Казахстан, Республіка Казахстан

Визначення і загальна характеристика

КАЗАХСТА́Н, Республіка Казах­стан (Қазақ­стан, Қазақ­стан Республикасы) — держава у Центральній Азії. На Пів­нічному межує з Російською Федерацією, на Східному — з Китаєм, на Пів­ден­ному — з Киргиз­станом, Узбеки­станом і Турк­мені­станом. На Пів­ден­ному Заході омивається Ка­спійським морем. Площа 2724,9 тис. км². Населе­н­ня 16,3 млн осіб (2010): казахи (57,2 %), росіяни (27,2 %), українці (3,2 %), узбеки (2,7 %), проживають також німці, татари, уйгури та інші. Природний приріст населе­н­ня 0,67 % (при рівні фертильності 1,4 дитини на одну жінку). Міське населе­н­ня складає близько 60 %. Віро­сповіда­н­ня: мусульмани-суніти (47 %), православні (44 %), проте­станти (2 %) та інші. Державна мова — казахська. Столиця — Астана (708,79 тис. осіб, 2010). Найбільші міста (тис. осіб, 2010): Алмати (1421,86), Чимкент (510,03), Караґанда (413,35), Тараз (331,3), Усть-Каменогорськ (312,23), Павлодар (301,65). Адміністративний поділ: 14 областей і 2 міста республіканського значе­н­ня (Алмати, Караґанда). Державний устрій — республіка. Глава держави — президент. Законодавчий орган — двопалатний парламент (Сенат, Мажиліс). Грошова одиниця — тенге. Член ООН, ОБСЄ, СНД, Організації Ісламської конференції, Шанхайської організації спів­робітництва, МВФ.

Історична довід­ка

У 1 тис. до нашої ери на території сучасної Казахської Республіки існували союзи сакських племен, у 3 ст. до нашої ери — серед. 5 ст. нашої ери — ранні держави кочовиків (кангарів, аланів, хунів, гунів, вестготів). У серед. 6 — 2-й пол. 7 ст. — у складі Тюркського каганату, 8–10 ст. — держави Тюргешей і Карлуцького каганату, 10–12 ст. — Караханідської, 13 ст. — Монгольської держав. Після смерті Чингізхана його імперія роз­палася на 3 улуси, згодом — окремі держави, серед яких на­прикінці 15 ст. сформувалося Казахське ханство. На початку 18 ст. поділене на 3 жузи (улуси): Старший, Середній, Молодший. По­стійні набіги ойротів, джунгарів і гостра боротьба за владу 1734–1848 зумовили прийня­т­тя жузами протекторату Російської імперії. По­ступово позиція Росії стала домінантною у місцевому управлін­ні. 1917–18 встановлено радянську владу. 1925 утворено Казахську Автономну Республіку у складі Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки, 1936 — Казахську Радянську Соціалістичну Республіку у складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік зі столицею в Алма-Аті (нині Алмати). Від 1991 — незалежна держава. 1997 столицю Казахської Республіки пере­несено до Акмоли (нині Астана).

