Каторга - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Каторга

КА́ТОРГА (від грец. κάτεργον – гребне судно) – покарання у вигляді засудження до примусової фізично важкої праці на користь держави. Каторжні роботи (у сучас. розумінні) практикували ще у Стародав. світі, зокрема у Рим. імперії під час спорудження водогонів, однак використання для позначення такої практики терміна «К.» набуло певного поширення в більш пізні часи, а по-справжньому стало унормованим лише в Рос. імперії. У законодавстві СРСР, окрім неопубл. указу президії ВР СРСР від 19 квітня 1943, це поняття не вживали, тому визначення практики використання в СРСР примус. праці засуджених як К. не коректне у юрид., однак цілком прийнятне в істор. сенсі (у юрид. значенні можна говорити лише про масове використання тоталітар. державою примус. праці засуджених і адміністративно репресованих). Греки називали К. велике гребне судно з 3-ма рядами весел, у більш пізній час такі судна іменували також галерами. У значенні покарання термін «К.» уперше використали у пізні середні віки, коли у багатьох країнах застосовували працю полонених на військ. суднах-галерах. Людей, які поверталися на батьківщину з неволі, де були веслярами на галерах (К.), досить часто називали «каторжними». Таке найменування поширилося серед донських козаків, зрідка його вживали й запорожці. У 16–17 ст. у Франції й Англії засуджені до примус. робіт на користь держави виконували найважчу роботу в портах і копальнях, однак її не називали К. У 17–19 ст. у Франції засудження до таких робіт почали поєднувати із засланням до спец. колоній, зокрема стосовно учасників Париз. комуни 1871. У Великій Британії в 19 ст. до тяжких робіт і заслання засуджено учасників чартист. руху, в 20 ст. – Дублін. повстання 1916. У Росії з освоєнням Сибіру (17 ст.) покарання у формі вигнання почали замінювати засланням на колонізацію нових земель (згідно з «Уложением» 1648 таке покарання отримала значна кількість категорій засуджених). Збереглася також записка 1688 А. Вініуса, адресована Посол. приказу, із пропозицією застосовувати робочу силу засуджених до ув’язнення для греблі на кораблях. Практикували кілька видів примус. робіт: служба для покараних, приписка до посадських тяглих людей, заслання на ріллю та заслання для добування соболів. За такими засудженими наглядали, але працювали вони здебільшого «вільно». Так тривало до запровадження заслання з обов’язк. підневіл. працею. 1691 Петро І своїм указом замінив смертну кару за деякі злочини на заслання до важких робіт. Саме за його правління підневільна праця засуджених отримала в Росії назву «К.». Уперше цей термін вжито в указі від 24 листопада 1699 до посадських людей із м. Веньов (нині Тульс. обл., РФ), засудж. за крадіжку казен. грошей. Від 1703 сферу застосування праці засуджених розширено, деяких засланих (каторжан) із Азова переведено до С.-Петербурга для робіт з облаштування міста і порту, ін. направлено на спорудження каналів, доріг і копалень Уралу та Сибіру. Військ. статут 1716 передбачав К. довічну та строкову як засіб покарання військовослужбовців. Строкові роботи виконували у фортецях і робітн. будинках (жінки – у ткац. будинках). Тривалий час у системі покарань Рос. імперії каторжні роботи не мали визначеного юрид. статусу. Їх застосовували як додатк. покарання або замінник ін. покарань. Після видання імператрицею Єлизаветою Петрівною відповід. указів 1753–54 довічне заслання і безперервна примус. або каторжна праця (замість смерт. вироку) посіли першість серед ін. видів покарань. За правління імператриці Катерини ІІ поряд із засланням до каторж. робіт застосовували заслання без каторж. робіт, однак чіткого унормування цих видів покарань не існувало. 