КВАНТ (нім. Quant, від лат. quantus — скільки) — фундаментальне поня­т­тя, яке характеризує пере­рвну природу тієї чи іншої фізичної суб­станції та вказує на її найменшу (неподільну) кількість. Зміст поня­т­тя «К.» в українській мові пере­дають словами «порція» або «дис­кретний» («пере­рвний»). У сучасній фізиці вживають у сполучен­ні з імен­ником, лише так воно має певне конкретне значе­н­ня. На­приклад, К. поля — частинка, що є елементарним збудже­н­ням поля (К. електромагнітного поля — те ж саме, що фотон або гамма-К.; К. електрон-позитрон­ного поля тощо). Коли фізична система (напр., атом якогось хімічного елемента) пере­ходить з одного енергетичного стану в інший, то по­глинається або ви­промінюється К. енергії, тобто порція енергії, яку привносить або виносить із собою певна частинка, зокрема фотон або електрон. При цьому найфундаментальніша роль належить т. зв. К. дії (стала Планка h = 6,626 × 10-34 Дж·сек.), який увів 1900 німецький фізик М. Планк для того, щоб пояснити з єдиних позицій всю сукупність наявних на той час екс­периментальних даних про енергетичний спектр рівноважного теплового ви­промінюва­н­ня абсолютно чорного тіла (тіло, яке по­глинає все теплове ви­промінюва­н­ня, що на нього падає). Він зробив припуще­н­ня, що ви­промінюва­н­ня та по­глина­н­ня світла речовиною від­бувається не без­перервно, як того вимагає класична теорія електромагнітного поля (електродинаміка), а скінчен­ними порціями, або квантами. Потім німецький і американський фізик А. Айнштайн висловив думку, що ці кванти можуть роз­по­всюджуватися у просторі. У сукупності ці дві ідеї сприяли згодом створен­ню нової фізичної теорії — квантової механіки. Досліди німецьких фізиків Дж. Франка та Г. Герца (1914) показали, що енергія атомів змінюється дис­кретно. Їхні колеги-спів­вітчизники О. Штерн та В. Герлах (1921–22) довели існува­н­ня в атомів магнітного моменту та його просторового квантува­н­ня. Інша фундаментальна роль К. дії ħ (нині використовують т. зв. приведену, або діраківську сталу Планка ħ = h / 2π) випливає з від­критого 1927 німецьким фізиком В. Гайзенберґом т. зв. спів­від­ноше­н­ня неви­значеності, яке встановлює від­повід­ність між статистичними флуктуаціями (від­хиле­н­нями) результатів вимірюва­н­ня координати та імпульсу частинки, що рухається, навколо їхніх середніх значень: добуток цих флуктуацій не може пере­вищувати величину ħ/2. Подальший роз­виток ідеї про дис­кретність фізичних величин у мікросвіті призвів до створе­н­ня нових напрямів у квантовій теорії. У 1940–60-х роках побудована квантова теорія поля (релятивістська квантова механіка), яка обʼ­єд­нує принципи спеціальної від­носності теорії А. Айнштайна з принципами квантової механіки. Її під­роз­ділами є: квантова електродинаміка, квантова космологія, квантова оптика, квантова теорія тяжі­н­ня, квантова хромодинаміка, квантова хімія, квантова теорія конденсованого стану речовини (ви­вчає тверді тіла, рідини та кри­стали). Помітний внесок у роз­вʼяза­н­ня конкретних задач квантової фізики зробили й українські вчені. В Україні були створені та функціонували ві­домі наукові школи Л. Ландау, О. Ахієзера тощо. Праці з квантової теорії широко пред­ставлені в «Українському фізичному журналі», журнал «Фізика низьких температур», «Квантовая электроника» та ін. Фахівців з квантової теорії, яка роз­вивається нині, готують усі провід­ні університети України, зокрема у Києві, Дні­пропетровську, Львові, Одесі, Харкові. Див. також Квантова акустика, Квантова біо­фізика, Квантова електроніка, Квантова крипто­графія, Квантова медицина, Квантова теорія інформації.

В. Є. Кузьмичов