Коцюбинський Михайло Михайлович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Коцюбинський Михайло Михайлович

КОЦЮБИ́НСЬКИЙ Михайло Михайлович (05(17). 09. 1864, Вінниця – 12(25). 04. 1913, Київ, похов. у Чернігові) – письменник, громадсько-культурний діяч. Брат Хоми, батько Юрія, Ірини та Романа, дід Флоріана, дядько Наталії і Ми­хайлини Коцюбинсь­­ких, З. Коцю­бинської-Єфименко. Кла­­сик укр. літ-ри. Наро­дився в сім’ї дріб. урядовця, який служив у різ­­них містах Поділля. Закін. двокласну школу в м. Бар (1875), навч. у Шар­го­род. бурсі (обидва – нині Вінн. обл.). Захопився літ-рою. Особливе вра­ження, за його спогадами, справили «Коб­­зар» Т. Шев­ченка та оповідання Марка Вовчка. Твори Л. Фоєрба­­ха і Ф.-Ш. Фу­р’є викликали інте­­рес до сусп.-політ. думки і «симпа­­тії до соціалізму». 1881 вступив до Кам’я­нець-Поділ. духов. семіна­рії (ни­ні Хмельн. обл.), де потра­пив у т-во народницьки настроєної сту­дент. молоді, яка читала нелегал. літ-ру. Закінчити навч. не зміг: тяжке матеріал. становище родини змусило шукати заробіток. 1891 склав екзамен на нар. учи­теля. Працював на Поділ­лі, де зби­рав укр. фольклор. У ж. «Дзві­нок» надруковано його опо­відан­ня «Харитя», «Нюренберзьке яй­це», «Ялинка», «Маленький гріш­ник». У них особливо чарівні пос­таті укр. дітвори з вираз. нац. колоритом у психіці й емоц. ладі. Оповідання перейняті атмо­сфе­рою душевності й доброти, їхня поет. правда морально змістов­на й зворушлива. На жаль, К. рід­ко звертався до жанру дит. опові­дань.

Повість «На віру» (написана 1891, надрукована 1892 у ж. «Правда») – спроба молодого письменника серйозно заглибитися в значні й характерні явища нар. побуту та звичаєвості, засвоївши тверезі погляди селянина-трудівника. Йшлося про нову форму шлюбу, що поширилася в ті роки на селі, – співжиття «на ві­ру», тобто без дозволу церкви й цивіл. влади; воно зумовлювало­ся різноманіт. причинами, часто екон. порядку, і було складним соц.-психол. феноменом, знаменням часу. Від героя повісті Ігната починається довга низка улюблених персонажів К., одер­жимих «клятими питаннями». Де мужиц. щастя, в чому воно? – ця думка не дає спокою Гнатові (і це характерно для персонажів К.). Його турбують не так фіз. тяготи селян. життя, як гостро відчувані ним власна «незрячість», «темнота», кривди його морал. по­няттю, почуттю справедливо­сті й совісті (як у героїв І. Нечуя-Левицького й Панаса Мирного – Миколи Джері й Чіпки).

Наступ. значним твором К. бу­ло велике оповідання «Ціпов’яз», на­­писане 1883 у Вінниці. Історія двох братів, протилежних прагнен­­ня­­ми і вдачею, близька до нар. оповідок про «правду» і «кривду». В образі правдошукача Семена дістав розвиток окреслений у повісті «На віру» нар. характер, що пробуджується до політ. мис­лення, з властивим певному се­лян. типові філос. складом розуму, прагненням «докопатися» до суті. Семен – із тих, хто не про себе думає і турбується, а про громаду, в певному сенсі про біди людства взагалі, і це свідоцтво тієї високої людяності, тієї здатності до соц. почуттів, що їх уміла побачити й поцінувати в селянинові укр. класична літ-ра. Тоді як Роман – постать сільс. глитая: К. уважно придивлявся до процесів соц. розшарування на селі. В оповіданні «Ціпов’яз» уперше в К. прозвучав мотив бо­ротьби за нац. пробудження, про­тесту проти нац. пригнічення й роз­тління.

У 1890-і рр. спостерігалося деяке піднесення нац. руху – після погрому, вчиненого царатом у 1870–80-і рр. У різних молодіж. гуртках та орг-ціях, часто напів­легал. характеру, побували май­же всі укр. письменники – від Лесі Українки до В. Самійленка й П. Тичини. Одним із таких гурт­ків було «Братство тарасівців», ор­га­нізоване 1892 студентом Хар­ків. ун-ту І. Липою. У його складі були В. Самійленко, Є. Тимченко, В. Ше­мет, брати Міхновські, Віра Дейша (майбутня дру­жина К.) та ін. Того ж 1892 чл. «Братства» став і К. Осн. своїм завдан­ням «Братство» ставило «плекан­ня нації» – шляхом куль­тур. роботи, політ. освіти й особистого прикладу. Великого зна­чення надавали тарасівці видан­ню кни­жок для нар. читання та просвітн. роботі серед селян і робітництва.

«Братчики» допомогли К. 1892 увійти до складу філоксер. комісії по боротьбі зі шкідниками винограду в Бессарабії й Криму. В різних філоксер. загонах він працював до 1897. Нові вражен­ня і великий життєвий досвід ляг­ли в основу низки творів. Герой оповідання «Для загального доб­ра» Тихович, сповідуючи ідею ро­боти серед народу, їде боротися з філоксерою, думаючи, що він буде корисний бідним «молдуванам». Проте стає їхнім ворогом, бо, знищуючи хворі виноградни­ки, позбавляє їх єдиного джерела існування. «Молдуванин» Зем­фір не вірить, щоб існувала в світі така жорстокість, яка б позбавляла бідняка остан. шмат­ка хліба. А виявляється, вона є, ще й зветься піклуванням про «за­гальне добро». В оповіданні показано як неспроможність народ­ниц. ілюзій інтелігента Тиховича, так і протилежність інтересів мол­дав. селянства й цар. адміністра­ції.

У період найбільшого зближення з «тарасівцями» К. написав казку «Хо» – сатир. твір, перейнятий публіцист., полеміч. мотивами й молодечим азартом боротьби. За словами самого К. (в його лис­ті до В. Лукича), гол. фігура опо­відання – «страх людський». Не­випадково цей феномен обрано для сарказму, полеміки й деміс­тифікації. Адже страх був одним з осн. знарядь деспотизму. К. «роз­чакловує» фігуру страху – казкового «діда Хо», зводить йо­го з рівня демона до побутового, чия уявна гіпнотична сила – породження люд. фантазії або ж хитра вигадка людей для виправдання влас. слабкості. Казка-оповідання потішно висміює цей страх і немовби запрошує зблизька подивитися на цього нікчем. «діда Хо». Гумор і сарказм перемежовано лірикою і сатирою, передаючи узагальне­ний «образ» страху, його «історію», «соціологію» і «психологію». Зокрема наголошено, що «укра­їнофільський» страх породжений постій. переслідуваннями «мазепинців» та «сепаратистів»; йому протиставлено емоц. тон безстраш. виклику, самовідданості й альтруїзму, характерних для мо­лоді з кола «тарасівців». Однак їхня позитивна програма залишалася доволі риторичною; соц. та нац. погляди К. ще будуть по­глиблюватися і конкретизувати­ся.

1897 К. переїхав до Житомира і деякий час працював у г. «Во­лынь», ведучи відділ «Свет и те­ни русской жизни». Прикметні його виступи на захист національностей, особливо окраїнних. «Как это ни дико звучит в наш век гуманизма и толерантности, – саркастично пише він у од­ній зі статей, – однако приходит­ся сознаться, что инородцы, жи­ву­щие на наших окраинах, пред­ставляют из себя пасынков ес­ли не России, то, по крайней ме­ре, судьбы. Стоит лишь вспомнить картину современного бы­та северных инородцев... го­лод, обеднение, эксплуатация, водка, сифилис и, наконец, вы­мирание целого народа, вызван­ное не физиологическими причинами, а экономической рутиной». Наводячи факти, що спро­стовували офіц. версію царизму про його цивілізатор. місію, К. говорив, що тільки піднесенням місц. культури, а не нав’язуван­ням своєї, хоча б і вищої, можна досягти такого розвитку ок­раїн. інородців, щоб вони, як губ­ка, вбирали в себе досягнення європ. цивілізації. Цей висновок лежить у річищі гол. напряму укр. демократ. сусп. думки з нац. пи­тання, представленої іменами Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, М. Павлика, Лесі Укра­їнки та ін.

Цензурні перешкоди змусили К. 1898 залишити г. «Волынь». Пе­реїхав до Чернігова, де одержав місце в земстві. Не припиняв громад. діяльності. Ініціатор та актив. учасник багатьох нац.-культур. починань, літ. видань.

Розширив тематику творчості. Значне місце посів інонац. матеріал – життя молдав. селян, крим. татар, а також міського люду, духівництва, інтелігенції. З чуйною «вжитістю» в чужу духовну культуру й психіку змальо­вував побут і звичаї, традиції й характери молдаван і татар, по­мічав нові соц.-екон. та сусп. про­цеси в їхньому краї, співчутливо переповідав біди простолюду, який страждає від політ., екон. і нац. гноблення. Не для екзотики звертався К. до інонац. тематики; його повага і уважне ставлення до ін. народів усували будь-яку ідеалізацію чи афектацію, перед­бачали тверезість і поважність дослідж.; він з любов’ю відзначав мудрість деяких їхніх нац. звичаїв і водночас із болем писав про негуманність окремих ре­ліг. приписів («В путах шайтана» та ін.).

Робота над інонац. матеріалом була також важливим складовим елементом у цілеспрямов. і послідов. зусиллях К. та ін. укр. пись­менників розширити ідейно-темат. горизонти й збагатити ху­дожню палітру укр. прози. У січ­ні 1903 з нагоди 100-літ. ювілею нової укр. літ-ри та відкриття в Полтаві пам’ятника її зачинателю І. Котляревському К. та М. Чернявський звернулися до колег зі своєрід. маніфестом, у якому за­к­ликали вийти за межі звичних, переважно сільс. тем і образів, звертатися до життя всіх сфер сусп-ва, відповідати на запити ін­телігент. читача, вихованого на кращих зразках нової європ. літ-ри.

Із найбільшою повнотою постій­не зростання твор. сил і можли­востей К. виявилося в пору рев. піднесення 1905–07. Величезний і разючий за новизною соц. досвід революції, нові соц. явища, класові зіткнення, етичні колізії, глибокий істор. та люд. зміст сусп. процесів потребували худож. інтерпретації і знаходили її в соц.-психол. прозі К. Завдяки повноті й прозрінню життєвих шляхів та соц. поведінки представників різних класових і сусп. груп (особливо се­лянства й інтелігенції), багатоманітності групових та індивіду­ал. портретів учасників рев. зру­шень, творчість К. склала своє­­рід. соц.-психол. літопис революції 1905–07.

Велику пізнавал. й естет. цінність становлять оповідання К., напи­сані в останні роки життя, зокре­ма ті, в яких висвітлено шляхи інтелігенції в революції, подвиж­ників-революціонерів із середо­вища молоді та їхніх антиподів – пристосуванців і прислужників режиму. Постать профес. революціонера – конспіратора, підпільника – оточена загадковістю, ореолом або наклепами, притягувала в ті роки заг. увагу і водночас була психол. «невідомим», що потребувало і психол. осягнення. В етюді «Невідомий» К. передав динаміку са­мопочування «смертника», який добровільно взявся виконати рев. присуд високому цар. сановнику, публічно застрелив йо­го і тепер у тюрмі чекає кари смер­ті. Виразне відтворення незвич. психол. станів, що відповідають винятковому становищу героя, гострота й безжалісність його спостережень та самоаналізу, властиві людині на межі остаточ. розрахунку з жит­тям у найвищому розвитку своїх духов. сил, – дивовижно співмір­ні з атмосферою ентузіазму й пафосом самозречення, з висотою етич. самопочування героя й усвідомленням сусп. значущості своєї місії: «Я – гнів на­роду і його кара, дихання уст прав­ди, вогонь з чорної хмари людської кривди, стріла з його лука...». Така інтерпретація постаті революціонера демонстра­тивно протистояла офіц. і обивател. оббріхуванню й ненависті, хоч як це дивно, вона полемічно-актуальна й нині.

Одним із найдраматичніших і най­місткіших, а водночас і етич­но глибоких творів К. є оповідан­ня «В дорозі», присвяч. актуал., модній у роки після поразки ре­волюції й торжества реакції те­мі «спокушення» революціонера – вибору між колиш. ідеалами бо­ротьби, яка тепер здається мар­ною, і відмовою від них заради особистого благополуччя. Темою і фабулою воно перегукується із голосною тоді повістю Л. Андреєва «Тьма» (ж. «Шиповник», 1907, кн. 7), але протилежне ду­хом і глибше етич. сутністю, ос­кільки мотив вірності товарис. зобов’язанням і громадян. обо­в’язку розширюється до мотиву вірності своєму люд. покликанню, кращим люд. якостям.

Зацікавившись особою профес. революціонера, К. звертається до образів його антиподів – охо­ронців режиму царизму. В оповіданні «Persona grata» змалював постать профес. ката-вішальни­ка. Не заради епатації звернувся письменник до такого незвичай. об’єкта оповіді – він відчував потребу порушити проблему від­повідальності за узаконені потворності сусп. побуту. К. дослі­див розтлін. вплив політ. деспотизму на соц. психологію й морал. тонус сусп-ва, яке живе за умов безправності й принижено­сті. Всі мотиви, емоції й роздуми в оповіданні сфокусовано в питанні: хто він, той гол. кат, кат-повелитель, який діє руками катів-виконавців. Це питання по-сво­єму ставить і «рядовий кат» Лазар, який починає відчувати себе не лише катом, а й жертвою, «сокирою в чужій руці» – і хоче побачити цю руку, придумує кару катові-повелителю (Лазар «знає, як це зробити, його навчили»). Його примітивне, але по-своєму слушне уявлення стає завершал. штрихом у картині то­го царства деспотизму, де кожен із вірнопідданих є водночас несвідомим катом і жертвою; де важко уявити обличчя «найголов­нішого» ката (хоч він цілком при­родно ототожнюється з са­мо­дер­жцем), – бо це сама сліпа безли­ка сила деспотизму, саме сусп-во, яке допускає деспотизм і дає йому силу.

В оповіданні «Подарунок на іме­нини» (1912) тему катівства подано в оточенні інакших соц.-психол. проблем та озвучено но­вими мотивами. Фабула, здавалося б, ґротескна. Околоточний наглядач Карпо Петрович Зай­чик, бажаючи зробити па­м’ят. сюрприз синові в день йо­го іменин, приводить його в тюр­му подивитися повішання рево­люціонерки. Однак цей гіркий ґротеск виявляє глибокий трагізм буденності, «нормальності» і навіть своєрідної, що реально складається в житті, «людяності» страхітливо нелюдяного. Адже катівство, узагальнено взяте, як суть самої системи царизму, уявляється в цьому сусп-ві працею «необхідною і корисною», ша­нованою владою. Воно має свої будні і свята, свої еталони і профес. «добросовісність». Ця «нормальність» катівства всели­ла в Зайчика переконання в плід­ності прожитого життя, чесно ви­конаного перед «отечеством» обов’язку. Він навіть не здогадується про існування інакшого життя, інакших людей, ін. вимірів. І свій катів. життєвий підсумок, свій катів. світ і свою катів. гідність він ладен передати дітям як кращий спадок, як батьків. по­дарунок. Але з подарунком і ви­й­шов у Карпа Петровича Зайчика конфуз, що обернувся родин. трагедією. Замість співчутливого чи вдяч. сприйняття такого «подарунка», син падає в гарячку від гидкої «місії» батька і зрікається його. Відтепер він не визнавати­ме в батькові навчителя життя; йому потрібен інакший шлях.

У розпал чорносотен. погромів 1906 К. написав оповідання «Він іде» і «Сміх». У першому з них як організаторів євр. погромів показано цар. владу та її агентуру серед покидьків сусп-ва (з глибоким співчуттям ставився К. до жертв погромів – євр. бідноти); у другому – про «полювання» чорної сотні на інтелігенцію – явище, характерне для сусп. жит­тя Росії того часу й культивоване царизмом, який умів душити ру­ками нібито народу «сеятелей крамолы и врагов отечества». Ще один важливий принциповий мо­тив оповідання «Сміх» – криза видимої гармонії між народом і «лівою» інтелігенцією та ліберал. панством: ідеться про сувору пе­ревірку життям показового народолюбства останніх. Адвокат Валер’ян Чубинський був приголомшений, коли, поскаржившись робітниці Варварі, що «па­нів б’ють», і шукаючи в неї співчуття, у відповідь почув зухвалий сміх і відповідь: «...І хай б’ють... Годі панувати... Слава тобі, господи, діждались люди...». Він був приголомшений, бо, як йому зда­валося, він та його сім’я ставилися до Варвари щонайкраще, вона платила їм тим самим, і всі були задоволені. Та тільки тепер цей несподіваний сміх багато йому сказав, і він «уперше побачив те, коло чого щодня проходив, як сліпий»: босі потріска­ні ноги, землистий колір обличчя, синці під очима, зламану си­лу, що йшла на інших... Робота... робота... робота – і все на інших, щоб їм було добре... А він ще хотів від неї співчуття... Опо­відання «Сміх» часто розглядали як просту сатиру на ліберал. ін­телігенцію, що викривала фальш її народолюбства. Але це далеко не вичерпувало проблематики оповідання. Сам К. вважав його не сатирою, а драмою – драмою чубинських.

Оповідання «Коні не винні» вже виразніше сатиричне – там, де йдеться про ліберал. (навіть «чер­воного») поміщика Аркадія Петровича Малину, який був прямо-таки «батьком» для навколиш. се­лян і якого спантеличив їхній прихід з метою «по-доброму» по­ділити його землі. Довго не погод­жувався він прийняти карал. загін, надісланий для наве­дення порядку, та коли йому бу­ло розумно підказано, що коням потрібен постій, він, зрештою, погодився – адже «коні не вин­ні». К. одверто солідаризується із селян. сти­хією, він одвертий у відтворенні протилежності й не­примиренності класових інтере­сів селян – і «революційних» та «гуманних» поміщиків, коли во­ни володіють землею, якої селяни позбавлені.

Центр. місце у створеному К. соц.-психол. літописі доби бурж.-демократ. революції 1905–07 по­сідає повість «Fata morgana» – відповідь на питання, поставлені й не вичерпані в оповідан­нях: про соц. зміст масового се­лян. руху та його форми, світлі й темні сторони. Багатством зміс­ту, глибиною «промірювання» се­лян. буття, моноліт. натуральні­стю характерів і повнокровністю пристрастей, розмахом думки та силою узагальнення, жорсто­кістю правди повість К. посідає одне з перших місць серед класич. творів про селянство в світ. літ-рі. А місткістю форми їй важ­ко знайти щось рівне: адже пер­ша частина повісті (спочатку бу­ла самост. твором, займає ли­ше 30 сто­рінок тексту) дає панораму передрев. укр. села, увіч­нює його «труди і дні», тяжкі три­воги та гарячкові надії, жорстоку звичайність бід і скупість радос­тей селянина, його травми й потворності під гнітом нав’яза­них нелюдських умов існування; показує «золоті розсипи» його людяності, його живу душу, любов до землі та праці, жагу вільної праці на вільній землі, якої він так ніколи й не одержав. Перша частина «Fata morgana» спов­не­на суворого драматизму, який наростає і в кінці постає тривож. запитанням: що буде далі? Відповідь (правда, не остаточну) дало саме життя, і воно ж підка­зало авторові необхідність про­довження повісті. Уже в рік опублікування 1-ї частини (1904), а ще більше наступ. глухі заворушення селян. бідноти переросли в бунти, повстання різної міри організованості. Уряд. війська при­душили їх, а багатії довершили самосуди. Однією із жахливих трагедій тих днів була «ви­х­востівська» – самосуд над сім­надцятьма селянами в селі Вихвостів. Під враженням від цих подій, вивчивши велику кількість стосовних до них матеріалів, К. розпочав роботу над 2-ю частиною «Fata morgana» (закінчив 1910). У ній художнє дослідж. зо­середив на соц.-психол. аспектах бурхливого піднесення селян. руху та перших елементах його організованості й цілеспря­мованості. Значне місце в повісті посідає образ молодого селянина Марка Гущі, який ходив на заробітки в місто і в колах фабрич. люду пройшов деяку школу класової боротьби, тому впливає на земляків у найбурхливіші моменти руху, який має свої злети й падіння. Сповнена жит­тя, поривів самовідданості й вибухів дикості, гордої гідності й стидкої слабкості, ініціативи соц. творчості й вибухів анархії, історія селян. руху в повісті закінчується трагічно. Нетривале свя­то свободи захлинулося в крові. Перша ж панічна звістка про наближення карал. загону паралізувала село і породила ін­стинкт самозбереження: виказати призвідців, щоб не загинули всі. З ними багатії і розправляю­ться жорстоко, а та селян. маса, яка ще недавно сама обирала «зачинщиків» на громад. справу, тепер мовчить. На її обличчях письменник знову читає «страх, звичку слухати начальство». І зно­ву все повернулося до колишнього. А проте – чи так уже до колишнього? Величезний істор. урок не мине даром ні для пере­можених, ні для переможців, і новий істор. рух піде по-інак­шому. Такий соц. підсумок гран­діоз. драми, яку мужньо описав К.

Здоров’я К., зломлене важкою пра­цею й життєвими негаразда­ми, різко погіршилося, і він кіль­ка разів виїздив на лікування за кордон, зокрема на о-в Капрі (Італія). Там він познайомився і зблизився із М. Горьким, який спри­яв популяризації його твор­чості в рос. сусп-ві. Їх зближува­ли демократ. настановленість, гуманізм, протистояння декадентщині й ренегатству, які тоді бруд. хвилею затопили «столипін.» Росію. У відгуку на смерть К. М. Горький тепло писав про його рідкісні душевні якості, лю­бов до України, відданість ідеям краси і добра, особливо ж – про його романтизм як «найлюдяніший настрій», як «жагу добра в людях».

Справді, романтич. тонус дедалі більше заволодівав К. в останні роки життя, всупереч хворобам і втомі. З цим романтич. настроєм пов’язане й написання одного з найчарівніших творів К. – пові­сті «Тіні забутих предків» (1911; інсценізацію повісті здійснено 1989 в Івано-Фр. укр. муз.-драм. театрі ім. І. Франка, однойм. балет 1960 створив В. Кирейко).

К. звернувся до минулого свого народу й написав героїко-романт. повість «Дорогою ціною» (1901). Теми історї визв. бороть­би укр. народу не давали йому спокою, вони перегукувалися з роздумами про сучасне й вима­гали втілення. Незадовго до смерті вдалося йому викликати до життя «тіні забутих предків». То був світ минулого Гуцульщини, з якою К. був тісно пов’язаний, світ нар. фантазії, краси, повір’їв і традицій, – то було звертання до невичерп. джерел духовності і світосприймання народу.

Творчість К. склала епоху в укр. прозі і, за визнанням багатьох авторитет. поцінувачів, належить до кращих сторінок у світ. літ-рі. Ще за життя автора його твори перекладали багатьма європ. мо­вами, утверджуючи добру сла­ву укр. культури.

К. залишається зразком героїч. служіння рідній літ-рі, яка, розвиваючись за неймовірно тяжких політ. та сусп. умов, виявила дивовижну життєздатність та ди­во постій. відродження всупереч усім заборонам, нав’язаному їй провінц. становищу, компроме­тації епігонів. У К. плідно поєдна­но увагу до літ. традицій, здатність їх засвоєння і бачення ново­го в житті й літ-рі, постій. пошук но­­вих худож. рішень і можливос­тей. Почавши з реалізму народ­ниц. штибу, цінуючи епічні полот­на І. Нечуя-Левицького та Пана­са Мирного, він ішов у бік поглиб­леного соц. психологізму, нео­романтизму та модернізму, зба­гачуючи свою палітру моментами експресії та імпресіоніст. пое­ти­кою. Як і Лесі Українці та О. Ко­билянській, йому доводилося почути немало докорів та звинувачень у нібито відході від де­мократизму, зневажанні народ­ності тощо. Але він ішов обраною дорогою концептуал. та худож. пошуків. Як і всі справжні письменники, К. не просто «відтворю­вав» соц. і житей. дійсність. Із сирого матеріалу дійсності він моделював свій світ, де вирішував свої питання і втілював свої мотиви. Це мотиви героїзму й агероїзму, максималізму душі та її маловимогливості, її хизування своїм правом на пересічність; це ситуації життєвого вибору, ідей. та етич., вибору, за яким стоїть вічне і непозбутнє питання про сенс життя, про вміння і можливість гідно прожити його – ці та ін. мотиви і колізії є у К. суб’єк­тив. формою переживання об’єк­тив. соц. феноменів і свого став­лення до них.

К. по-своєму передбачив пошу­ки світ. соц.-психол. прози 20 ст. У нього наявні ті психо­аналіт. осяг­нення та досліди, які, намітившись у реалістів кін. 19 – поч. 20 ст., по-різному розвину­ли модерністи (відомі як «потік свідомості»). Так само і деякі ідей­ні та етичні мотиви К. провістили проблематику наступ. поколінь інтелігенції (напр., соціологія і психологія масового страху, яка у 1920–40-і рр. стала однією з гол. тем демократ. та антифашист., гуманіст. літ-ри – від К. Чапека й Б. Брехта до Ф. Каф­ки і Ж.-П. Сартра). Коли йдеться про громадян. проблему відпові­дальності письменника за все, що діється в його час у його сусп-ві, коли посилаємося на знамениті слова Ж.-П. Сартра про відпові­дальність навіть пись­менниц. мов­чання, – можемо зга­дати, що на поч. 20 ст. К. у сво­єму шедеврі «Intermezzo» висловив ці думки і цей громадян. настрій. Великою силою етич. зо­бов’язаності написана і 2-а час­тина повісті «Fata morgana» як відповідь на «вихво­стовщину». Повість «Fata morga­na» інсценізовано, поставлено в укр. театрах (зокрема у Київ. театрі ім. І. Фран­ка, 1925; Черніг. театрі ім. Т. Шев­ченка, 1938).

Традиції К. в укр. літ-рі ще дале­ко не вичерпані. Вони кличуть до широчіні діапазону, глибини осяг­нення життя і до культури письма, до мудрого художниц. знан­ня «добра» і «зла», яке не дозво­лить помилитися і взяти одне за друге, до постій. самовдоскона­лення, пошуку і новаторства.

Переклав укр. мовою деякі твори Г. Гайне, А. Міцкевича, Е. Ожешко, Ф. Достоєвського та ін.; рос. – два оповідання І. Франка.

Про творчість К. знято фільми «Михайло Коцюбинський» (1958) та «Родина Коцюбинських» (1970, реж. Т. Левчук). За мотивами творів К. знято фільми «Навздо­гін за долею» (за оповіданням «Доро­гою ціною», 1927, реж. М. Те­ре­щенко), «Фата моргана» (1931, реж. Б. Тягно), «Пекоптьор» (реж. В. Ка­расьов), «Коні не винні» (реж. С. Комар; усі – Одес. кіностудія худож. фільмів), «Кри­вавий світанок» (реж. О. Швачко; усі – 1956), «Дорогою ціною» (1957, реж. М. Донськой), «Тіні за­бутих предків» (1964, реж. С. Па­раджанов), «Подарунок на іменини» (1991, реж. Л. Осика; усі – Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. Довженка). 1927 засн. Вінницький літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського, від 1934 діє Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М. Коцюбинсько­го, 2011 у смт Симеїз АР Крим відкрито Будинок-музей К. Пись­меннику встановле­но погруддя у Чернігові (1939, на могилі) та Харкові (2007), пам’ят­ник у Він­ниці (1989). Засн. 1981 Вінн. обл. літ. премію ім. К. (від 1992 – все­укр.). Іменем К. названо смт Ми­хайло-Коцюбинське Черніг. обл. і смт Коцюбинське Київ. обл., Ніжин. укр. драм. театр та Вінн. пед. ун-т.

Тв.: Твори. Т. 1–6. 1961–62; Т. 1–7. 1973–75; Т. 1–3. 1979; Т. 1–4. 1984–85; Т. 1–2. 1988 (усі – Львів).

Літ.: Гнатюк В. Листи М. Коцюбин­ського до В. Гнатюка з передмовою і по­­ясненнями В. Гнатюка. Л., 1914; Єфре­­мов С. Михайло Коцюбинський. К.; Ляйп­ціґ, 1924; Михайло Коцюбинський (до 75-річчя з дня народження): Зб. мат., статей, віршів та нарисів. В., 1930; Лис­ти М. М. Коцюбинського до О. І. Аплак­сіної. К., 1938; Возняк М. До зв’язків М. М. Ко­­цюбинського з Галичиною. Л., 1941; Франко І. З останніх десятиліть ХІХ в. // Франко І. Літ.-крит. статті. К., 1950; Іванов Л. Літературно-естетичні погляди Михайла Коцюбинського 1890–1900 рр. Дн., 1950; Коцюбинська-Єфи­менко З. Михайло Коцюбинський: Жит­тя і творчість. К., 1955; Иванов Л. Миха­ил Коцюбинский. Москва, 1956; Кале­­ниченко Н. Л. Михайло Коцюбинський. К., 1956; Грицюта М. Коцюбинський і народна творчість. К., 1958; Колес­ник П. Й. Коцюбинський – художник слова. К., 1964; Грицюта М. С. Михайло Коцюбинський у слов’янських літературах. К., 1964; Дзю­ба И. М. Солнце­поклонник (К столетию со дня рождения М. М. Коцюбинско­го) // Дружба народов. 1964. № 10; Ми­хайло Коцю­бинський: Бібліогр. по­­кажч. К., 1964; Чг., 1989; Коцюбинська І. Спогади і роз­повіді про М. М. Коцюбин­­ського. К., 1965; Куп’янський Й. Я. Лі­­топис життя і творчості Михайла Коцю­­бинського. К., 1965; У вінок Михайлу Ко­­цюбин­сько­му. К., 1967; Калениченко Н. Вели­кий сонцепоклонник. К., 1967; М. М. Ко­­цюбинський як громадський діяч: Док., мат., публікації. К., 1968; Костенко М. Художня майстерність Михайла Ко­­цюбинського. К., 1969; Ми­­хайло Коцю­­бинський: Життя і творчість у портретах, ілюстраціях, документах. К., 1970; По­­грібна Л. Твори М. Коцюбин­­ського на екрані. К., 1971; E. Wisniewska. O sztuce pisarskiej Mychajla Kociubynskiego. Wrocław; Warszawa; Krakow; Gdansk, 1973; Чернен­­ко О. Михайло Коцюбинський – імпресіоніст: образ людини в творчості письменника. Мюнхен, 1977; Калени­­чен­ко Н. Л. Михайло Коцюбинський: Нарис життя і творчості. К., 1984; Кузне­­цов Ю. Б. Поетика прози Михайла Ко­­цюбинського. К., 1989.

І. М. Дзюба

Стаття оновлена: 2014