1765 дворяни отримали право відправляти на К. кріпосних селян. Певного упорядкування каторжні роботи набули за правління імператора Павла І. У його указі від 13 листопада 1797 йшлося про 3 категорії каторж. робіт: у копальнях (м. Нерчинськ, Єкатеринбург), на сукон. ф-ці (Іркутськ; усі – Росія), у фортецях. 1806 ревізійна комісія сенатора І. Селіфонтова виявила грубі порушення в орг-ції заслань і каторж. робіт у Сибіру, що стало приводом для розмежування заслань і К. 1822 імператор Олександр І підписав «Устав о ссыльных», у якому каторжні роботи визначено як більш тяжке покарання, ніж заслання та поселення, і поділено на довічні та строкові (до 20-ти р.). Після відбуття К. засуджений переходив до розряду поселенців. «Уложение» 1845 та закон від 15 серпня 1845 містили визначення К. як міри покарання, наступної після смерт. кари. Каторжні роботи диференціювали за строками та рівнем тяжкості (копальні, фортечні, заводські), проте на практиці засуджені до певного виду каторж. робіт, за їхньої відсутності, відбували покарання у сибір. в’язницях для каторжан. Водночас практикували «засудження» кріпаків до каторж. робіт з метою постачання різним держ. відомствам дешевої робочої сили. Після ліквідації кріпацтва заг. кількість каторжан істотно зменшилася. 1864 припинено направлення їх на фортечні роботи, що зумовлено скороченням такого виду робіт і визнанням чиновниками військ. відомства роботи каторжан низькопродуктивною. Водночас значно зменшилися масштаби використання праці каторжан на копальнях у зв’язку із закриттям нерчин. робіт і негатив. досвідом карій. копалень. 18 квітня 1869 видано закон, що скасував систему «Уложений». Відтоді до Сибіру направляли лише каторжан із Сибіру та заурал. частини Перм. і Оренбур. губерній Росії. Засуджені до К. в ін. регіонах імперії відбували покарання в каторж. в’язницях. Їхній устрій мало чим відрізнявся від устрою звич. в’язниць, хоча режим утримання був дещо суворішим, при цьому ув’язнені виконували різні за тяжкістю каторжні роботи. 11 грудня 1879 у Рос. імперії розпочато черг. реорганізацію системи покарань, у ході якої, зокрема, скасовано поділ К. за видами робіт. Водночас семирівневий поділ за терміном покарання зберігався, засуджених до К. позбавляли громадян. прав і власності, після закін. терміну покарання засудженого відправляли на заслання. Працю каторжан використовували на імператор. з-дах, буд-ві Сибір. та Амур. залізниць, на о-ві Сахалін тощо. На поч. 20 ст. у Рос. імперії діяло кілька каторж. в’язниць: Шліссельбур., Нерчин., Олександрів. централи, Ілец., Тобол., Новоборисогліб., Новобілгород. (дві останні – у Харків. губ.). У березні 1917 Держ. дума Росії ліквідувала К. Станом на січень–березень 1917 у місцях позбавлення волі перебувало 155 тис. осіб, із них каторжан – 36 тис. Тимчас. уряд обрав курс на лібералізацію репресив. системи, зокрема ліквідував таку міру покарання, як заслання на поселення. Навесні 1917 у 700 місцях позбавлення волі залишилося 40 тис. осіб. Центр. орган пенітенціар. системи отримав назву Гол. упр. місцями ув’язнення. 1918, невдовзі після більшов. перевороту, Нар. комісаріат юстиції РСФРР розпустив це упр. і запровадив замість нього Центр. карал. відділ. Місця позбавлення волі почали називати переважно таборами. Офіційно їх поділяли на табори особл. призначення, концентрац. табори заг. типу, вироб. табори, табори для військовополонених, табори-розподільники. Табори особл. призначення підпорядк. ВЧК, решту – НКВС РСФРР. Керувало таборами Гол. упр. примус. робіт. Сформульовано два принципово нових положення карал. політики: комуніст. перевиховання ув’язнених і забезпечення самоокупності місць позбавлення волі. 1922 розпочато реформу, спрямов. на докорінну реорганізацію упр. місцями позбавлення волі, які на той час переживали гостру кризу. Заклади, підпорядк. НКВС і Наркомату юстиції, об’єднано в одну структуру – Гол. упр. місць ув’язнення. За ДПУ збережено підвідомчі йому місця ув’язнення (в’язниці, політізолятори, упр. таборів на Півночі). 1923–29 систему пенітенціар. закладів СРСР розширено. Разом з тим ліквідовано табори примус. робіт, започатковано децентралізацію упр. місцями ув’язнення, запроваджено нові схеми примусу до праці, не пов’язані з позбавленням волі. До кін. 1920-х рр. кер-во СРСР не розглядало ув’язнених як масову дешеву робочу силу. Лише влітку 1929, коли в ході реалізації першої п’ятирічки у країні став відчутним дефіцит труд. ресурсів, уряд СРСР ухвалив рішення про розвиток системи Гол. упр. таборів (див. ГУЛАГ), орієнтов. на використання праці ув’язнених. Згідно з цим рішенням засудж. на 3 і більше років переводили з підпорядкування НКВС союз. респ. до таборів, організов. ОГПУ СРСР. До складу ГУЛАГу входили виправно-труд. табори, виправно-труд. колонії, спецпоселення, що складалися з репресов., засланих селян і їхніх родин. В’язнів ГУЛАГу активно залучали до спорудження об’єктів екон. і військ.-політ. значення: Біломоро-Балт. каналу (1932 – 110 тис. осіб), Байкало-Амур. магістралі та ін. У серед. 1930-х рр. для створення системи гідротех. вузлів побл. Москви у Білбатлазі, Бамлазі, Дмитровлазі зосереджено половину всіх в’язнів-табірників СРСР – 220 тис. осіб. На поч. 1935 у таборах, в’язницях, колоніях утримували понад 1 млн ув’язнених, на спецпоселенні – 2 млн осіб. Перед 2-ю світ. війною заг. чисельність в’язнів таборів перевищувала 2 млн, спецпоселенців – 1 млн осіб. З поч. війни істотно зменшилася чисельність спецпоселенців. Це спричинено тим, що було законсервовано гідробуд., автодорожні проекти, а самих спецпоселенців достроково звільнено й передано (тільки 1941 – 420 тис. осіб) до рад. армії; а також різким погіршенням забезпечення поселенців продуктами харчування, що зумовило зростання їхньої смертності (1942 померло 350 тис. осіб). 1943 як міру покарання введено каторжні роботи строком від 15-ти до 20-ти р. Відповідно до указу президії ВР СРСР від 19 квітня 1943 «О мерах наказания изменникам Родины и предателям и о введении для этих лиц, как меры наказания, каторжных работ» НКВС СРСР організував каторжні відділ. у Воркутин. і Пн.-Сх. таборах. У них встановлено спец. режим із продовженим робочим днем. В’язнів змушували працювати на важких підзем. роботах у вугіл. шахтах, а також на роботах, пов’язаних із добуванням золота й олова. 1944 кількість місць позбавлення волі та чисельність ув’язнених істотно зросли внаслідок створення таборів для військовополонених та інтернованих. 1946 у цих таборах утримували 2,5 млн осіб, у т. зв. робітн. батальйонах – 600 тис. репатріантів і 150 тис. інтернованих, у перевірочно-фільтрувал. таборах – 350 тис. осіб. У повоєнні роки експансія табірно-вироб. комплексу та ступ. його впливу на економіку країни сягнули свого піку. 1945 відновлено буд-во Байкало-Амур. магістралі, 1947 розпочато спорудження широт. поляр. магістралі в р-ні Обської губи (нові порти на Півночі, траса Салехард–Ігарка) тощо. Зі смертю Й. Сталіна призупинено реалізацію низки проектів пром. і транспорт. буд-ва. У січні–липні 1953 за амністією звільнено 1,2 млн осіб, заг. чисельність ув’язнених скоротилася до 1,3 млн. Після низки реформувань і перейменувань (1954, 1956, 1959) ГУЛАГ 1960 остаточно ліквідовано.

Літ.: Гернет М. Н. История царской тюрьмы. Т. 1. Москва, 1960; Дворянов В. Н. В сибирской дальней стороне: Очерки истории царской каторги и ссылки, 60-е годы XVIII – 1917 г. Минск, 1971; Иванова Г. М. ГУЛАГ в системе тоталитарного государства. Москва, 1997; Папков С. А. Сталинский террор в Сибири. 1928–1941. Новосибирск, 1997.

С. В. Корновенко

Стаття оновлена: 2012