Природні умови

Три чверті території країни за­ймають рівнини. На Пів­ден­ному Сході і Сході про­стягаються гори Тянь-Шань (найвища точка Казахської Республіки — гора Хан-Тенґрі, 6995 м), Джунгарський Алатау, Тарбаґатай, Алтай, на Заході — Прика­спійська, Туранська низовини, у центрі — Казахський дрібносопковик, на Пів­ночі — частина Західносибірської рівнини. Клімат континентальний, сухий. Середні температури січня від –18 °С на Пів­ночі до –3 °С на Пів­дні, липня — від +19 °С на Пів­ночі до +29 °С на Пів­дні. Середньорічна кількість опадів: у перед­гірських і гірських ра­йонах — 500–1600 мм, степових — 200–500 мм, пустельних — 100–200 мм. Найбільші річки — Іртиш, Урал, Чу, Сирдарʼя; озеро — Балхаш. Частково у межі Казахської Республіки входять Аральське і Ка­спійське моря. Поширені піщані та глинисті пустелі (Кизилкум, Муюнкум, Бетпак-Дала), напів­пустелі, сухі степи. На Пів­ночі пере­важають степи і лісо­степи. Ліси (здебільшого хвойні) за­ймають лише 3,5 % території. На рівнинах пере­важають не­придатні для землеробства ґрунти — піщані масиви (27 млн га) та солончаки (20 млн га). На 11 млн га цілин­них земель, які активно роз­робляли у 1950–80-х рр., а згодом були зане­дбані, спо­стерігається виснаже­н­ня ґрунтів унаслідок їх дегуміфікації. Соціалістичні пере­творе­н­ня в сільськогосподарській сфері мали негативні наслідки через економічно не­грамотні заходи 1931–33 з примусового «осадже­н­ня» кочовиків-скотарів (частина з них пере­містилася до Китаю) та голод; тоді населе­н­ня Казахської Республіки зменшилося майже на 1,8 млн осіб (див. також Голод, голодомор 1932–33). Рослин­ність пред­ставлена різнотравно-злаковою, полиново-злаковою, полиново-солончаковою, пустельною формаціями, у високогірʼях — субальпійськими, альпійськими луками. Тварин­ний світ ре­презентований джейраном, сайгаком, вовком, зайцем, шакалом, гризунами у степах; ведмедем, сніговим барсом, оленем, гірським козлом і бараном, птахами у горах; комахами, рептиліями у пустелях. Через територію Казахської Республіки пролягають міграційні шляхи близько 140 видів водно-болотних птахів. У Казахській Республіці під охороною держави пере­бувають 109 природних територій (за­ймають 5,4 % площі країни), зокрема по 10 заповід­ників (Алматинський, «Аксу-Джабагли», «Барсакельмес» та інші) і національних парків (зокрема Баянаульський), 50 заказників, 26 памʼяток природи, 5 ботанічних садів тощо. 2006 створено 2 природні резе­рвати — «Ертис-ормани» і «Семей-ормани».

Економічний і культурний роз­виток

Казах­стан — одна з найроз­виненіших країн Центральної Азії. ВВП становить 20 млрд дол. США (2001), у роз­рахунку на особу — 1281 дол. США. Основу економіки формує гірничодобувна промисловість. Є поклади камʼяного вугі­л­ля, нафти, природного газу, залізної, поліметалевих, нікелевих руд, бокситів, дорогоцін­них металів. Казах­стан за­ймає перші місця серед країн СНД за обсягами видобутку хрому (97 %), свинцю (70 %), цинку (50 %), урану (40 %). Роз­ві­дані запаси вісмуту (1-е місце серед країн СНД), а також молібдену, фосфатів і кадмію (від­повід­но 2-е місце). Роз­винена гідро­енергетика. Великі ГЕС — на річках Іртиш (Усть-Каменогорська, Бухтарминська), Сирдарʼя (Чардаринська), Або (Капчагайська). Основні центри чорної металургії: Теміртау, Актюбинськ, Караґанда, Аксу. Кольорова металургія пред­ставлена мідною (Балхаш, Жезказґан), свинцево-цинковою (Усть-Каменогорськ, Рід­дер, Чимкент), алюмінієвою (Павлодар) промисловістю. Набули роз­витку титанова і магнієва галузі промисловості. Нафтопереробні заводи зосереджені в Атирау, Павлодарі. Роз­пад СРСР 1991 призвів до згорта­н­ня виробничих потужностей і щорічного зниже­н­ня економічних показників. 1993 Казах­стан уклав контракт з американською компанією «Шеврон» про роз­робку Тенгізького родовища нафти — одного з найбільших у світі. У серед. 1990-х рр. з низкою інших іноземних компаній укладено договори про роз­робку нафтових і газових родовищ. Промисловість (пере­важно важка) становить значний і вагомий сектор національної економіки, але в ній зайнято не більше 10 % основної нації — казахів. У сільському господарстві також спо­стерігається «поділ праці»: казахи за­ймаються тварин­ництвом, зокрема роз­водять овець і кіз, велику рогату худобу; росіяни й українці у пів­нічних ра­йонах вирощують зернові і технічні культури, овочі, баштан­ні, цукровий буряк, рис. Під­приємства мʼясопереробної промисловості роз­ташовані в усіх регіонах Казахської Республіки, тоді як під­приємства молочної промисловості зосереджені пере­важно у пів­нічних областях, цукро­очисні заводи — на Пів­дні країни, у Талдикурганській і Алматинській областях. Казах­стан — один із найбільших у СНД виробників зернових культур, мʼяса, молока, бавовни, вовни, картоплі. Має невисокий організаційно-технічний рівень аграрного сектору. Транс­порт­на інфра­структура недо­статньо роз­винена. Екс­портує нафту, природний газ, камʼяне вугі­л­ля, залізняк, феро­сплави, мідь, продукти хімічної промисловості, зерно, вовну; основні торговельні партнери: Китай, Російська Федерація, країни ЄС. Імпортує нафто­продукти, транс­порт­ні засоби, машини, устаткува­н­ня, папір, споживчі товари; основні торговельні партнери: Російська Федерація, Німеч­чина, США.

