>
КРИ́МСЬКИЙ Агатангел Юхимович (псевд. і крипт.: А. Хванько, Хванько Кримський, Ївхимець, Панько Рогач, Мирза-Джафар, А. Е. К., А. К., А. Кр. та ін.; 03(15). 01. 1871, м. Володимир-Волинський, нині Волин. обл. – 25. 01. 1942, м. Кустанай, Казахстан) – сходознавець, мовознавець, літературознавець, історик, письменник, перекладач. Син Ю. Кримського. Акад. АН УРСР (1918). Дійс. чл. НТШ (1903).
Засл. діяч н. УРСР (1940). Походив із кримськотатар.-білорус. роду, засн. якого, мулла з Бахчисарая (нині місто АР Крим), переселився до м. Мстиславль (нині Могильов. обл., Білорусь), прийняв християнство і одружився з місц. жінкою. Через кілька місяців після народж. К. разом із родиною переїхав до м. Звенигородка (нині Черкас. обл.). Навч. у Звенигород. міському уч-щі (1876–81), Остроз. прогімназії (нині Рівнен. обл., 1881–84), 2-й Київ. г-зії (1884–85), Колегії П. Ґалаґана у Києві (1885–89). У 3,5 р. умів читати, у 18 р. знав 8 мов, до кін. життя вивчив ще понад 50. Вивчав арабістику в Лазарев. ін-ті сх. мов (Москва, 1889–92), де був залишений для підготовки до професор. звання, слов’ян. філологію та світ. історію – у Моск. ун-ті (1892–96).
Під впливом П. Житецького та М. Драгоманова, з яким неодноразово полемізував у періодиці, захопився укр. мовою, літ-рою та історією і перейшов на українофіл. позиції (у публікаціях і листах називав себе свідомим українцем). Листувався із Б. Грінченком, М. Павликом, Лесею Українкою, І. Франком. Відмовився від пропозиції очолити каф. руської філології у Львів. ун-ті, оскільки зацікавився сходознавством й одержав стипендію на наук. відрядження до араб. країн. 1896–98 у Лівані та Сирії зібрав значну кількість матеріалів і документів, які опрацьовував до кін. життя.
Від 1896 викладав у Лазарев. ін-ті сх. мов: від 1901 – надзвич. проф. араб. філології, від 1903 – проф. історії мусульман. Сходу. Чл., секр. (від 1900) Сх. комісії Моск. археол. т-ва, ред. його друк органу – часопису «Древности восточные» та «Трудов по востоковедению, издаваемых Лазаревским институтом восточных языков». Написав багато статей зі сходознавства для «Энциклопедического словаря» Ф. Брокгауза та І. Ефрона (С.-Петербург, 1890–1904) та «Энциклопедического словаря» О. та І. Гранат (Москва, 1891–1903). 1918 переїхав до Києва, де на запрошення В. Вернадського увійшов до складу Комісії для вироблення законопроекту про заснування УАН.
Став одним із акад.-засн. УАН, незмін. секр. і головою Істор.-філол. відділу. Зробив знач. внесок у її становлення та розбудову. Окрім наук. діяльності, в умовах неоднораз. зміни влади у Києві під час воєн. дій 1918–20 виявляв вміння знаходити компроміс і дипломат. здібності, не даючи УАН загинути на поч. свого існування (домагався надання харчів і одягу, відведення землі під городи тощо). Співроб. жартома називали УАН «Кримською академією». Очолював Кабінет арабо-іран. філології, Комісії словника живої мови, історії укр. мови, Діалектол. і Правописну комісії ВУАН та ін., ініціював створення низки установ у її структурі; водночас 1918–21 – проф. всесвіт. історії Київ. ун-ту; 1921–29 – дир. Ін-ту укр. наук. мови. Виступав на захист колег, які зазнали репресій, зокрема сприяв звільненню М. Василенка. 1928 К. переобрали неодмін. секр. ВУАН, однак уряд не затвердив це рішення. Після процесу в справі СВУ 1929–30 звільнений з усіх наук. посад та усунутий від викладац. діяльності.
Згодом ліквідовано сходозн. установи, якими він опікувався, й Істор.-філол. відділ. За деякими даними, уникнути арешту К. вдалося тому, що його найближчий пом. і названий син М. Левченко відмовився давати свідчення проти нього. Мешкав у Києві та Звенигородці, перебував у складному матеріал. становищі, спілкувався лише із родинами дочок Старицьких (Л. Старицькою-Черняхівською, О. Стешенко), сестрою Лесі Українки О. Косач-Кривинюк і Н. Полонською-Василенко (від 1935 була його секр.), за допомогою якої написав декілька наук. праць, серед них – «Історія хозар». Лише 1937 його залучено до підготовки асп. у Ін-ті мовознавства АН УРСР, 1938 він очолив у ньому відділ укр. мови. Після приєднання до УРСР зх.-укр. земель 1939 К. неодноразово відряджали до Львова з метою популяризації здобутків укр. рад. науки (виступав із наук. доповідями, спогадами). У січні 1941 широко відзначено 70-річ. ювілей вченого (урочисте засідання організували АН і СП УРСР та Київ. ун-т), його нагородж. орденом Трудового Червоного Прапора. Однак 20 липня того ж року К. заарешт. за звинуваченням в укр. націоналізмі. Помер у Кустанай. тюрем. лікарні. Реабіліт. 1957 завдяки клопотаням Л. Булаховського.
Один із провід. лінгвістів і засновників сходознавства в Україні, автор фундам. досліджень з арабістики, семітології, тюркології, іраністики, славістики. У низці розвідок заперечив шовініст., псевдонаук. теорію Погодіна–Соболевського про походження укр. народу та його мови («Филология и погодинская гипотеза. Дает ли филология малейшие основания поддержать гипотезы г. Погодина и г. Соболевского о галицко-волынском происхождении всех малоруссов?» // «Киевская старина», 1898, № 6, 9; «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» // «Науковий збірник, присвячений М. Грушевському», Л., 1906; «Древнекиевский говор» // «Известия Отделения русского языка и словесности АН», 1906, т. 11, кн. 3; С.-Петербург, 1907). Уклав «Украинскую грамматику для учеников высших классов гимназии и семинарий Приднепровья» (1907, т. 1; 1908, т. 2). Співавтор «Программы для собирания особенностей малорусских говоров» (К., 1910).
На підставі морфол. критеріїв поділяв укр. говори на зх.-укр. та сх.-укр. наріччя; вважав, що укр. літ. мова повинна розвиватися на основі нар. мови. Під його кер-вом складено «Найголовніші правила українського правопису» (1921). Наук. ред. «Російсько-українського словника» (1924–33, т. 1–3), «Російсько-українського словника правничої мови» (1926), а також «Українського діалектичного збірника» (1928, кн. 1; 1929, кн. 2), «Записок Історико-філологічного відділу ВУАН». Написав літ. розвідки про творчість І. Вишенського, І. Котляревського, С. Руданського, Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, Лесі Українки, П. Тичини та ін.
Часто відвідував Крим (переважно Ялту і Бахчисарай), підтримував особисті знайомства з провід. кримськотатар. культ.-осв. і літ. діячами І. Гаспринським, І. Лемановим, Б. Чобан-заде, А. Лятіф-заде (спогади та враження про них виклав у «Студіях з Криму»). Під впливом К. О. Акчокракли видав укр. мовою зміст поеми Дж. Мухамеда (зять Тугай-бея) про походи Б. Хмельницького 1648 під назвою «Татарська поема Джан-Мухамедова.
Про похід Іслям-Гірея ІІ (ІІІ) спільно з Богданом Хмельницьким на Польщу» // «Східний світ», 1930, № 12 (перевид. там само, 1993, № 1). Вивчав історію, літ-ру та культуру мусульман. народів, проблеми семітології. Серед праць, опубл. у Києві, – «Історія Туреччини», «Хафіз та його пісні (бл. 1300–89) в його рідній Персії ХVІ в. та в новій Європі» (обидві – 1924), «Перський театр, звідки він узявсь і як розвивавсь» (1925), «Історія Туреччини та її письменства» (1927). Автор перекладів з араб., перс., турец. і зх.-європ. мов; поет. зб. «Пальмове гілля» (Л., 1901; 1908; 1922), зб. оповідань «Повістки й ескізи з українського життя» (Коломия; Л., 1895), «Бейрутські оповідання» (надрук. 1906 у ж. «Нова громада»), роману «Андрій Лаговський» (Л., 1905, повністю опубл. К., 1972; 2011). Переклав турец. мовою декілька творів Т. Шевченка. Цікавився опер. музикою, мав цінні колекції грамофон. платівок і пошт. марок. 1970 ГА ООН внесла К. до переліку видат. діячів світу. У Києві його ім’ям названо Ін-т сходознавства НАНУ та вулицю, на колиш. приміщенні Колегії П. Ґалаґана (вул. Б. Хмельницького, № 11) встановлено мемор. дошку. 1991 засн. премію НАНУ ім. К.
Пр.: Про научність фонетичної правописи // Буковина. 1897, 27 марта; Мусульманство и его будущность. Прошлое ислама, современное состояние мусульманских народов, их умственные способности, их отношения к европейской цивилизации. Москва, 1899; Ислам, его возникновение и старейший период его истории. Москва, 1901; Лекции по истории семитских языков. Вып. 1–2. Москва, 1902–03; История арабов, их халифат, их дальнейшие судьбы и краткий очерк арабской литературы. Москва, 1903; История арабов и арабской литературы. Ч. 1–3. Москва, 1911–13; Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася // Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії укр. мови та хрестоматія з пам’ятників староукраїнщини ХІ–ХVII вв. К., 1922; Історія Персії та її письменства. К., 1923; Оповідання арабського історика Абу-Шоджі Рудраверського XI в. про те, як охрестили Русь // Юбіл. зб. на пошану акад. Д. Багалія з нагоди 70-ї річниці життя та 50-х роковин наук. діяльності. Ч. 1. К., 1927 (співавт.); До історії вищої освіти у арабів та дещо про Арабську академію наук. К., 1928 (співавт.); Нарис історії українського правопису до 1927 р. К., 1929; Тюрки, їх мова та література // Зб. Істор.-філол. відділу УАН. К., 1930. № 105; История новой арабской литературы (19 в. – нач. 20 в.). Москва, 1971; Твори. Т. 1–5. К., 1972–74; Низами и его современники. Баку, 1981; Історія Туреччини: Звідки почалася Османська держава, як вона зростала й розвивалася і як досягла апогею своєї слави й могутності. К.; Л., 1996; Вибрані сходознавчі праці: В 5 т. К., 2007–10.
Літ.: Бібліографічний покажчик друкованих писань професора А. Е. Кримського // Зап. Істор.-філол. відділу УАН. К., 1919. Кн.1; Бібліографічний покажчик писаннів академіка А. Ю. Кримського. К., 1926; А. Е. Кримський: Бібліогр. покажч. К., 1941; Полонська-Василенко Н. Агатангел Кримський // Україна. 1949. № 2; Білодід І. К. Творчий подвиг ученого // Мовознавство. 1971. № 1; Полонська-Василенко Н. Д. Академік Агатангел Юхимович Кримський (1871–41) // УІ. 1971. № 3/4; А. Ю. Кримський (1889–1971): Бібліогр. покажч. К., 1972; А. Ю. Кримський – україніст й орієнталіст: (Мат. Ювіл. сесії до 100-річчя з дня народж.). К., 1974; Гурницкий К. И. Агафангел Ефимович Крымский. Москва, 1980; Крымский Агафангел Ефимович // Веркалець М. М. А. Ю. Кримський у колі своїх сучасників. К., 1990; Пріцак О. Про Агатангела Кримського (У 120-і роковини народж.) // Україна. Наука і культура. К., 1991. Вип. 25; Матвєєва Л. В., Циганкова Е. Г. А. Ю. Кримський – неодмінний секретар Всеукраїнської Академії наук: Вибране листування. К., 1997; Павличко С. Д. Націоналізм. Сексуальність. Орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського. К., 2000; 2001; Епістолярна спадщина Агатангела Кримського. Т. 1–2. К., 2005; Агатангел Кримський: Нариси життя і творчості. К., 2006; Мовні та літературні зв’язки України з країнами Сходу. К., 2010.
О. Й. Пріцак
Статтю оновлено: 2014
Цитувати статтю
О. Й. Пріцак
. Кримський Агатангел Юхимович // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2014. URL: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=1082 (дата звернення: 03.03.2021).