Кераміка

Визначення і загальна характеристика

КЕРА́МІКА (від грец. ϰεραμιϰή  — гончарне мистецтво та ϰεραμοζ — глина) — матеріали та вироби, отримані шляхом спікання глин і їхніх сумішей з мінеральними домішками, а також порошків оксидів та інших неорганічних сполук (карбідів, боридів, нітридів, силіцидів тощо). К. застосовують у всіх сферах життя — побуті (посуд), буд-ві (цегла, черепиця, труби, плити, облицюв. плитка, скульптурні деталі), техніці (вогнетриви, електроізолятори, конденсатори, фільтри, сопла, ущільнювачі, металообробні інструменти та ін.). Еволюцію люд. цивілізації можна прослідкувати за історією розвитку виробництва К. Пластичність глин первісна людина використовувала для виготовлення різноманіт. скульптурок. За часів пізнього неоліту почали випалювати глиняні вироби, що робило їх твердими, водо- і вогнестійкими. Виготовлення К. — одне із найважливіших здобутків людини в боротьбі за існування. Її освоювали незалежно в різних частинах Землі, із досягненнями люд. цивілізацією певних рівнів розвитку. Способи оброблення глини для одержання керам. матеріалів і виробів постійно змінювалися і вдосконалювалися. Поширення К. і оригінальність її видів у різних народів різних епох, наявність на ній орнаментів, клейм, а досить часто і написів, робить її важливим істор. джерелом. К. відіграла вагому роль у розвитку писемності (клинопис), перші зразки якої збереглися на керам. плитах із Межиріччя. На початк. етапі осн. видом К. був посуд для зберігання запасів і приготування їжі. Глинобитне житло трипіл. культури, яке зовні випалювали багаттям і розписували візерунками, є першим прикладом застосування К. як буд. матеріалу. К. необхідна і в металургії (сопла горнів, тиглі, ливарні форми). Спочатку керам. вироби формували вручну та випалювали на вогнищі або в домаш. печах. Пізніше, у класовому суспільстві, з’явилися фахівці, які використовували гончар. круг або відливали вироби в спец. формах. Народам Америки до появи європейців гончар. круг був не відомий, але у них існувало самобутнє керам. виробництво (найраніші вироби датують 3–2 тис. до н. е.). Давні індіанці розписували посуд, виробляли цегляні плити для підлоги, статуетки, таблички з письмом. У Китаї в 2–1 тис. до н. е. виготовляли полив’яний посуд і фарфор. К. Давньої Греції славилася досконалістю посудин склад. форми та витонченим багатокольор. розписом на міфол. і побут. тематику. Архіт. деталі, черепицю, керам. водопровідні труби виготовляли як у Давній Греції, так і Давньому Римі. В останньому особливо розвинулося виробництво цегли, з якої будували складні конструкції (зводи перекриттів, мост. прогони тощо). У 20–21 ст. переважно удосконалюють та розробляють нові технології виробництва тех. К.

Осн. характер. ознаками керам. матеріалів є високі твердість і крихкість та відсутність макропластичності, що обумовлює меншу в декілька разів міцність порівняно з металевими. Як правило, К. на основі оксидів і безкисневих тугоплав. (металоподіб. карбідів, боридів, силіцидів, сульфідів та ін.) і неметал. (карбід бору, карбід кремнію, нітрид алюмінію, нітрид бору і кремнію та ін.) сполук мають високі температури плавлення. Саме тому технологія виробництва тех. керам. матеріалів складається здебільшого із 3 осн. технол. операцій — одержання, формування та спікання порошків. У керам. виробництві застосовують переважно мікронні (0,1–1 мкм) та нанорозмірні (менше 0,1 мкм) порошки оксидів, безкисневих тугоплав. сполук або ін. неметал. матеріалів та їхніх сумішей. Щоб отримати вироби заданої форми, в порошки вводять зв’язки, мастила, пластифікатори, які надають суміші пластичності й забезпечують міцність зв’язку між частинками на стадії формування та збереження форми виробу після вилучення з форми. Формування сумішей здійснюють шляхом заповнення форм (вільнонасипні порошки, литво із водневих або термопластич. шлікерів) або, найчастіше, пресуванням під тиском (у жорстких стал. пресформах, інжекційне, гаряче тощо). Після пресування виріб має високу пористість (10–50 %) та незначну міцність. З метою ущільнення до безпористого стану та зміцнення виробів із заданою пористістю після формування пресовки випалюють у дві стадії. Спочатку при низьких т-рах видаляють зв’язки та пластифікатори, а згодом при т-рах 0,5–0,8 від температури плавлення матеріалу частинок порошку зміцнюють та ущільнюють виріб до безпористого стану чи із заданою пористістю (фільтри, теплозахисні плити з пористістю 5–98 %). Окрім частинок порошку, як вихідні можна використовувати волокна із керам. матеріалів, що дозволяє отримувати армов. К. із міцністю на рівні металів і сплавів. За хім. складом керам. матеріали поділяють на оксидні та неоксидні, за мікроструктурою — на грубо-, тонко- та нанозернисті. Якщо структур. елементом виступає пористість і розмір окремо взятої пори менший за 100 нм, то таку К. називають нанопористою. Її застосовують у капіляр. насосах, фільтрах, амортизаторах тощо. Оксидна К. — полі- та монокристалічні матеріали, виготовлені спіканням або переплавленням суміші оксидів металів та ін. тугоплав. вихід. реагентів. Умовно її поділяють на конструкц. (характерні конструкц. міцність і підвищені мех. властивості) та функціон. (властивості чутливі до зміни температури, тиску, магніт., електрич. та ін. фіз. полів). Функціон. оксидні матеріали відрізняються від конструкц. насамперед електропровідністю, поляризацією, діелектрич. втратами, електрич. пробиттям. Важливим явищем є зв’язок між електрич. і мех. властивостями у функціон. матеріалів. Оксидні керам. матеріали за електропровідністю поділяють на діелектрики, напів- (з електрон. і дірчастою провідністю), іонні (з іонною та кисневою провідністю) та надпровідники. Діелектрики практично не проводять постій. електрич. струм. Для ідеал. ізолятора провідність дорівнює нулю. Реально в діалектриках провідність складає 10^-10–10^-20 (ом*м)^-1 (для порівняння: в металах — 10⁴–10⁶(ом*м)^-1). Оптичні керам. матеріали — тверді речовини, які використовують для передавання та перетворення світл. потоків. Електрооптичні матеріали змінюють властивості заломлення світла в зовн. електрич. полі, фотохромні, навпаки, — свій колір під дією світла. Вогнетривкість, тобто здатність протистояти дії високих т-р, зберігаючи свої служб. характеристики (динасові, кварцеві, алюмосилікатні, шамотні, високоглиноземисті, шпінельні, магнезитові, форстеритові, цирконієві, вуглецеві, карбідокремнієві та ін. вогнетриви), сприяє широкому застосуванню керам. матеріалів у пром. виробництві металург. печей. До неоксид. К. належить група матеріалів на основі металоподіб. і неметалевих тугоплав. сполук (карбід бору, карбід кремнію, нітрид бору, нітрид алюмінію і нітрид кремнію). Для цих матеріалів характерні напівпровідник. та діелектричні властивості, високі значення твердості (понад 20 ГПа), модуля пружності, стабільності мех. та електрофіз. властивостей у широкому інтервалі т-р, низький коефіцієнт терміч. розширення та висока теплопровідність. Із інструм. керам. матеріалів виготовляють металообробні інструменти. Біокераміка — біоматеріали, призначені для довготривалої роботи (до кількох десятиліть) у контакті з внутр. середовищем живого організму. З їхньою допомогою здійснюють відновлення функцій живих тканин або органів людини. Із біокераміки виготовляють елементи кровонос. судин, клапани серця, деталі рухомо-опор. системи людини. Імплантати на основі біоінерт. К. із оксиду алюмінію, діоксиду цирконію та біоактив. К. із гідроксиапатиту допомагають зберегти здоров’я та працездатність людини. З біоінерт. К. також виготовляють хірург. інструменти (скальпелі, пінцети тощо).

П. І. Лобода

Кераміка художня  — важлива складова декоративно-ужиткового і монументального мистецтва; один із видів народного мистецтва. Залежно від якості та складу глини, температури випалу (900–2000 °С), властивостей черепка К. поділяють на технол. підвиди: теракота, майоліка, фаянс, порцеляна, кам’яна маса і шамот. Керам. вироби утворюють 7 родів, кожен з яких має свої специфіку і структуру: архіт. К., садово-парк. К., культові та обряд. предмети, посуд, іграшки, прикраси. Мистецтво К. — одне з найдавніших; серед перших виробів із глини — фігурки людей і тварин, відомі ще в палеоліті (фігурки з Дольні-Вестоніце, Чехія, 27 тис. р. до н. е.). У пізньому палеоліті зафіксовано перші спроби випалу з глини (рельєфні зображення тварин у печері Тюк-д’Одубер, Франція). Див. також Гончарство.

В Україні виготовлення К. із застосуванням випалу відоме з епохи неоліту (6 — поч. 4 тис. до н. е.). У добу неоліту керам. посуд прикрашали прокресленими візерунками, відбитками шнура, гребінця тощо, які мали важливе естет. та культове значення. Завдяки різноманітності форм і візерунків посуду давня К. є часовим визначником археол. культур, напр., шнурова (8–4 тис. до н. е.), лінійно-стрічкова (5 тис. до н. е.), ямково-гребінцева (кін. 4–3 тис. до н. е.). Багатством узорів відзначається і мальована К. (геом., зооморфні та антропоморфні мотиви) на посудинах Месопотамії (6 тис. до н. е.) та центрів Егей. світу (7– поч. 3 ст. до н. е.). В енеоліті (мідному віці) яскравим худож. явищем були різноманітні форми глиняних виробів трипіл. культури, що на теренах України простягалася між Прикарпаттям і Серед. Подніпров’ям (5–3 тис. до н. е.): кратери, зерновики, біконічні, грушоподібні та біноклеподібні посудини, а також антропоморфна і зооморфна пластика, моделі жител, оздоблені геом. й фігурал. узорами, кольор. фарбами мінерал. походження. Важливе місце в історії світ. мистецтва займають пам’ятки К. Давньої Греції, що вплинули на К. багатьох народів.

Становлення укр. К. припадає на період культури полів поховань (1 ст. до н. е. — 1 ст. н. е.). Прогресив. вплив на розвиток К. здійснила поява ручного гончар. круга, який застосовували на укр. поселеннях від 2-ї пол. 1 ст. н. е. Створ. на ньому посудини відзначалися тонким черепком, багатством та вишуканістю форм; їх оздоблювали рельєфом і штампов. візерунками у вигляді кружалець, трикутників, ромбів тощо. Високим худож. рівнем відзначалися керам. вироби черняхів. культури (2–5 ст. н. е.). Це переважно кухон. і столовий посуд, а також ритуал. посудини, які виготовляли з особливою ретельністю та оздоблювали загадк. мотивами-символами. На думку дослідника Б. Рибакова, таємничі знаки на чаші із с. Лепесівка (нині Білогір. р-ну Хмельн. обл.) та глечику із с. Ромашівка (нині Чортків. р-ну Терноп. обл.) є не просто прикрасами, а найдавнішим сх.-слов’ян. календарем, що містить осн. місяці хлібороб. циклу. Бурхливий розвиток гончарства у 3–6 ст. змінився його занепадом у 7–9 ст.: зникли традиції високохудож. черняхів. К., збіднився асортимент, спростилися форми виробів. З утворенням Давньорус. держави у 10 ст. поступово зростало виробництво посуду, виготовленого на гончар. крузі, особливо у містах. На виробах з’явилася непрозора, згодом прозора поливи. Асортимент посуду розширено, складався з п’яти типолог. груп: корчаги для зберігання зерна, миски, горщики, кухлі та глечики. Монгол. навали у 13–14 ст. призвели до занепаду ремесла у містах. Давні традиції акумульовані у сільс. місцевості, звідки вийшли талановиті майстри, які сприяли відродженню гончарства. У 2-й пол. 14 ст. в Україні розпочали виготовляти кахлі циліндрич., трубчастої форм, тонкостінні, з пласким дном, виточені на крузі і без прикрас. У 14–18 ст. К. набула нових худож. ознак у продукції міських ф-к Італії, Франції, Нідерландів, Польщі, Росії, Швейцарії, Німеччини, Австрії.

В Україні переважна більшість посуду 14–15 ст. була чорно-сірого кольору внаслідок випалу у безкисневому середовищі. Декор складався з простих мотивів — смужок, зірочок, зубців і утворював горизонт. смугу у верх. частині предмета. У 15–16 ст. із застосуванням свинц. поливи зеленого і жовтого кольорів усе частіше з’являється посуд із різноколір. черепком та поліхром. рослин. розписом. У 16 ст. на укр. гончар. виробах застосовували ріжкування та фляндрування. У цей час в Україні відомо чимало керам. центрів, зокрема у містах Бар (нині Вінн. обл.), Біла Церква (нині Київ. обл.), Київ, Миргород (нині Полтав. обл.), Чигирин (нині Черкас. обл.), Галич, Коломия, Снятин (усі — нині Івано-Фр. обл.), Теребовля (нині Терноп. обл.), Хотин (нині Чернів. обл.), Кам’янець-Подільський (нині Хмельн. обл.). У 17–18 ст. гончарне виробництво в Україні набуло вищого рівня розвитку: удосконалено тех. прийоми і засоби виразності, застосовано багатоколір. розпис. Панівне місце посіли рослинні орнаменти, геральд. знаки-мотиви та фігурні зображення, передусім на мисках та кахлях. У цей період у давніх осередках гончарства України — Києві, Василькові (нині Київ. обл.), Умані (нині Черкас. обл.), Чернігові, Полтаві, Барі, с. Бубнівка (нині Гайсин. р-ну Вінн. обл.), Кам’янець-Подільському, Смотричі (нині смт Дунаєвец. р-ну Хмельн. обл.), Коломиї, Снятині, Львові, Хусті (нині Закарп. обл.), Ужгороді та ін. створ. гончар. цехи. Крім посуду, в цехах виготовляли свічники та кахлі. Утвердження капіталіст. відносин та скасування кріпацтва сприяли розвитку К. Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. в Україні існувало бл. 500 насел. пунктів, у яких створювали керам. вироби. Більшість гончарів мала статус кустарів-одинаків. Кожному р-ну гончар. промислу були властиві власні художні особливості виробів, що залежали від природ. якостей матеріалів, технолог. рівня виробництва, локал. традицій. Осередки представлені пров. майстрами з яскравою твор. індивідуальністю. Подніпров. гончар. центри — Канів, села Дибинці (нині Богуслав. р-ну Київ. обл.), Головківка (нині Чигирин. р-ну Черкас. обл.), Ревівка (затоплено Кременчуц. водосховищем), Сунки (нині Смілян. р-ну Черкас. обл.) та ін. — славилися не лише мальов. ужитк. посудом, а й фігурним для напоїв (у вигляді тварин, птахів). Тут працювали майстри К. Масюк, С. Родак, Є. Проценко та ін. Своєрід. декоративністю характеризуються вироби гончарів Полтавщини: сіл Постав-Муки, Городище (обидва — нині Чорнухин. р-ну), Хомутець (нині Миргород. р-ну), Опішня (нині смт Зіньків. р-ну). Майстер цього осередку Ф. Червінка, крім гравірування по вологому черепку, наліплював рельєфні орнам. деталі; В. Поросний у плетиво мальованого рослин. орнаменту вводив казк. звірів і птахів; Ю. Лебіщак розробляв декор на основі мотивів, запозич. із шовк. гаптів. 