У Казахській Республіці діють 3,7 тис. бібліотек і понад 150 музеїв (пере­важно в Астані та Алмати); а також історико-культурні заповід­ники-музеї — «Азрет-Султан» (місто Турке­стан Пів­ден­но-Казах­станської області), «Памʼятники давнього Тараза» (Жамбильська область), «Тамгали» (Алматинська область) та інші. На території Казахської Республіки роз­ташовано полігон для ви­пробува­н­ня нових зразків військової техніки і зброї — космо­дром Байконур. Ві­домий на увесь світ спорт­комплекс «Медео» (площа штучного льодового покри­т­тя 10,5 тис. м²; збудований 1951, реконстру­йований 2003) знаходиться в одно­ймен­ному гірському ур­очищі на висоті 1691 м над рівнем моря, по­близу гірського курорту «Чимбулак».

Казахська література має багаті традиції усної творчості народних спів­ців — акинів та жирау. Особливим видом творе­н­ня і викона­н­ня казахської усної народної поезії є айтис — змага­н­ня на кращу ім­провізацію народних спів­ців. Першим писемним твором казахської літератури вважають «Жами ат-тауа-рих» («Збірник літописів», 1602; генеалогія казахських ханів) К. Жалаірі. Від 19 ст. почалося формува­н­ня сучасної казахської літератури (Ч. Валіханов, Б. Кожагулов, Джамбул Джабаєв, С. Та­станбеков та інші). Тоді ж від­бувся пере­хід від усної ім­провізації до писемної творчості, зʼявилися перші часописи казахською мовою. На початку 20 ст. у Семипалатинську (нині Семей) від­крито першу друкарню, що видавала книги казахською мовою. Основоположником нової казахської писемної літератури вважають письмен­ника і пере­кладача Абая, у творчості якого від­творено життя казахського народу кінця 19 — початку 20 ст. Серед ві­домих поетів 1-ї пол. 20 ст. — А. Байтурсинов, Ш. Кудайбердиєв, М. Жумабаєв, С. Сейфул­лін. У 1920–30-х рр. набули роз­витку інші жанри, зокрема проза (С. Муканов, І. Джансугуров) і драматургія (С. Сейфул­лін). Своєрідною енциклопедією життя казахського народу є творчість найві­домішого казахського письмен­ника радянського періоду М. Ауезова, зокрема його роман-епопея «Абай жолы» («Шлях Абая», Казах­стан, том 1–4, 1942–56). Продовже­н­ням традиції історичного роману стали твори 1960–70-х рр. С. Муканова, І. Есенберліна та російськомовні романи А. Алімжанова. Сучасні теми від­ображено у творчості А. Таразі, О. Сулейменова, М. Шаханова.

