Каяльський регіоярус - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Каяльський регіоярус

КАЯ́ЛЬСЬКИЙ РЕГІОЯ́РУС (за назвою літопис. р. Каяла) – регіональний стратон Стратиграфічної шкали кам’яновугільних відкладів України. Встановлений наприкінці 1980-х рр. Д. Айзенвергом і В. Полєтаєвим як верх. регіоярус башкир. ярусу серед. карбону Доно-Дніпров. прогину, що складається з зуїв., макіїв. і краснодон. горизонтів. Прототипом К. р. є каял. ярус, виокремлений 1957 А. Ротаєм замість Донбас. ярусу (запропонований 1941 ним же). Він обіймав світи С12 –С14 та низи світи С15 (від вапняку F1 до вапняку К3). За А. Ротаєм, Каяла – це нинішня р. Кальміус (протікає в Донец. обл.; за твердженням ін. дослідників – Берда у Запоріз. обл., Крайня Балаклійка у Харків. обл.; Бистра, Калитва у Ростов. обл., Потудань у Воронез. обл., Чир у Ростов. і Волгогр. обл.; усі – РФ). На думку А. Ротая, каял. ярус мав розпочинати серед. карбон, займаючи в стратигр. схемі місце між зх.-європ. намюрським і сх.-європ. московським ярусами. Згодом намюр. ярус у стратигр. схемі карбону колиш. СРСР був скасований, а нижній ярус серед. карбону визначено як башкирський, біостратигр. обсяг якого значно більший за обсяг каял. ярусу. Проте у регіон. стратигр. схемі карбону Доно-Дніпров. прогину, частиною якого є Донбас, був збережений К. р. у дещо скороченому обсязі (від вапняку G1 до вапняку К3). К. р. охоплює верхню регресивну третину башкир. мегациклу Доно-Дніпров. прогину, для якої властиві потужні верстви пісковику та досить потужні шари вугілля. Біостратиграфічно складений пізньобашкир. комплексами форамініфер, конодонтів, коралів, брахіопод, рослин та міоспор. Заг. потуж. відкладів К. р. у Донбасі сягає 2000 м. Див. також Кам’яновугільний період і кам’яновугільна система та Палеозойська ера і група.

Літ.: Ротай А. П. Итоги работ в пределах обнаженного Донбасса // Большой Донбасс: Сб. статей. Москва; Ленинград, 1941; Полєтаєв В. І., Вдовенко М. В., Щоголєв О. К., Бояріна Н. І., Макаров І. А. Стратотипи регіональних стратиграфічних підрозділів карбону і нижньої пермі Доно-Дніпровського прогину. К., 2011.

В. І. Полєтаєв

Стаття оновлена: 2012