прийняв християнство й одружився з місцевою жінкою. Через кіль­ка місяців піс­ля народже­н­ня Агатангела разом із родиною пере­їхав до м. Зве­нигородка (нині Черкаська обл.).

На­вчався у Звениго­родському міському училищі (1876–81), Острозькій прогім­назії (нині Рівненська обл., 1881–84), 2-й Київській гімназії (1884–85), Колегії П. Ґалаґана у Києві (1885–89). У 3,5 років умів чи­тати, у 18 років знав 8 мов, до кінця життя опанував ще по­над 50. Ви­вчав арабістику в Лазаревському ін­ституті східних мов (Москва, 1889–92), де був залишений для під­готовки до професорського зва­н­ня, словʼянську філологію та світову історію — у Московському університеті (1892–96). Під впли­вом П. Жи­тецького та М. Драгоманова, з яким неодно­ра­зово полемізував у періодиці, захопився українською мовою, літературою та історією і пере­йшов на українофільські позиції (у публікаціях і листах називав себе сві­домим українцем). Листувався із Б. Грін­ченком, М. Павликом, Лесею Українкою, І. Франком. Від­мовився від пропозиції очолити кафедру руської філології у Львівському університеті, оскільки зацікавився сходо­знавством й одержав стипен­дію на наукове від­рядже­н­ня до арабських країн. 1896–98 у Лівані та Сирії зібрав значну кількість ма­теріалів і документів, які опрацьовував до кінця життя.

Від 1896 викладав у Лазаревському ін­ституті східних мов: від 1901 — над­звичайний професор арабської філології, від 1903 — професор історії мусульманського Сходу. Член, секретар (від 1900) Східної комісії Московського археологічного товариства, редактор його друк органу — часопису «Древности вос­точные» та «Трудов по востоковедению, издаваемых Лазарев­ским ин­ститутом восточных язы­ков». Написав багато статей зі сходо­знавства для «Энци­кло­педического словаря» Ф. Брокгауза та І. Ефрона (С.-Петер­бург, 1890–1904) та «Энциклопе­ди­ческого словаря» О. та І. Гра­нат (Москва, 1891–1903). 1918 пере­їхав до Києва, де на за­проше­н­ня В. Вернадського уві­­­йшов до складу Комісії для виробле­н­ня законо­проекту про заснува­н­ня УАН.

Став одним із академіків-засновників УАН, не­змін­ним секретарем і головою Історико-філологічного від­ділу. Зробив значний внесок у її становле­н­ня та роз­будову. Окрім наукової діяльності, в умовах неодноразової зміни влади в Києві під час воєн­них дій 1918–20 виявляв вмі­н­ня зна­ходити ком­проміс і дипломатичні здібності, не даючи УАН загину­ти на початку свого існува­н­ня (домагався на­да­н­ня харчів і одягу, від­­веде­н­ня землі під городи тощо). Спів­робітники жартома називали УАН «Кримською академією». Очолював Кабінет арабо-іранської філології, Комісію словника живої мови, Комісію історії української мови, Діалектологічну комісію й Правописну комісію ВУАН тощо, ініціював створе­н­ня низки уста­нов у її структурі; водночас 1918–21 — професор всесвітньої історії Київського університету; 1921–29 — директор Ін­ституту української наукової мови. Член Всеукраїнської наукової асоціації сходо­знавства. Ви­ступав на захист колег, які за­знали ре­пресій, зокрема сприяв звільнен­ню М. Ва­силенка. 1928 був пере­о­браний не­од­мін­ним секретарем ВУАН, однак уряд не затвердив це ріше­н­ня. Після процесу в справі СВУ 1929–30 звільнений з усіх наукових посад, по­збавлений можливості на викладацьку діяльність.

Згодом ліквідовано сходо­знавчі установи, якими він опікувався, й Історико-філологічний від­діл. За деякими даними, уникнути арешту Кримському вдалося тому, що най­ближчий помічник і на­званий син М. Левченко від­мовився да­вати свідче­н­ня проти нього. Меш­кав у Києві та Звенигородці, пере­бував у скрутному матеріальному становищі, спілкувався лише з родинами дочок Старицьких (Л. Старицькою-Черня­хів­ською, О. Стешенко), се­строю Лесі Українки О. Косач-Кривинюк і Н. Полонською-Василенко (від 1935 була його секретарем), за допомогою якої написав декілька наукових праць, серед них — «Історія хозар». Лише 1937 його залуче­но до під­готовки аспірантів у Ін­ституті мо­во­­знавства АН УРСР, 1938 він очо­лив у ньому від­діл української мови. Після при­єд­на­н­ня до УРСР західноукраїнських земель 1939 його неодноразово від­ряджали до Льво­ва з метою популяризації здобутків української радянської науки (ви­ступав із доповід­ями, спогадами). У січні 1941 широко від­значено 70-річний ювілей вченого (урочисте засі­да­н­ня організували АН і СП УРСР та Київський університет), його на­го­роджено орденом Трудового Чер­воного Прапора. Однак 20 липня того ж року заарештований за звинуваче­н­ням в українському націоналізмі. Помер у Ку­станайській тюремній лікар­ні. Реабілітований 1957 завдяки клопо­таням Л. Булаховського.

