Кашпур Володимир Терентійович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кашпур Володимир Терентійович

КА́ШПУР Володимир Терентійович (Кашпур Владимир Терентьевич; 26. 10. 1926, с. Сєвєрка Сибір., нині Алтай. краю, РФ – 17. 10. 2009, Москва, похов. у м. Долгопрудний Моск. обл.) – російський актор. Нар. арт. РРФСР (1986). Держ. премія РФ (2000). Закін. Харків. військ.-авіац. уч-ще штурманів (1946), Школу-студію МХАТу (1959; курс В. Станицина). До поч. 1950-х рр. служив в авіації. Грав у Владимир. драм. театрі ім. А. Луначарського (1951–56); театрі «Соврємєннік» (Москва, 1959–61), МХАТі (1961–2004). У кіно від 1959. Віртуозно створював образи людей «із народу».

Ролі: Похмурий гвардієць («Три товстуни» за Ю. Олешею), Казанок («Кремлівські куранти» М. Погодіна), Кінь («Вороги» М. Горького), Ван Ванич («Сталевари» Г. Бокарева), Вася («Старий Новий рік» М. Рощіна), Саяпін («Качине полювання» О. Вампілова), Суддя («Вагончик» Н. Павлової), Зворикін («Суперфляй» В. Розова), Пимен («Борис Годунов» О. Пушкіна), Шапкін («Гроза» О. Островського), Мармеладов («Злочин і кара» за Ф. Достоєвським), Фірс («Вишневий сад» А. Чехова); у кіно – Зуєв («Пригоди Кроша», 1961, реж. Г. Оганесян), Микола («У вогні броду нема», 1967, реж. Г. Панфілов), Боцман («Командир щасливої “Щуки”», 1972, реж. Б. Волчек), Лучков («Надія та опора», 1982, реж. В. Кольцов), Майор Бульбанюк («Батальйони просять вогню», 1985, реж. В. Чеботарьов, О. Боголюбов), Капітан рейду Фадеїч («Холодне літо п’ятдесят третього», 1987, реж. О. Прошкін), Лука Совков («Про бізнесмена Фому», 1993, реж. В. Чиков), Шкарупа («Вовча кров», 1995, реж. М. Стамбула), Батько Каті («Новий рік у листопаді», 2000, реж. І. Попов), Валентин Петрович Тяпкін («Сволота», 2006, реж. О. Атанесян); в укр. стрічках – Солдат Петро («Веселі Жабокричі», 1971, реж. В. Іванов), Толя («Кожний день життя», 1973, реж. Т. Золоєв), Александров («Поїздка через місто», 1979, реж. А. Бенкендорф), Кобилкін («Чорна курка, або Підземні мешканці», 1980, реж. В. Гресь), Церковний сторож («Першоцвіт», 1986, реж. В. Жилко).

О. О. Привалов

Стаття оновлена: 2012