Кримський Агатангел Юхимович

Визначення і загальна характеристика

КРИ́МСЬКИЙ Агатангел Юхимович (псевд. і крипт.: А. Хванько, Хванько Крим­ський, Ївхимець, Панько Рогач, Мирза-Джафар, А. Е. К., А. К., А. Кр. та ін.; 03(15). 01. 1871, м. Во­лодимир-Волинський, нині Волинська обл. — 25. 01. 1942, м. Кустанай, Казахстан) — сходознавець, мовознавець, літературознавець, історик, письмен­ник, перекладач. Син Ю. Крим­ського. Академік АН УРСР (1918). Дійсний член НТШ (1903). Заслужений діяч науки УРСР (1940).

Похо­див із крим­ськотатарсько-білоруського роду, засновник якого — мулла з Бахчисарая (нині місто АР Крим) — переселився до м. Мстиславль (нині Могильовська обл., Білорусь), прийняв християнство й одружився з місцевою жінкою. Через кіль­ка місяців піс­ля народження Агатангела разом із родиною переїхав до м. Зве­нигородка (нині Черкаська обл.).

Навчався у Звениго­родському міському училищі (1876–81), Острозькій прогім­назії (нині Рівненська обл., 1881–84), 2-й Київській гімназії (1884–85), Колегії П. Ґалаґана у Києві (1885–89). У 3,5 років умів чи­тати, у 18 років знав 8 мов, до кінця життя опанував ще по­над 50. Вивчав арабістику в Лазаревському інституті східних мов (Москва, 1889–92), де був залишений для підготовки до професорського звання, слов’янську філологію та світову історію — у Московському університеті (1892–96). Під впли­вом П. Жи­тецького та М. Драгоманова, з яким неодно­ра­зово полемізував у періодиці, захопився українською мовою, літературою та історією і перейшов на українофільські позиції (у публікаціях і листах називав себе свідомим українцем). Листувався із Б. Грін­ченком, М. Павликом, Лесею Українкою, І. Франком. Відмовився від пропозиції очолити кафедру руської філології у Львівському університеті, оскільки зацікавився сходознавством й одержав стипен­дію на наукове відрядження до арабських країн. 1896–98 у Лівані та Сирії зібрав значну кількість ма­теріалів і документів, які опрацьовував до кінця життя.

Від 1896 викладав у Лазаревському інституті східних мов: від 1901 — надзвичайний професор арабської філології, від 1903 — професор історії мусульманського Сходу. Член, секретар (від 1900) Східної комісії Московського археологічного товариства, редактор його друк органу — часопису «Древности вос­точные» та «Трудов по востоковедению, издаваемых Лазарев­ским институтом восточных язы­ков». Написав багато статей зі сходознавства для «Энци­кло­педического словаря» Ф. Брокгауза та І. Ефрона (С.-Петер­бург, 1890–1904) та «Энциклопе­ди­ческого словаря» О. та І. Гра­нат (Москва, 1891–1903). 1918 переїхав до Києва, де на запрошення В. Вернадського уві­­йшов до складу Комісії для вироблення законопроекту про заснування УАН.

Став одним із академіків-засновників УАН, незмінним секретарем і головою Історико-філологічного відділу. Зробив значний внесок у її становлення та розбудову. Окрім наукової діяльності, в умовах неодноразової зміни влади в Києві під час воєнних дій 1918–20 виявляв вміння зна­ходити компроміс і дипломатичні здібності, не даючи УАН загину­ти на початку свого існування (домагався надання харчів і одягу, від­ведення землі під городи тощо). Співробітники жартома називали УАН «Кримською академією». Очолював Кабінет арабо-іранської філології, Комісію словника живої мови, Комісію історії української мови, Діалектологічну комісію й Правописну комісію ВУАН тощо, ініціював створення низки уста­нов у її структурі; водночас 1918–21 — професор всесвітньої історії Київського університету; 1921–29 — директор Інституту української наукової мови. Член Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства. Виступав на захист колег, які зазнали репресій, зокрема сприяв звільненню М. Ва­силенка. 1928 був переобраний не­од­мінним секретарем ВУАН, однак уряд не затвердив це рішення. Після процесу в справі СВУ 1929–30 звільнений з усіх наукових посад, позбавлений можливості на викладацьку діяльність.

Згодом ліквідовано сходознавчі установи, якими він опікувався, й Історико-філологічний відділ. За деякими даними, уникнути арешту Кримському вдалося тому, що найближчий помічник і названий син М. Левченко відмовився да­вати свідчення проти нього. Меш­кав у Києві та Звенигородці, перебував у скрутному матеріальному становищі, спілкувався лише з родинами дочок Старицьких (Л. Старицькою-Черня­хів­ською, О. Стешенко), сестрою Лесі Українки О. Косач-Кривинюк і Н. Полонською-Василенко (від 1935 була його секретарем), за допомогою якої написав декілька наукових праць, серед них — «Історія хозар». Лише 1937 його залуче­но до підготовки аспірантів у Інституті мо­во­знавства АН УРСР, 1938 він очо­лив у ньому відділ української мови. Після приєднання до УРСР західноукраїнських земель 1939 його неодноразово відряджали до Льво­ва з метою популяризації здобутків української радянської науки (виступав із доповідями, спогадами). У січні 1941 широко відзначено 70-річний ювілей вченого (урочисте засідання організували АН і СП УРСР та Київський університет), його на­го­роджено орденом Трудового Чер­воного Прапора. Однак 20 липня того ж року заарештований за звинуваченням в українському націоналізмі. Помер у Кустанайській тюремній лікар­ні. Реабілітований 1957 завдяки клопо­таням Л. Булаховського.

Один із провідних лінгвістів і засновників сходознавства в Укра­їні, автор фундаментальних досліджень з арабістики, семітології, тюркології, іраністики, славістики. У низці розвідок заперечив шовіністичну, псевдонаукову теорію По­годіна–Соболевського про походження українського народу та його мо­ви («Филология и погодинская гипотеза. Дает ли филология малейшие основания поддержать гипотезы г. Погодина и г. Соболевского о галицко-во­лынском происхождении всех малоруссов?» // «Киевская ста­рина», 1898, № 6, 9; «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» // «Науковий збір­ник, присвячений М. Грушевському», Л., 1906; «Древнекиевский говор» // «Известия Отделения рус­ского языка и словесности АН», 1906, т. 11, кн. 3; С.-Пе­тер­бург, 1907). Уклав «Украинскую грамматику для учеников вы­сших классов гимназии и семинарий Приднепровья» (1907, т. 1; 1908, т. 2). Співавтор «Про­грам­мы для собирания особенностей малорусских говоров» (К., 1910).

На підставі морфологічних критеріїв поділяв українські говори на західноукраїнські та східноукраїнські; уважав, що українська літературна мова повинна розвиватися на основі народної мови. Під його керівництвом складено «Найголовніші правила українського правопису» (1921). Науковий редактор «Російсько-українського словника» (1924–33, т. 1–3), «Російсько-українського словника прав­ничої мови» (1926), а також «Українського діалектичного збір­ника» (1928, кн. 1; 1929, кн. 2), «Записок Історико-філологічного відділу ВУАН». Написав літературні розвідки про творчість І. Вишенського, І. Котляревсь­ко­го, С. Руданського, Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого, О. Кобилян­ської, М. Коцюбинського, Лесі Українки, П. Тичини та ін.

Часто відвідував Крим (переважно Ял­ту і Бахчисарай), підтримував особисті знайомства з провідними кримськотатарськими культурно-освітніми і літературними діячами І. Гаспринським, І. Лемановим, Б. Чобан-заде, А. Лятіф-заде (спогади та враження про них виклав у «Студіях з Криму»). Під впливом Кримського О. Акчокракли видав українською мовою зміст поеми Дж. Мухамеда (зять Тугай-бея) про походи Б. Хмельницького 1648 під назвою «Татарська поема Джан-Му­ха­ме­до­ва. Про похід Іслям-Гірея ІІ (ІІІ) спільно з Богданом Хмельниць­ким на Польщу» // «Східний світ», 1930, № 12 (перевид. там само, 1993, № 1). Вивчав історію, літературу та культуру мусульманських народів, проблеми семітології. Серед праць, опублікованих у Києві, — «Історія Туреччини», «Хафіз та його пісні (бл. 1300–89) в його рідній Пер­сії ХVІ в. та в новій Європі» (оби­дві — 1924), «Перський театр, звідки він узявсь і як розвивавсь» (1925), «Історія Туреччини та її письменства» (1927). Автор перекладів з арабської, перської, турецької і західноєвропейських мов; поетичної збірки «Пальмове гілля» (Л., 1901; 1908; 1922), збірок оповідань «Повістки й ескізи з українського життя» (Коломия; Л., 1895), «Бейрутські оповідання» (надруковано 1906 у журналі «Нова громада»), роману «Андрій Лаговський» (Л., 1905; повністю опубліковано в Києві у 1972, 2011). Переклав з арабської «Коран», турецькою мовою декілька творів Т. Шевченка. Цікавився оперною му­зикою, мав цінні колекції грамофонних платівок і поштових марок. 1970 ГА ООН внесла А. Кримського до переліку видатних діячів світу. У Києві його ім’ям названо Інститут сходознавства НАНУ та вулицю, на ко­лишньому приміщенні Колегії П. Ґала­ґана (вул. Б. Хмельницького, № 11) встановлено меморіальну дошку. 1991 засновано премію НАНУ ім. К.

Завантажити статтю