На території Казахської Республіки від часів неоліту та бронзового віку збереглися петрогліфи, кераміка, прикраси; а також кургани 7–2 ст. до нашої ери (зокрема могильник Бесшатир в Алматинській області), купольна споруда Баланди ІІ (4–2 ст. до нашої ери, Кизилординська область). У 6–10 ст. будували фортеці й замки (городище Баба-Ата, нині Пів­ден­но-Казах­станська область; замок Акир-Тас, нині Жамбилська область), мавзолеї (Домбаула, 8–9 ст., нині Караґандинська область; Кози Корпеша і Баян сулу, 10–11 ст., нині Східно-Казах­станська область). За часів Караханідської держави у пів­ден­них ра­йонах зводили міста, для яких був характерний поділ на 3 частини — цитадель, «шахри­стан» (міські квартали) і «рабад» (перед­містя). З прийня­т­тям ісламу будували мечеті, медресе, бані, караван-сараї. Після монгол. нашестя від 2-ї пол. 13 ст. від­роджували міста (найбільшого роз­квіту досягла столиця Білої Орди — м. Сигнак), зʼявлялися монум. споруди, зокрема мавзолей Х.-А. Ясаві у м. Яси (нині м. Турке­стан, кін. 14 ст.). Між­усобиці 15–16 ст. та джунгар. нашестя 17–18 ст. при­звели до зникне­н­ня старих міст і занепаду культури. Водночас у зх., пн. й пн.-сх. р-нах К. зʼявилися рос. військ. укріпле­н­ня (Семипалатинськ, Уральськ, Усть-Каменогорськ тощо), які згодом пере­творилися на міста нового для К. типу.

Українці в Казах­стані

Першими українцями на казах. землі були заслані 1768 до Зх. Сибіру учасники гайдамац. руху. У 2-й пол. 19 ст. до К. почали прибувати вихідці з Таврій., Катеринослав., Херсон., Харків., Полтав., Київ., Черніг., Поділ. та Волин. губ. На поч. 20 ст. їхня кількість становила понад 100 тис. осіб. Значно посилився укр. пере­селен. рух до К. після столипін. аграр. реформи. Питома вага українців у насел. країни зросла від 1,9 % 1897 до 10,5 % 1917. У 1930-і рр. міграц. потоки були спрямов. у ново­створ. пром. центри держави. Також у звʼязку з колективізацією роз­почався процес примус. еміграції з України роз­куркул. селян, зокрема до К. виселено тисячі укр. родин. Значна кількість українців депортов. на казах. землі із Зх. України 1939–40. З поч. 2-ї світової війни з України еваку­йов. низка заводів, десятки тисяч фахівців (більшість з яких залишилася на по­стійне прожива­н­ня у К.), 52 дит. будинки (частину дітей пере­дано на патронува­н­ня і всиновле­н­ня). У 1950-і рр. тюрми і концтабори Караґанди, Жезказґана поповнилися вʼязнями-українцями, звинувач. у приналежності до ОУН–УПА. 1953 на спецпоселен­ні у К., пере­важно у Караґандин. обл., пере­бувало 7,9 тис. вихідців з України. Чимало українців залишилося у країні в період освоє­н­ня цілини 1954–60. Робітн. колективи низки ново­створ. радго­спів Ку­станай., Акмолин. обл. майже повністю складалися з українців. На поч. 1930-х рр. у К. на укр. мову навч. пере­ведено 400 шкіл, виходили укр. газети та під­ручники. Із припине­н­ням політики українізації школи пере­ведено на рос. мову навч., припинено випуск укр. газет і під­ручників. По­ступово укр. спільнота К. русифікувалася. Сприятл. умови для нац.-культур. роз­витку українців почали створюватися лише у 2-й пол. 1980-х рр. Однак чимало вихідців з України виїхало з К. у перші роки його незалежності (понад 120 тис. осіб за 1989–97).

Дипломатичні від­носини між Україною і К. встановлено 23 грудня 1992. У травні 1994 в Алмати від­крито Посольство України, у січні 2001 — в Астані. Від 1994 діє Посольство К. в Україні, від 1996 — укр.-казах. Між­держ. комісія з екон. спів­робітництва. Нині укр. діаспора у К. посідає 4-е м. за чисельністю серед укр. громад світу: станом на 1998 проживало бл. 796 тис. вихідців з України. Найбільші скупче­н­ня українців у Караґанді, Астані, Павлодарі, Семеї, Талди-Курґані, Шортанди, Алмати. Діють Товариство української мови (при ньому — укр. бібліотека й дит. ансамбль «Галушки»), Ліга укр. жінок (при ній — неділ. школа, театр пісні «Світанок»), обл. обʼ­єдн. «Ватра» (при ньому — неділ. школа, вокал. ансамбль «Червона калина»; усі — Астана), асоц. «Українці Казах­стану», Товариство укр. культури (при ньому — неділ. школа, хор. колектив, драм., дит. фольклор., укр. вишиванки та дит. малюнка гуртки, укр. б-ка; обидва — Павлодар), Укр. громада (Ку­станай, при ній — 3 неділ. школи, 12 хор. колективів, 20 вокал.-інструм. і 1 фольклор. ансамбль, 3 танц. колективи), Нац.-культур. центр ім. Т. Шевченка (Актау, при ньому — вокал. ансамбль «Смерічка»), Нац.-культур. центр (Алмати, при ньому — неділ. школа, хор. колектив, ансамбль танцю «Марічка») та ін. Створ. мережа укр. неділ. шкіл і класів, в Астані діє перший у Центр. Азії Астанинський український на­вчальний комплекс. 1994–98 в Алмати виходив уряд. тижневик «Українські новини» (від 1998 редакція працює в Астані). Від 1996 двічі на місяць на нац. телебачен­ні транс­люють про­граму «Україна сьогодні». Спорудж. памʼятники Т. Шевченку в Алмати, містах Актау, Форт-Шевченко (тут діє Музей Т. Шевченка). У фондах Держ. музею мистецтв К. ім. А. Кастєєва (Алмати) зберігаються оригін. живописні полотна Кобзаря. 1964–91 м. Актау мало назву Шевченко.

О. В. Гладкий

Казахсько-українські літературні звʼязки

Казахсько-українські літературні звʼязки починаються від майже 7-річ. пере­бува­н­ня Т. Шевченка на заслан­ні в К. У повістях «Близнецы», «Варнак», «Прогулка с удовольствием и не без морали», у поезіях «Сон» («Гори мої високії»), «У бога за дверима лежала сокира» та у низці маляр. робіт укр. поет змалював образи казахів і картини казах. природи. Творчості Т. Шевченка присвятили свої роз­відки С. Сейфул­лін, А. Тажибаєв, Т. Жароков, М. Ауезов, Г. Мустафін, К. Нурмаханов та ін. Його образ оспівано в казах. нар. легендах, змальовано у творах Джамбули Джабаєва, С. Мауленова, М. Алімбаєва, Ф. Унгарсинової та ін. Казах. мовою ви­дано твори Т. Шевченка у перекл. А. Тажибаєва, С. Муканова, К. Аманжолова, Б. Іскакова та ін. Окрім «Кобзаря» (1935), у К. опубл. ви­брані твори поета (1939, 1949, 1954, 1961, 1964, 1968). Зміцнен­ню культур. звʼязків сприяли декади укр. літ-ри і мистецтва в К. (1962, 1966, 1989) та казах. літ-ри і мистецтва в Україні (1972, 1988). Казах. мовою опубл. також твори І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Василевської, О. Гончара, М. Стельмаха та ін. Ви­дано українською мовою перекл. окремих творів Абая, М. Ауезова, Джамбули Джабаєва, Х. Єргалієва, С. Сеїтова, К. Кайсенова та ін. 1989 опубл. зб. сучас. малої прози «Біля світлого джерела» і поезії «Степові ритми Казах­стану». Серед пере­кладачів казах. літ-ри — Ф. Моргун, Т. Масенко, А. Іщук, Г. Книш, З. Гончарук, П. Сингаївський, С. Литвин. К. присвятили твори укр. письмен­ники О. Десняк, О. Донченко, Ю. Смолич, Н. Забіла.

Казахсько-українські музичні звʼязки

Зберігаючи і роз­виваючи власні культурні традиції, українці сприяли становлен­ню та під­несен­ню профес. муз. мистецтва К. Оскільки процес формува­н­ня казах. нації роз­горнувся лише на­прикінці 19 — на поч. 20 ст., то й тодішнє муз. мистецтво було пред­ставлене на рівні усної нар. і нар.-профес. творчості. У процесі становле­н­ня нової казах. муз. культури, поліетніч. в основі, від­чутніше виявлявся й укр. елемент. Так, 1919 у Вєрному (згодом Алма-Ата, нині Алмати) колективом напів­профес. муз. театру по­ставлено українською мовою оперу «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Уродженець Харкова С. Щабельський 1930–56 працював у Алма-Аті як диригент, піаніст, композитор (зокрема автор обробок казах. нар. пісень), зав. муз. частини кіностудії «Казахфільм», викл. Консерваторії. Під час 2-ї світової війни та у повоєн­ні роки у Казах. театрі опери та балету ім. Абая (Алма-Ата) працювали ві­домі в Україні диригенти: В. Пірадов, Г. Столяров, І. Зак (зокрема брав учаcть у по­становці балету «Дударай» Є. Брусиловського, 1953); спів­аки О. Козакевич, О. Благовидова, І. Воликівська, С. Данченко, П. Іванов, Н. Кукліна-Врана, М. Бевза, Д. Кириченко, О. Басенко, В. Яковенко; реж. Г. Юнгвальд-Хількевич. Натомість видат. казах. диригент Г. Дугашев, який тривалий час працював у цьому театрі (де 1970 по­ставили оперу «Брати Ульянови» Ю. Мейтуса), 1959–63 диригував ви­ставами Київ. театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Деякий час у Казах. філармонії ім. Жамбила (Алма-Ата) спів­ала Т. Сабецька. Під час війни композитором і зав. муз. частини Обʼ­єд­наного театру казах. і рос. драми в Алма-Аті працював О. Сандлер, Караґандин. муз.-драм. театру — Л. Соковнін, Уйгур. муз.-драм. театру в Алма-Атин. обл. — С. Ратнер, Драм. театру в м. Джамбул (нині Тараз) — Г. Фінаровський. 1955–70 Держ. ансамбль пісні і танцю Казах. РСР очолювала Л. Чернишова. У муз.-навч. закладах Алма-Ати викладали М. Скорульський, Н. Кукліна-Врана, О. Рудянський, О. Гейльфус, М. Копитман, А. Торибаєв працював диригентом у Києві, згодом — у Львові. Казах. тематику від­ображено у низці творів укр. композиторів: Фортепіан. квінтеті на теми Абая (перший фортепіан. квінтет у казах. музиці), «Степовій поемі» для симф. оркестру, присвяч. А. Іманову, обробці для жін. хору 3-х казах. нар. пісень М. Скорульського, опері «Хитрий Наса» С. Ратнера, «Казахській рапсодії» для цимбалів і фортепіано Л. Саксонського, Фортепіан. сюїті на казах. теми М. Гозенпуда, симф. поемі «Кос-Арал» О. Зноско-Боровського, від­повід. епізодах у творах ін. композиторів, присвяч. Кобзареві (опери Г. Майбороди, Л. Колодуба, сюїта з музики до к/ф «Тарас Шевченко» Б. Лятошинського, симф. поема К. Данькевича). Мелодію казах. колискової викори­стано у Фортепіан. концерті Б. Фільц. О. Рудянський під час пере­бува­н­ня у К. написав балет «Цілина», Симф. увертюру на казах. теми, «Кюй-ка­причіо» для віолончелі з симф. орке­стром, пʼєси для оркестру казах. нар. інструментів. У К. ви­ступали Держ. ансамбль танцю УРСР під керівництвом П. Вірського, Укр. нар. хор ім. Г. Верьовки; а також О. Криштальський, Г. Булибенко, С. Дайч, В. Дутчак, Ю. Кузнецов та ін. У 1960-х рр. у К. концертували В. Бесфамільнов і Т. Калустянц. 1973 проведено Тиждень обмін. гастролей: оперу «Євгеній Онєгін» П. Чайковського одночасно по­ставили в Одесі (в гол. ролях — Р. Джаманова і Є. Серкебаєв, диригував гол. диригент Казах. театру опери та балету ім. Абая В. Рут­тер) й Алма-Аті (в гол. ролях — Н. Ткаченко, М. Огренич, Г. Дранов). 1974 у К. від­бувся фестиваль «Київські зорі» з концерт. про­грамою у виконан­ні 2-х груп арт. Київ. театру опери та балету ім. Т. Шевченка: до 1-ї групи уві­йшли спів­аки Д. Гнатюк (кер.), А. Іщенко, В. Река, до 2-ї — Ю. Гуляєв (кер.), К. Радченко, К. Огнєвой, В. Соколик, В. Мартиросова, Л. Семененко. Велика група виконавців брала участь у проведен­ні Днів укр. культури в К. У фестивалі «Золота осінь–84» взяв участь Держ. симф. оркестр Казах. РСР під керівництвом Т. Абдрашева, у фестивалі «Київська весна–87» — молодіж. естрад. ансамбль «Гульдер». На Всесоюз. конкурсі виконавців на мідних духових і ударних інструментах (Алма-Ата, 1984) 3-і премії здобули українці — вальторніст В. Таран, трубач В. Скляренко, тромбоніст І. Соколін; на Між­нар. конкурсі баяністів-акордеоністів «Шабит–2005» (Астана) пере­могу здобув В. Олійник, до складу журі цього конкурсу вві­йшли А. Семешко і його учень, 12-раз. лауреат між­нар. конкурсів Д. Султанов. 2007 у Києві ви­ступав Молодіж. камер. хор Астани. Член журі 3-го Між­нар. муз. конкурсу ім. М. Лисенка в категорії «скрипка» (2007) був Д. Касеїнов (спец. пред­ставник президента К. із культурно-гуманітар. спів­робітництва в країнах СНД). Від 1990-х рр. у К. проводять фестивалі мистецтва українців К. 1991 його учасники — жін. ансамбль пісні з м. Форт-Шевченко і солістка І. Карабулатова — брали участь у фестивалі «Червона Рута» (Запоріж­жя). Казах. колег при­ймали в СКУ, В. Клин був гостем 6-го зʼ­їзду Казах. СК, В. Подвала й М. Сільванський — Тижня музики для дітей і юнацтва. У творчій зу­стрічі молодих композиторів СРСР і колиш. Югославії (Київ, 1984) взяла участь казах. композитор Т. Мухамеджанова. На фестивалі-презентації Між­нар. асоц. композитор. організацій (Київ, 1995) виконано твір Б. Джуманіязова.

А. І. Муха