1900 створ. Глинську зразкову гончарну майстерню. На Поділлі гончар. посуд виробляли у Барі, Гайсині, Смотричі, селах Бубнівка та Адамівка (нині Віньковец. р-ну Хмельн. обл.), а також Товсте (нині Гусятин. р-ну Терноп. обл.). На особливу увагу заслуговує творчість майстрів: А. Гончара (запровадив виробництво червоного посуду, декоров. ріжкуванням), П. Лукашенка і П. Самоловича з Бару (оздоблювали миски темат. фігур. композиціями), Я. Бацуци (створював неполив’яні вироби кулястих форм, розписуючи силует. фігурками). У 19–20 ст. на Гуцульщині та Покутті пров. осередками гончарства стали м. Косів і с. Пістинь (нині Косів. р-ну Івано-Фр. обл.). Школа косів. К. виникла і розвинулася на основі творчості О. Бахматюка, який виготовляв традиц. святк. посуд і кахлі, розписані технікою ритування побіленого черепка з наступ. мальовкою коричн. ангобом, зеленими і жовтими плямами підполив. барвників. В орнаментиці він використовував пишні багатопелюсткові квітки в оточенні зигзагоподіб. ореолу, трикут. листя, ґрон винограду, пташок на гілках, коней, кіз, оленів. Традиції косів. К. продовжили майстри М. та Й. Баранюки. Із пістин. осередком гончарства пов’язана праця Волощуків, А. та П. Кошаків та ін. Вони здебільшого виробляли мальов. миски, тарелі, дзбани. П. Тимчук створював також фігурки кіз, баранів, оленів із горщиками на спині для кімнат. квітів. Посуд різноманіт. призначення і форм виготовляли на Львівщині — у селах Гавареччина, Сасів, Шпиколоси (усі — нині Золочів. р-ну), Лагодів (нині Бродів. р-ну), містах Сокаль та Яворів. Майстер мальов. гончар. виробів у цьому регіоні В. Шостопалець декорував твори ритов. і мальов. розетками, соняшниками, гілками пишних квітів, пташками; виготовляв фігур. посуд для напоїв, що нагадує люд. постаті. Майстри Й. Гусарський (с. Лагодів), Я. Домарицький (с. Сасів), Д. Муц (с. Шпиколоси), П. Лісковський, В. Пньовський, В. Архимович, С. Гарбузинський, В. та М. Бакусевичі (усі — із с. Гавареччина) займалися виробництвом димленого посуду, який оздоблювали лощенням, ритуванням, ліпним декором. На Закарпатті у 2-й пол. 19 ст. поширився підполив. розпис. Хуст. гончарі А. та Й. Лехи широкими мазками пензля наносили квітк. орнамент на рожево-цеглистий черепок глечиків, дзбанків, горщиків. У с. Влахове (нині Вільхівка Іршав. р-ну Закарп. обл.) побутувала специф. техніка декорування «урізом» — своєрідне глибоке ритування гострим предметом по затужавілому черепку, що утворювало широкі площини і жолобки, які надавали виробам орнам. пластики. Найбільш відомі осередки К. на Чернігівщині — міста Ічня та Ніжин, смт Короп, села Верба Короп. р-ну та Олешня Корюків. р-ну. Занепад гончарства в Україні спостерігався від кін. 19 ст., коли гончарні вироби все більше витісняв фаянс., порцелян. та метал. посуд пром. виробництва. У 1900–20-і рр. в окремих керам. школах та училищах (Коломия, Опішня, Миргород, Межигір’я, Кам’янець-Подільський) земські діячі, деякі художники, викладачі запроваджували нові прийоми. У 1920-і рр. в окремих виставк.-ювіл. виробах центр. і сх. обл. використовували зображення рад. символіки й атрибутики. Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. національно свідома інтелігенція вживала певних заходів для підтримки гончар. промислу (відкриття навч. закладів гончарства; організація виставок, збиральниц. і н.