Камерний ансамбль - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Камерний ансамбль

КА́МЕРНИЙ АНСА́МБЛЬ 1) процес спільного рівноправного виконавства декількох (від двох до десяти) музикантів (передусім інструменталістів); 2) кількісний та якісний склад учасників цього процесу (мистецька група виконавців камерних творів як цілісний творчий континуум – ансамблевий колектив); 3) музичні твори, які за своїми змістовними і формальними параметрами належать до камерної (передусім камерно-інструментальної) музики та призначені для такого спільного виконання. К. а. – єдина жанр. система, що охоплює різні сфери взаємодії музикантів як індивід. суб’єктів творчості і виконавства та складається із взаємопов’яз. підсистем: композитор. творчості (фіксовані автор. камерні твори для ансамбл. виконання); ансамбл. муз. виконавства (рівні типології ансамбл. груп і симультанної ансамбл. взаємодії партнерів). Осн. вид К. а. – камерно-інструм. ансамбль, що має специф. історично усталені часопросторові, семант., жанр.-стильові та комунікат. ознаки. Саме його традиційно мають на увазі під узагальненою назвою «К. а.». На понятій. рівні К. а. часто виступає як аналог та репрезентант камер. музики. Втім, остання, що може охоплювати також поняття «камерний оркестр», «камерна симфонія», «сольні камерно-інструментальні твори» (фортепіанні, скрипк., віолончел. тощо), «камерно-вокальна музика» та ін., є значно ширшою, ніж «К. а.». Також диференційованими є поняття «К. а.» та «камерний оркестр». Для К. а. характерні: орієнтація на персоніфіков. особистість; виконання кожної інструм. партії одним музикантом (за принципом «один виконавець – одна партія»); рівноправ. спосіб виконав. спілкування, відсутність диригента; певні кількісні межі. Зміст поняття «К. а.» пов’яз. із синтезом ансамблевості (гармоніч. сумісності, узгодженості, збалансованості, цілісності) та камерності (принцип. орієнтація на малі замкнені простори і невелику кількість учасників та слухачів, зумовлена «людським виміром», поглибленою психологічністю). К. а. – феномен замкненого особистіс. творчого спілкування та взаємодії певної кількості учасників у невеликому обмеженому просторі (мікрокосм) через спільне емоц. переживання та інтелект. осмислення творів камерно-муз. мист-ва.

Обсяг поняття «К. а.» визначається за: способом функціонування (композитор. творчість і спільне виконавство); місцем і умовами функціонування (невеликі замкнені приміщення); жанр. призначенням (прикладна чи автономна музика); сферою функціонування (домашнє музикування, концертне виконавство, муз. педагогіка); соціокультур. призначенням (для себе чи аудиторії; для професіоналів чи аматорів); характером і засобом комунікат.-психол. взаємодії; кількіс. та якіс. параметрами; ступенем жанр. стабільності; змістов. специфікою. Залежно від кількості ансамбл. партій та виконавців до К. а. традиційно належать такі виконав. склади, як дует, тріо, квартет, квінтет, секстет, септет, октет, а також нонет і децимет. Найважливішими видами камерно-ансамбл. композитор. творчості є дует, тріо, квартет, квінтет, що мають власну усталену жанр.-семант. специфіку. Якісна структура жанр. системи К. а. зумовлена диференціацією якісних (засіб ансамбл. виконання, виконав. склад) параметрів його функціонування: виконав. атрибуцією (інструм. чи вокал. типом виконання); ступенем тембр.-акуст. однорідності (тембр.-неоднорідні, -однорідні, монотемброві ансамблі); органол. характеристикою, зумовленою орг-цією виконав. складу за ансамбл. типом (на підставі участі чи неучасті фортепіано), інструм. групою (струнні, фортепіанні, духові ансамблі), конкрет. інструм. складом (вид і кількість інструментів, що входять до ансамблю), типом формування виконав. складу (для духових ансамблів – ансамблі однойм., парного та класич. складів); ступенем жанр. стабільності, що сприяє кристалізації усталеної семантики того чи ін. ансамбл. жанру (фортепіан. дует, струн. квартет тощо). К. а. – особлива форма муз. комунікації, підґрунтям якої є персоніфіков. рольове моделювання люд. спілкування. Осн. моделі ансамбл. взаємодії: рівноправ. діалог (полілог), інтегруючий «моноансамбль» та ієрархічна модель «соло–акомпанемент». Комунікат. рівень К. а. позначений спільністю часу, простору, виконав.-технол. і психол. процесів, інтерпретації тощо.

Процес становлення К. а. бере початок від часів пізнього середньовіччя та Відродження. На цьому ранньому етапі переважав принцип вільного формування виконав. складу ансамблів (не фіксованого ні в кількіс., ні в якіс. сенсі) та взаємозамінності партій за діапазоном. Процес жанр. еволюції К. а., пов’яз. із формуванням інваріанту інструм. ансамблю, розпочався в епоху бароко (17 – 1-а пол. 18 ст.). Процес становлення видів К. а. цієї доби позначений особливим різноманіттям їх втілення, свободою усіляких жанр. трансформацій і взаємодій. Специфіка барок. К. а. зумовлена кількіс. і тембр. мінливістю та нестабільністю виконав. складів тощо. Найвищі художні досягнення цієї епохи представлені творчою спадщиною А. Вівальді, А. Кореллі, Й.-С. Баха, Д. Букстегуде, Ґ.-Ф. Генделя, Г. Перселла, Ґ.-Ф. Телеманна та ін. Кристалізація усталеної системи осн. жанрів і форм К. а. та його естетики відбулася в епоху віден. класицизму (2-а пол. 18 – поч. 19 ст.). У цю добу закладено заг. принципи камерно-ансамбл. мист-ва, пов’яз. із жанр. типізацією й семантизацією його видів; уперше сформовано типові жанр. композиц. структури і нормативні виконав. склади провід. камерно-інструм. ансамблів (струн. та фортепіан. дуети, тріо, квартет, квінтет, секстет) – насамперед у композитор. творчості Й. Гайдна, В.-А. Моцарта, К. Діттерсдорфа, Л. Боккеріні, Л. ван Бетговена. Важливою ознакою класич. К. а. (зокрема у жанрі струн. квартету) стала його висока гуманіст. спрямованість, філос.-етична значущість. Класич. доробок у сфері К. а. отримав подальший розвиток у 19 ст. У цей період удосконалювалися класичні жанр. особливості камерно-інструм. ансамблю, пов’яз. із типізацією змісту та форми композитор. творів і комунікат.-рольової структури ансамбл. виконавства, зануренням у глибини людської психології та прагненням до духовно-філос. і етич. узагальнень. Водночас відбувався процес стильової трансформації К. а., детермінований принцип. зміною худож. парадигм. У сфері К. а. знайшли відображення усі муз.-стильові напрями 19 ст. – від романтизму до імпресіонізму, неокласицизму тощо. Найвищими досягненнями ознаменований саме романтич. період розвитку К. а. (К.-М. Вебер, Ф. Шуберт, Ф. Шопен, Ф. Мендельсон, Р. Шуманн, Й. Брамс та ін.). Осн. ознаки романтич. К. а. – ліризація та психологізація, зумовлені культивуванням суб’єкт.-особистіс. начала, розкриттям внутр. емоц. та духовно-інтелект. світу людини. Жанр. здобутки 19 ст. пов’яз. також з іменами М. Глінки, С. Франка, А. Дворжака, З. Фібіха, К. Дебюссі, О. Бородіна, А. Рубінштейна, П. Чайковського, С. Рахманінова та ін. У 20 ст. К. а. став однією з найважливіших сфер муз. мист-ва. Камерно-ансамбл. композитор. творчість набула значення своєрід. експерим. худож.-естет. лаб., а ансамбл. виконавство сприймалося як ефектив. засіб духов. розкріпачення особистості шляхом спільної гри. На розвиток К. а. цієї доби суттєво вплинула естетика модернізму та постмодернізму. Творчі надбання К. а. 20 ст. репрезентовано іменами багатьох видат. композиторів, серед яких – І. Стравинський, А. Шенберґ, П. Гіндеміт, М. Равель, А. Веберн, Д. Мійо, А. Онеґґер, С. Танєєв, С. Прокоф’єв, Д. Шостакович. Еволюція К. а. позначена принцип. змістов. та жанр.-стильовими трансформаціями, взаємодіями і протиріччями, новацій. і суто авангард. пошуками (поряд із неотрадиціоналіст. тенденціями), а також подальшим посиленням етико-філос. спрямованості, елітарності та езотеричності. Подіб. вектор худож. спрямування характерний і для сучас. (поч. 21 ст.) етапу розвитку К. а.

В укр. музиці жанр. становлення К. а., започатк. у 19 cт., набуло значного розвитку у 20 ст. Формування укр. камерно-інструм. ансамбл. класики зумовлено композитор. діяльністю М. Лисенка, В. Косенка, Ф. Якименка, Б. Лятошинського, С. Людкевича, В. Барвінського, В. Борисова, Д. Клебанова, П. Козицького, М. Колесси, Н. Нижанківського, М. Скорульського, М. Тіца, А. Штогаренка. Визначал. роль у жанр.-стильовій еволюції укр. К. а. 20 ст. відіграли тенденції, пов’яз. зі збереженням класико-романтич. жанр. традицій, неокласич. та необарок. естетикою, неофольклор. худож. ідеями, суто авангард. мист. пошуками. Художні досягнення укр. К. а. 2-ї пол. 20 ст. репрезентовані творчими здобутками композиторів різних мист. генерацій (В. Бібик, В. Годзяцький, Л. Грабовський, В. Губаренко, В. Губа, Л. Дичко, О. Жук, Ю. Іщенко, А. Караманов, В. Кирейко, М. Сільванський, В. Сильвестров, М. Скорик, Є. Станкович, А. Філіпенко, І. Шамо та ін.). На сучас. етапі розвитку укр. К. а. в цій сфері плідно працюють І. Альбова, Г. Гаврилець, О. Ґрінберґ, О. Гугель, М. Денисенко, С. Зажитько, В. Камінський, М. Ковалінас, О. Козаренко, О. Криволап, Ю. Ланюк, В. Польова, В. Рунчак, К. Цепколенко, І. Щербаков, О. Щетинський, Л. Юріна та ін. Упродовж 19–20 cт. в укр. муз. культурі склалася власна високопрофес. школа камерно-ансамбл. виконавства, яка узагальнює європ. та нац. мист. традиції й віддзеркалює відповідні творчі здобутки провід. культур. регіонів країни. Високі виконав. традиції вітчизн. К. а. формувалися насамперед через концертну діяльність багатьох камерно-ансамбл. колективів. Серед найстаріших та найвідоміших укр. К. а. 20 ст. – Квартети ім. Вільйома, ім. М. Леонтовича (обидва – Харків), ім. М. Лисенка (Київ), Держ. тріо ім. Л. ван Бетговена (Харків). Вагомий доробок таких К. а., як Львів. струн. квартет, квартети «Київські смички», «Львівські смички», «Пастораль» (Одеса), Київ. тріо, ансамбль камер. музики «Київська камерата», струн. квартет Харків. консерваторії, низка струн. і фортепіан. тріо тощо. Багато відомих ансамблів (дуетів, тріо, квартетів, квінтетів тощо) – у складі Київ., Харків., Львів., Дніпроп., Донец., Луган., Одес. та ін. філармоній. Важливу роль у розвитку і постій. вдосконаленні традицій укр. К. а. відіграють створ. при консерваторіях та ін. навч. закладах ансамблі (передусім струнні і фортепіанні дуети, тріо, квартети), до складу яких входять музиканти-педагоги. На сучас. етапі традиції укр. камерно-ансамбл. школи гідно репрезентують, зокрема, струн. квартет «Каприс-Классік» і струн. дует Нац. філармонії України, К. а. «Київ», «Київ-Брас» і тріо «Равісан» Нац. Будинку орган. та камер. музики України (усі – Київ), струнні квартети «Харків-квартет», «Гармонії світу» (Одеса), «Мелодія» (Львів), «Post Scriptum» (Київ) та ін. Камерно-ансамбл. виконавство України 20 cт. представлене іменами відомих митців, серед яких – Г. Авер’янов, А. Баженов, В. та І. Боровики (див. «Боровик-тріо»), Й. Гельфандбейн, В. Ґольдфельд, Р. Горовиць, О. Горохов, З. Дашак, О. Деркач, Е. Ідельчук, Б. Каськів, І. Коган, О. Козаренко, Х. Колесса, Б. Которович, С. Кочарян, О. Кравчук, Л. Краснощок, О. Криса, Р. Криштальський, Ю. Крих, Г. Куперман, І. Кучер, В. Лазарев, Н. Ландесман, А. Лещинський, П. Пшеничка, В. Рунчак, В. Сєчкін, О. Серединський, Б. Скворцов, Б. Скловський, В. Червов.

Літ.: U. Homer. Chamber Music, the Growth and Practice of an Intimate Art. New York, 1948; Раабен Л. Н. Инструментальный ансамбль в русской музыке. Москва, 1961; Гайдамович Т. А. Инструментальные ансамбли. Москва, 1963; Раабен Л. Н. Мастера советского камерно-инструментального ансамбля. Ленинград, 1964; Боровик М. К. Україський радянський камерно-інструментальний ансамбль. К., 1968; Chamber music. Harmondworth, 1970; Вульфиус П. А. Камерно-инструментальные ансамбли Шуберта // Музыка Австрии и Германии ХIХ века: В 3-х кн. Кн. 1. Москва, 1975; Камерный ансамбль: Педагогика и исполнительство: Сб. ст. Москва, 1979; О мастерстве ансамблиста: Сб. науч. тр. Ленинград, 1986; Раабен Л. Н. Камерная инструментальная музыка первой половины ХХ века. Ленинград, 1986; Дапквиашвили Т. Камерные инструментальные ансамбли и основные принципы ансамблевого исполнительства. Тбилиси, 1989; Дика Н. О. Камерно-інструментальний ансамбль в Україні. Творчість і виконавство (1960–1980 рр.). К., 2001; Польская И. И. Камерный ансамбль: История, теория, эстетика. Х., 2001; Храмова И. М. Из истории камерно-инструментального ансамбля. Нижний Новгород, 2005; Hinson, Maurice and Roberts Wesley. The Piano in Chamber Ensemble: An Annotated Guide. Ed. 2. Bloomington, 2006; Зав’ялова О. К. Віолончель у камерно-ансамблевій культурі України. К., 2009; Камерно-інструментальний ансамбль: історія, теорія, практика: Зб. ст. Л., 2010. Вип. 24; 2011. Вип. 25.

І. І. Польська

Стаття оновлена: 2012