Один із провід­них лінгвістів і засновників сходо­знавства в Укра­їні, автор фундаментальних досліджень з арабістики, семітології, тюркології, іраністики, славістики. У низці роз­відок заперечив шовіністичну, псевдонаукову теорію По­годіна–Соболевського про походже­н­ня українського народу та його мо­ви («Филология и погодинская гипотеза. Дает ли филология малейшие основания под­держать гипотезы г. Погодина и г. Соболевского о галицко-во­лынском происхождении всех малорус­сов?» // «Киевская ста­рина», 1898, № 6, 9; «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» // «Науковий збір­ник, присвячений М. Грушевському», Л., 1906; «Древнекиевский говор» // «Известия Отделения рус­ского языка и словесности АН», 1906, т. 11, кн. 3; С.-Пе­тер­бург, 1907). Уклав «Украинскую грам­матику для учеников вы­сших клас­сов гимназии и семинарий Придне­провья» (1907, т. 1; 1908, т. 2). Спів­автор «Про­­грам­мы для собирания особен­ностей малорус­ских говоров» (К., 1910).

На під­ставі морфологічних критеріїв поділяв українські говори на західноукраїнські та східноукраїнські; уважав, що українська літературна мова повин­на роз­виватися на основі народної мови. Під його керівництвом складено «Найголовніші правила українського правопису» (1921). Науковий редактор «Російсько-українського словника» (1924–33, т. 1–3), «Російсько-українського словника прав­ничої мови» (1926), а також «Українського діалектичного збір­ника» (1928, кн. 1; 1929, кн. 2), «Записок Історико-філологічного від­ділу ВУАН». Написав літературні роз­відки про творчість І. Вишенського, І. Котляревсь­ко­го, С. Ру­данського, Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого, О. Кобилян­ської, М. Коцюбинського, Лесі Українки, П. Тичини та ін.

Часто від­відував Крим (пере­важно Ял­ту і Бахчисарай), під­тримував особисті зна­йомства з провід­ними кримськотатарськими культурно-освітніми і літературними діячами І. Гас­принським, І. Лемановим, Б. Чобан-заде, А. Лятіф-заде (спогади та враже­н­ня про них виклав у «Студіях з Криму»). Під впливом Кримського О. Акчокракли видав українською мовою зміст поеми Дж. Мухамеда (зять Тугай-бея) про походи Б. Хмельницького 1648 під на­звою «Татарська поема Джан-Му­ха­ме­до­ва. Про похід Іслям-Гірея ІІ (ІІІ) спільно з Бог­даном Хмельниць­ким на Польщу» // «Східний світ», 1930, № 12 (пере­вид. там само, 1993, № 1). Ви­вчав історію, літературу та культуру мусульманських народів, про­блеми семітології. Серед праць, опублікованих у Києві, — «Історія Туреч­чини», «Хафіз та його пісні (бл. 1300–89) в його рідній Пер­сії ХVІ в. та в новій Європі» (оби­дві — 1924), «Перський театр, звідки він узявсь і як роз­вивавсь» (1925), «Історія Туреч­чини та її письменства» (1927). Автор пере­кладів з арабської, перської, турецької і західноєвропейських мов; поетичної збірки «Пальмове гілля» (Л., 1901; 1908; 1922), збірок оповідань «Повістки й ескізи з українського життя» (Коломия; Л., 1895), «Бейрутські оповіда­н­ня» (на­друковано 1906 у журналі «Нова громада»), роману «Андрій Лаговський» (Л., 1905; повністю опубліковано в Києві у 1972, 2011). Пере­клав з арабської «Коран», турецькою мовою декілька творів Т. Шевченка. Цікавився оперною му­зикою, мав цінні колекції грамофон­них платівок і поштових марок. 1970 ГА ООН внесла А. Кримського до пере­ліку видатних діячів світу. У Києві його імʼям на­звано Ін­ститут сходо­знавства НАНУ та вулицю, на ко­лишньому приміщен­ні Колегії П. Ґала­ґана (вул. Б. Хмельницького, № 11) встановлено меморіальну дошку. 1991 засновано премію НАНУ ім. К.

Завантажити статтю