-д. діяльності, піклування про збут виробів). У 20 ст. в Україні виготовляли глечики, горщики, дзбанки, миски, тарілки, тикви, макітри, ринки, баклаги, куманці, кахлі, свічники, фігурні посудини, іграшки тощо. Ці вироби набували худож. статусу через декорування, орнаментацію. Керам. вироби розписували системою елементів і мотивів орнаменту. Знач. втрат гончарству центр. і сх. обл. завдали примус. колективізація кін. 1920–30-х рр., голодомор 1933 у Сх. Україні, мобілізація насел. під час 2-ї світової війни, політ. репресії. Певного пожвавлення ремесло набуло у повоєнні десятиліття, проте не було позначене поміт. худож. здобутками. Нестача ужитк. посуду спричинила відновлення виробництва К. у смт Опішня, містах Васильків та Валки (Харків. обл). Водночас створювали гончарні артілі в давніх осередках, зокрема селах Дибинці, Бубнівка, Адамівка, містах Бар, Смотрич, Косів. Працювали нар. майстри Г. Пошивайло, брати Герасименки, О. Пиріжок, Г. і П. Цвілики та ін. Твори 1950–60-х рр. (великі вази, блюда) набули урочистого вигляду, а їхній орнамент — кресляр.-калігр. чіткості. У 1960–80-і рр. процес занепаду гончарства поглибився. У селах, де налічувалося понад 100 гончарів, працюють одиниці, чимало майстрів влаштувалися на сувенірні ф-ки, цегляні заводи. У 2-й пол. 20 ст. велику кількість керам. творів в Україні створювали на підприємствах худож. промисловості, осн. з яких: Васильківський майоліковий завод (пров. художники — М. Денисенко, В. і Н. Протор’єви, Н. Ісупова), Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика (О. Безпалків, Б. Горбалюк, Г. Кічула, Т. Левків, Г.-О. Липа, Г. Ошуркевич, Р. Петрук, М. Савка-Качмар, Н. Федчун, З. Флінта, Я. Шеремета), експерим. майстерня худож. кераміки Київ. зонал. НДІ експерим. проектування Держбуду СРСР (О. Грудзинська, Я. Падалка, Г. Севрук, Н. Федорова, Г. Шарай), «Художній керамік» Опішнянський завод художніх виробів (І. Білик, В. Біляк, М. Назарчук, О. Селюченко, В. Омеляненко); Виноградівський керамічний завод, Хустський керамічний завод, керам. цехи худож.-вироб. об’єдн. «Гуцульщина» та майстерень Худож. фонду УРСР у м. Косів (Н. Вербівська, М. Кікоть, Г. Колос, Г. Рощиб’юк), заводи «Коростенський фарфор» і «Будянський фаянс», Баранівський фарфоровий завод, Терноп. фарфор. завод. Кожен із центрів керам. виробництва, як пром., так і нар. спрямування, становив своєрідну школу з самобут. майстрами, характер. худож. особливостями, образ. системою, що зумовило різноманітність і стильове багатство форм укр. К. Наприкінці 20 — на поч. 21 ст. укр. нар. К. поволі занепадає, у гончар. осередках, що залишилися, працюють один-два майстри. У 1990-х рр. фактично припинили існування пров. керам. заводи. Відомі сучасні художники-керамісти — С. Андрусів, О. Безпалків, С. Береженко, З. та І. Берези, Л. Богинський, Г. Денисенко, М. Дідківський, Г. Друль, Г. Жук, А. Іллінський, І. Ковалевич, Н. і С. Козаки, Л. Корж-Радько, М. Курочка, Т. Левків, Г. Лисик, Р. Мартинюк, П. Мось, Ярослав та Ярослава Мотики, І. Норець, В. Оврах, В. Онищенко, С. Пасічна, П. Печорний, Н. Парфенюк, Р. Петрук, С. Радько, М. Росул, Л. Рось, І. Франк, Я. Шеремета, Л. Шилімова-Ганзенко, У. Ярошевич та ін. Серед дослідників укр. худож. К. — Н. Боренько, О. Голубець, В. Гудак, О. Данченко, Г. Івашків, Г. Істоміна, О. Клименко, А. Колупаєва, О. Кошовий, Н. Кубицька, Ю. Лащук, К. Матейко, Р. Мотиль, О. Нога, Ф. Петрякова, О. Пошивайло, Т. Романець, І. Сакович, М. Селівачов, Л. Сержант, О. Слободян, Л. Сморж, В. Ханко, О. Школьна, Р. Шмагало, В. Щербак. 2000 в смт Опішня створ. Керамології відділення Інституту народознавства НАНУ.

Р. Я. Мотиль

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю