Кераміка

КЕРА́МІКА (від грец. ϰεραμιϰή — гончарне мистецтво та ϰεραμοζ — глина) — матеріали та вироби, отримані шляхом спіка­н­ня глин і їхніх сумішей з мінеральними домішками, а також порошків оксидів та інших неорганічних сполук (карбідів, боридів, нітридів, силіцидів тощо). К. за­стосовують у всіх сферах життя — побуті (посуд), буд-ві (цегла, черепиця, труби, плити, облицюв. плитка, скульптурні деталі), техніці (вогнетриви, електроізолятори, конденсатори, фільтри, сопла, ущільнювачі, металооб­робні інструменти та ін.). Еволюцію люд. цивілізації можна прослідкувати за історією роз­витку виробництва К. Пластичність глин первісна людина використовувала для виготовле­н­ня різноманіт. скульптурок. За часів пізнього неоліту почали випалювати глиняні вироби, що робило їх твердими, водо- і вогне­стійкими. Виготовле­н­ня К. — одне із найважливіших здобутків людини в боротьбі за існува­н­ня. Її освоювали незалежно в різних частинах Землі, із досягне­н­нями люд. цивілізацією певних рівнів роз­витку. Способи обробле­н­ня глини для одержа­н­ня керам. матеріалів і виробів по­стійно змінювалися і вдосконалювалися. Пошире­н­ня К. і оригінальність її видів у різних народів різних епох, наявність на ній орнаментів, клейм, а досить часто і написів, робить її важливим істор. джерелом. К. ві­діграла вагому роль у роз­витку писемності (клинопис), перші зразки якої збереглися на керам. плитах із Межиріч­чя. На початк. етапі осн. видом К. був посуд для зберіга­н­ня запасів і приготува­н­ня їжі. Глинобитне житло трипіл. культури, яке зовні випалювали бага­т­тям і роз­писували візерунками, є першим прикладом за­стосува­н­ня К. як буд. матеріалу. К. необхідна і в металургії (сопла горнів, тиглі, ливарні форми). Спочатку керам. вироби формували вручну та випалювали на вогнищі або в домаш. печах. Пізніше, у класовому су­спільстві, зʼявилися фахівці, які використовували гончар. круг або від­ливали вироби в спец. формах. Народам Америки до появи європейців гончар. круг був не ві­домий, але у них існувало самобутнє керам. виробництво (найраніші вироби датують 3–2 тис. до н. е.). Давні індіанці роз­писували посуд, виробляли це­гляні плити для під­логи, статуетки, таблички з письмом. У Китаї в 2–1 тис. до н. е. виготовляли поливʼяний посуд і фарфор. К. Давньої Греції славилася досконалістю посудин склад. форми та витонченим багатокольор. роз­писом на міфол. і побут. тематику. Архіт. деталі, черепицю, керам. водо­провід­ні труби виготовляли як у Давній Греції, так і Давньому Римі. В остан­ньому особливо роз­винулося виробництво цегли, з якої будували складні кон­струкції (зводи пере­крит­тів, мост. прогони тощо). У 20–21 ст. пере­важно удосконалюють та роз­робляють нові технології виробництва тех. К.

Осн. характер. ознаками керам. матеріалів є високі твердість і крихкість та від­сутність макропластичності, що об­умовлює меншу в декілька разів міцність порівняно з металевими. Як правило, К. на основі оксидів і без­кисневих тугоплав. (металоподіб. карбідів, боридів, силіцидів, сульфідів та ін.) і неметал. (карбід бору, карбід кремнію, нітрид алюмінію, нітрид бору і кремнію та ін.) сполук мають високі температури плавле­н­ня. Саме тому технологія виробництва тех. керам. матеріалів складається здебільшого із 3 осн. технол. операцій — одержа­н­ня, формува­н­ня та спіка­н­ня порошків. У керам. виробництві за­стосовують пере­важно мікрон­ні (0,1–1 мкм) та нанорозмірні (менше 0,1 мкм) порошки оксидів, без­кисневих тугоплав. сполук або ін. неметал. матеріалів та їхніх сумішей. Щоб отримати вироби за­даної форми, в порошки вводять звʼязки, мастила, пластифікатори, які надають суміші пластичності й забезпечують міцність звʼязку між частинками на стадії формува­н­ня та збереже­н­ня форми виробу після вилуче­н­ня з форми. Формува­н­ня сумішей здійснюють шляхом заповне­н­ня форм (вільнонасипні порошки, литво із водневих або термопластич. шлікерів) або, найчастіше, пресува­н­ням під тиском (у жорстких стал. пресформах, інжекційне, гаряче тощо). Після пресува­н­ня виріб має високу пористість (10–50 %) та не­значну міцність. З метою ущільне­н­ня до без­пористого стану та зміцне­н­ня виробів із за­даною пористістю після формува­н­ня пресовки випалюють у дві стадії. Спочатку при низьких т-рах видаляють звʼязки та пластифікатори, а згодом при т-рах 0,5–0,8 від температури плавле­н­ня матеріалу частинок порошку зміцнюють та ущільнюють виріб до без­пористого стану чи із за­даною пористістю (фільтри, теплозахисні плити з пористістю 5–98 %). Окрім частинок порошку, як вихідні можна використовувати волокна із керам. матеріалів, що до­зволяє отримувати армов. К. із міцністю на рівні металів і сплавів. За хім. складом керам. матеріали поділяють на оксидні та неоксидні, за мікро­структурою — на грубо-, тонко- та нанозернисті. Якщо структур. елементом ви­ступає пористість і роз­мір окремо взятої пори менший за 100 нм, то таку К. називають нанопори­стою. Її за­стосовують у капіляр. насосах, фільтрах, амортизаторах тощо. Оксидна К. — полі- та монокри­сталічні матеріали, виготовлені спіка­н­ням або пере­плавле­н­ням суміші оксидів металів та ін. тугоплав. вихід. ре­агентів. Умовно її поділяють на кон­струкц. (характерні кон­струкц. міцність і під­вищені мех. властивості) та функціон. (властивості чутливі до зміни температури, тиску, магніт., електрич. та ін. фіз. полів). Функціон. оксидні матеріали від­різняються від кон­струкц. насамперед електро­провід­ністю, поляризацією, ді­електрич. втратами, електрич. проби­т­тям. Важливим явищем є звʼязок між електрич. і мех. властивостями у функціон. матеріалів. Оксидні керам. матеріали за електро­провід­ністю поділяють на ді­електрики, напів- (з електрон. і дірча­стою провід­ністю), іонні (з іон­ною та кисневою провід­ністю) та над­провід­ники. Ді­електрики практично не проводять по­стій. електрич. струм. Для ідеал. ізолятора провід­ність дорівнює нулю. Реально в діалектриках провід­ність складає 10^-10–10^-20 (ом*м)^-1 (для порівня­н­ня: в металах — 10⁴–10⁶(ом*м)^-1). Оптичні керам. матеріали — тверді речовини, які використовують для пере­дава­н­ня та пере­творе­н­ня світл. потоків. Електрооптичні матеріали змінюють властивості заломле­н­ня світла в зовн. електрич. полі, фотохромні, навпаки, — свій колір під дією світла. Вогнетривкість, тобто здатність протистояти дії високих т-р, зберігаючи свої служб. характеристики (динасові, кварцеві, алюмосилікатні, шамотні, високо­глиноземисті, шпінельні, магнезитові, форстеритові, цирконієві, вуглецеві, карбід­окремнієві та ін. вогнетриви), сприяє широкому за­стосуван­ню керам. матеріалів у пром. виробництві металург. печей. До неоксид. К. належить група матеріалів на основі металоподіб. і неметалевих тугоплав. сполук (карбід бору, карбід кремнію, нітрид бору, нітрид алюмінію і нітрид кремнію). Для цих матеріалів характерні напів­провід­ник. та ді­електричні властивості, високі значе­н­ня твердості (понад 20 ГПа), модуля пружності, стабільності мех. та електрофіз. властивостей у широкому інтервалі т-р, низький коефіцієнт терміч. роз­шире­н­ня та висока тепло­провід­ність. Із інструм. керам. матеріалів виготовляють металооб­робні інструменти. Біо­кераміка — біо­матеріали, при­значені для довготривалої роботи (до кількох десятиліть) у контакті з внутр. середовищем живого організму. З їхньою допомогою здійснюють від­новле­н­ня функцій живих тканин або органів людини. Із біо­кераміки виготовляють елементи кровонос. судин, клапани серця, деталі рухомо-опор. системи людини. Імплантати на основі біо­інерт. К. із оксиду алюмінію, діоксиду цирконію та біо­актив. К. із гідроксиапатиту допомагають зберегти здоровʼя та праце­здатність людини. З біо­інерт. К. також виготовляють хірург. інструменти (скальпелі, пінцети тощо).

П. І. Лобода

Кераміка художня — важлива складова декоративно-ужиткового і монументального мистецтва; один із видів народного мистецтва. Залежно від якості та складу глини, температури випалу (900–2000 °С), властивостей черепка К. поділяють на технол. під­види: теракота, майоліка, фаянс, порцеляна, камʼяна маса і шамот. Керам. вироби утворюють 7 родів, кожен з яких має свої специфіку і структуру: архіт. К., садово-парк. К., культові та обряд. предмети, посуд, іграшки, прикраси. Мистецтво К. — одне з найдавніших; серед перших виробів із глини — фігурки людей і тварин, ві­домі ще в палеоліті (фігурки з Дольні-Вестоніце, Чехія, 27 тис. р. до н. е.). У пізньому палеоліті зафіксовано перші спроби випалу з глини (рельєфні зображе­н­ня тварин у печері Тюк-дʼОдубер, Франція). Див. також Гончарство.

В Україні виготовле­н­ня К. із за­стосува­н­ням випалу ві­доме з епохи неоліту (6 — поч. 4 тис. до н. е.). У добу неоліту керам. посуд прикрашали прокресленими візерунками, від­битками шнура, гребінця тощо, які мали важливе естет. та культове значе­н­ня. Завдяки різноманітності форм і візерунків посуду давня К. є часовим ви­значником археол. культур, напр., шнурова (8–4 тис. до н. е.), лінійно-стрічкова (5 тис. до н. е.), ямково-гребінцева (кін. 4–3 тис. до н. е.). Багатством узорів від­значається і мальована К. (геом., зооморфні та антропоморфні мотиви) на посудинах Месопотамії (6 тис. до н. е.) та центрів Егей. світу (7– поч. 3 ст. до н. е.). В енеоліті (мідному віці) яскравим худож. явищем були різноманітні форми глиняних виробів трипіл. культури, що на теренах України про­стягалася між Прикарпа­т­тям і Серед. Подні­провʼям (5–3 тис. до н. е.): кратери, зерновики, біконічні, грушоподібні та біноклеподібні посудини, а також антропоморфна і зооморфна пластика, моделі жител, оздоблені геом. й фігурал. узорами, кольор. фарбами мінерал. походже­н­ня. Важливе місце в історії світ. мистецтва за­ймають памʼятки К. Давньої Греції, що вплинули на К. багатьох народів.

Становле­н­ня укр. К. припадає на період культури полів поховань (1 ст. до н. е. — 1 ст. н. е.). Про­гресив. вплив на роз­виток К. здійснила поява ручного гончар. круга, який за­стосовували на укр. поселе­н­нях від 2-ї пол. 1 ст. н. е. Створ. на ньому посудини від­значалися тонким черепком, багатством та вишуканістю форм; їх оздоблювали рельєфом і штампов. візерунками у ви­гляді кружалець, трикутників, ромбів тощо. Високим худож. рівнем від­значалися керам. вироби черняхів. культури (2–5 ст. н. е.). Це пере­важно кухон. і столовий посуд, а також ритуал. посудини, які виготовляли з особливою ретельністю та оздоблювали загадк. мотивами-символами. На думку дослідника Б. Рибакова, таємничі знаки на чаші із с. Лепесівка (нині Білогір. р-ну Хмельн. обл.) та глечику із с. Ромашівка (нині Чортків. р-ну Терноп. обл.) є не просто прикрасами, а найдавнішим сх.-словʼян. календарем, що містить осн. місяці хлібороб. циклу. Бурхливий роз­виток гончарства у 3–6 ст. змінився його занепадом у 7–9 ст.: зникли традиції високохудож. черняхів. К., збіднився асортимент, спростилися форми виробів. З утворе­н­ням Давньорус. держави у 10 ст. по­ступово зро­стало виробництво посуду, виготовленого на гончар. крузі, особливо у містах. На виробах зʼявилася не­про­зора, згодом про­зора поливи. Асортимент посуду роз­ширено, складався з пʼяти типолог. груп: корчаги для зберіга­н­ня зерна, миски, горщики, кухлі та глечики. Монгол. навали у 13–14 ст. при­звели до занепаду ремесла у містах. Давні традиції акумульовані у сільс. місцевості, звідки ви­йшли талановиті майстри, які сприяли від­роджен­ню гончарства. У 2-й пол. 14 ст. в Україні роз­почали виготовляти кахлі циліндрич., трубчастої форм, тонкостін­ні, з пласким дном, виточені на крузі і без прикрас. У 14–18 ст. К. набула нових худож. ознак у продукції міських ф-к Італії, Франції, Нідерландів, Польщі, Росії, Швейцарії, Німеч­чини, Австрії.

В Україні пере­важна більшість посуду 14–15 ст. була чорно-сірого кольору внаслідок випалу у без­кисневому середовищі. Декор складався з простих мотивів — смужок, зірочок, зубців і утворював горизонт. смугу у верх. частині предмета. У 15–16 ст. із за­стосува­н­ням свинц. поливи зеленого і жовтого кольорів усе частіше зʼявляється посуд із різноколір. черепком та поліхром. рослин. роз­писом. У 16 ст. на укр. гончар. виробах за­стосовували ріжкува­н­ня та фляндрува­н­ня. У цей час в Україні ві­домо чимало керам. центрів, зокрема у містах Бар (нині Вінн. обл.), Біла Церква (нині Київ. обл.), Київ, Миргород (нині Полтав. обл.), Чигирин (нині Черкас. обл.), Галич, Коломия, Снятин (усі — нині Івано-Фр. обл.), Теребовля (нині Терноп. обл.), Хотин (нині Чернів. обл.), Камʼянець-Подільський (нині Хмельн. обл.). У 17–18 ст. гончарне виробництво в Україні набуло вищого рівня роз­витку: удосконалено тех. при­йоми і засоби виразності, за­стосовано багатоколір. роз­пис. Панівне місце посіли рослин­ні орнаменти, геральд. знаки-мотиви та фігурні зображе­н­ня, перед­усім на мисках та кахлях. У цей період у давніх осередках гончарства України — Києві, Василькові (нині Київ. обл.), Умані (нині Черкас. обл.), Чернігові, Полтаві, Барі, с. Бубнівка (нині Гайсин. р-ну Вінн. обл.), Камʼянець-Подільському, Смотричі (нині смт Дунаєвец. р-ну Хмельн. обл.), Коломиї, Снятині, Львові, Хусті (нині Закарп. обл.), Ужгороді та ін. створ. гончар. цехи. Крім посуду, в цехах виготовляли свічники та кахлі. Утвердже­н­ня капіталіст. від­носин та скасува­н­ня кріпацтва сприяли роз­витку К. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. в Україні існувало бл. 500 насел. пунктів, у яких створювали керам. вироби. Більшість гончарів мала статус ку­старів-одинаків. Кожному р-ну гончар. промислу були властиві власні художні особливості виробів, що залежали від природ. якостей матеріалів, технолог. рівня виробництва, локал. традицій. Осередки пред­ставлені пров. майстрами з яскравою твор. індивідуальністю. Подні­пров. гончар. центри — Канів, села Дибинці (нині Богуслав. р-ну Київ. обл.), Головківка (нині Чигирин. р-ну Черкас. обл.), Ревівка (затоплено Кременчуц. водо­сховищем), Сунки (нині Смілян. р-ну Черкас. обл.) та ін. — славилися не лише мальов. ужитк. посудом, а й фігурним для напоїв (у ви­гляді тварин, птахів). Тут працювали майстри К. Масюк, С. Родак, Є. Проценко та ін. Своєрід. декоративністю характеризуються вироби гончарів Полтавщини: сіл По­став-Муки, Городище (обидва — нині Чорнухин. р-ну), Хомутець (нині Миргород. р-ну), Опішня (нині смт Зіньків. р-ну). Майстер цього осередку Ф. Червінка, крім гравірува­н­ня по вологому черепку, наліплював рельєфні орнам. деталі; В. Поросний у плетиво мальованого рослин. орнаменту вводив казк. звірів і птахів; Ю. Лебіщак роз­робляв декор на основі мотивів, запозич. із шовк. гаптів. 1900 створ. Глинську зразкову гончарну майстерню. На Поділ­лі гончар. посуд виробляли у Барі, Гайсині, Смотричі, селах Бубнівка та Адамівка (нині Віньковец. р-ну Хмельн. обл.), а також Товсте (нині Гусятин. р-ну Терноп. обл.). На особливу увагу заслуговує творчість майстрів: А. Гончара (за­провадив виробництво червоного посуду, декоров. ріжкува­н­ням), П. Лукашенка і П. Самоловича з Бару (оздоблювали миски темат. фігур. композиціями), Я. Бацуци (створював неполивʼяні вироби кулястих форм, роз­писуючи силует. фігурками). У 19–20 ст. на Гуцульщині та Покут­ті пров. осередками гончарства стали м. Косів і с. Пістинь (нині Косів. р-ну Івано-Фр. обл.). Школа косів. К. виникла і роз­винулася на основі творчості О. Бахматюка, який виготовляв традиц. святк. посуд і кахлі, роз­писані технікою ритува­н­ня побіленого черепка з на­ступ. мальовкою коричн. ангобом, зеленими і жовтими плямами під­полив. барвників. В орнаментиці він використовував пишні багатопелюсткові квітки в оточен­ні зигзагоподіб. ореолу, трикут. листя, ґрон вино­граду, пташок на гілках, коней, кіз, оленів. Традиції косів. К. продовжили майстри М. та Й. Баранюки. Із пістин. осередком гончарства повʼязана праця Волощуків, А. та П. Кошаків та ін. Вони здебільшого виробляли мальов. миски, тарелі, дзбани. П. Тимчук створював також фігурки кіз, баранів, оленів із горщиками на спині для кімнат. квітів. Посуд різноманіт. при­значе­н­ня і форм виготовляли на Львівщині — у селах Гавареччина, Сасів, Шпиколоси (усі — нині Золочів. р-ну), Лагодів (нині Бродів. р-ну), містах Сокаль та Яворів. Майстер мальов. гончар. виробів у цьому регіоні В. Шостопалець декорував твори ритов. і мальов. ро­зетками, соняшниками, гілками пишних квітів, пташками; виготовляв фігур. посуд для напоїв, що нагадує люд. по­статі. Майстри Й. Гусарський (с. Лагодів), Я. Домарицький (с. Сасів), Д. Муц (с. Шпиколоси), П. Лісковський, В. Пньовський, В. Архимович, С. Гарбузинський, В. та М. Бакусевичі (усі — із с. Гавареч­чина) за­ймалися виробництвом димленого посуду, який оздоблювали лоще­н­ням, ритува­н­ням, ліпним декором. На Закарпат­ті у 2-й пол. 19 ст. поширився під­полив. роз­пис. Хуст. гончарі А. та Й. Лехи широкими мазками пензля наносили квітк. орнамент на рожево-цеглистий черепок глечиків, дзбанків, горщиків. У с. Влахове (нині Вільхівка Іршав. р-ну Закарп. обл.) побутувала специф. техніка декорува­н­ня «урізом» — своєрідне глибоке ритува­н­ня гострим предметом по затужавілому черепку, що утворювало широкі площини і жолобки, які надавали виробам орнам. пластики. Найбільш ві­домі осередки К. на Чернігівщині — міста Ічня та Ніжин, смт Короп, села Верба Короп. р-ну та Олешня Корюків. р-ну. Занепад гончарства в Україні спо­стерігався від кін. 19 ст., коли гончарні вироби все більше витісняв фаянс., порцелян. та метал. посуд пром. виробництва. У 1900–20-і рр. в окремих керам. школах та училищах (Коломия, Опішня, Миргород, Межигірʼя, Камʼянець-Подільський) земські діячі, деякі художники, викладачі за­проваджували нові при­йоми. У 1920-і рр. в окремих ви­ставк.-ювіл. виробах центр. і сх. обл. використовували зображе­н­ня рад. символіки й атрибутики. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. національно сві­дома інтелігенція вживала певних заходів для під­тримки гончар. промислу (від­кри­т­тя навч. закладів гончарства; організація ви­ставок, збиральниц. і н.-д. діяльності, піклува­н­ня про збут виробів). У 20 ст. в Україні виготовляли глечики, горщики, дзбанки, миски, тарілки, тикви, макітри, ринки, баклаги, куманці, кахлі, свічники, фігурні посудини, іграшки тощо. Ці вироби набували худож. статусу через декорува­н­ня, орнаментацію. Керам. вироби роз­писували системою елементів і мотивів орнаменту. Знач. втрат гончарству центр. і сх. обл. за­вдали примус. колективізація кін. 1920–30-х рр., голодомор 1933 у Сх. Україні, мобілізація насел. під час 2-ї світової війни, політ. ре­пресії. Певного по­жвавле­н­ня ремесло набуло у повоєн­ні десятилі­т­тя, проте не було по­значене поміт. худож. здобутками. Не­стача ужитк. посуду спричинила від­новле­н­ня виробництва К. у смт Опішня, містах Васильків та Валки (Харків. обл). Водночас створювали гончарні артілі в давніх осередках, зокрема селах Дибинці, Бубнівка, Адамівка, містах Бар, Смотрич, Косів. Працювали нар. майстри Г. Пошивайло, брати Герасименки, О. Пиріжок, Г. і П. Цвілики та ін. Твори 1950–60-х рр. (великі вази, блюда) набули урочистого ви­гляду, а їхній орнамент — кресляр.-калігр. чіткості. У 1960–80-і рр. процес занепаду гончарства по­глибився. У селах, де налічувалося понад 100 гончарів, працюють одиниці, чимало майстрів влаштувалися на сувенірні ф-ки, це­гляні заводи. У 2-й пол. 20 ст. велику кількість керам. творів в Україні створювали на під­приємствах худож. промисловості, осн. з яких: Васильківський ма­йоліковий завод (пров. художники — М. Денисенко, В. і Н. Проторʼєви, Н. Ісупова), Львівська екс­периментальна кераміко-скульптурна фабрика (О. Без­палків, Б. Горбалюк, Г. Кічула, Т. Левків, Г.-О. Липа, Г. Ошуркевич, Р. Петрук, М. Савка-Качмар, Н. Федчун, З. Флінта, Я. Шеремета), екс­перим. майстерня худож. кераміки Київ. зонал. НДІ екс­перим. проектува­н­ня Держбуду СРСР (О. Грудзинська, Я. Падалка, Г. Севрук, Н. Федорова, Г. Шарай), «Художній керамік» Опішнянський завод художніх виробів (І. Білик, В. Біляк, М. Назарчук, О. Селюченко, В. Омеляненко); Вино­градівський керамічний завод, Хустський керамічний завод, керам. цехи худож.-вироб. обʼ­єдн. «Гуцульщина» та майстерень Худож. фонду УРСР у м. Косів (Н. Вербівська, М. Кікоть, Г. Колос, Г. Рощибʼюк), заводи «Коростенський фарфор» і «Будянський фаянс», Баранівський фарфоровий завод, Терноп. фарфор. завод. Кожен із центрів керам. виробництва, як пром., так і нар. спрямува­н­ня, становив своєрідну школу з самобут. майстрами, характер. худож. особливостями, образ. системою, що зумовило різноманітність і стильове багатство форм укр. К. На­прикінці 20 — на поч. 21 ст. укр. нар. К. поволі занепадає, у гончар. осередках, що залишилися, працюють один-два майстри. У 1990-х рр. фактично припинили існува­н­ня пров. керам. заводи. Ві­домі сучасні художники-керамісти — С. Андрусів, О. Без­палків, С. Береженко, З. та І. Берези, Л. Богинський, Г. Денисенко, М. Дідківський, Г. Друль, Г. Жук, А. Іл­лінський, І. Ковалевич, Н. і С. Козаки, Л. Корж-Радько, М. Курочка, Т. Левків, Г. Лисик, Р. Мартинюк, П. Мось, Ярослав та Ярослава Мотики, І. Норець, В. Оврах, В. Онищенко, С. Пасічна, П. Печорний, Н. Парфенюк, Р. Петрук, С. Радько, М. Росул, Л. Рось, І. Франк, Я. Шеремета, Л. Шилімова-Ганзенко, У. Ярошевич та ін. Серед дослідників укр. худож. К. — Н. Боренько, О. Голубець, В. Гудак, О. Данченко, Г. Івашків, Г. Істоміна, О. Клименко, А. Колупаєва, О. Кошовий, Н. Кубицька, Ю. Лащук, К. Матейко, Р. Мотиль, О. Нога, Ф. Петрякова, О. Пошивайло, Т. Романець, І. Сакович, М. Селівачов, Л. Сержант, О. Слободян, Л. Сморж, В. Ханко, О. Школьна, Р. Шмагало, В. Щербак. 2000 в смт Опішня створ. Керамології від­діле­н­ня Ін­ституту народо­знавства НАНУ.

Р. Я. Мотиль

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю