Ініціації - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Ініціації

ІНІЦІА́ЦІЇ – обряди введення (посвячення) в члени закритих для непосвячених самоврядних родових, корпоративних, професійних колективів; часто виконують роль пубертатних ритуалів, що оформлюють настання повноліття молоді. І. належать до групи обрядів переходу, для яких основним є зміна соціальної позиції та статусу: родильні, пубертатні, весільні, поховальні, всиновлення, пов’язані з виселенням, приїздом, імміграцією. У рос. етногр. науці до 1917 проблему дослідж. І., зокрема серед сх. слов’ян, порушено після виділення цієї групи обрядів і з’ясування їхніх заг. закономірностей А. Ван-Ґеннером. У 1920–30-х рр. М. Грушевський, Ф. Савченко, К. Грушевська та ін. успішно вивчали ритуал. комплекс І. та його зв’язок із соц. орг-цією й сусп. свідомістю на світ. істор.-етногр. матеріалі, досліджували також І. серед українців. У рад. період на вивчення І. фактично було накладено заборону. Офіц. рад. наука заявила, що І. властиві лише епосі первісності і т. зв. примітив. народам сучасності, причиною чого були ідеол. фактори. Разюча подібність із фіз. і морал. випробуваннями ініційованих під час лімінал. фази наявна у репресіях, голодоморах та ін. випробуваннях нашого сусп-ва в роки соціалізму. Заборона досліджувати І. українців зумовлена також відмінностями у традиц. соц. орг-ції й обрядовості українців і росіян, на чому наголошувати не дозволяли. Водночас у світ. етногр., соціол. та істор. науках вважають доведеним існування І. не тільки в первісну епоху та у народів, які зберегли первіс. уклад новіт. доби, але і в т. зв. культурних (зокрема європ.) народів.

В українців доіндустр. епохи І. виявлені в середовищі багатьох соц.-профес. груп: феодал.-служилої знаті, цех. ремісників, запороз. козаків, селян, кобзарів-лірників, жебраків, школярів та студентів, чаклунів і відьом; а також ініціац. ритуали введення на посаду – князя у Київ. Русі, кошового отамана на Запороз. Січі, дяків у селах. Існували в українців і жін. І. (посвячення в члени дівоц. громади). Молодіжні І. українців варіювали в різних соц.-профес. групах. Ці І. були індивідуальними, оскільки, на відміну від юнац. вікових І. первіс. епохи, їх пов’язували не з природ. статево-віковим, а сусп. поділом праці. Для І. українців істор. доби характерна також значна деміфологізація. Усі варіанти укр. І. пов’язували з існуванням закритих (для непосвячених) общинно-корпорат. об’єднань – княжих дружин, ремісн. цехів, Запороз. Січі, парубоц. та косар. громад, кобзар.-лірниц. гуртів, школярів і студентів. І. в усіх соц.-профес. групах здійснювали за тричлен. схемою перехід. ритуалів: відокремлення (передлімінал. фаза) – порубіж. період, етап ритуал. смерті й випробувань (лімінал. фаза) – реінкорпорація до колективу, що проходила у формі нового «народж.» (постлімінал. фаза). Найбільш ранні ритуали І. побутували серед феодал.-служилої знаті – посвячення в дружинники у Київ. Русі. Перша фаза – віддання підлітка бояр. сім’єю на виховання знат. дружиннику, обряд. випроводжання хлопця з дому. Після обряд. представлення князю молодика вводили до складу «молодших отроків» для освоєння курсу навч. військ. справі та кодексу поведінки воїна-дружинника. Приниженість молодших отроків виражалася у виконанні ними обов’язків слуг, називанні їх «кощеями» (рабами) та ін. Молодший отрок брав участь у військ. походах у якості зброєносця, згодом – «оружного» молодого воїна. Перебування в поході – вихід за межі освоєного соц. простору. Після цього ініціанта посвячували в дружинники: князь опоясував його мечем, вручали зброю, обладунок, дружинник сідав на коня, складав присягу васал. вірності князю (зобов’язання «ходити біля стременi»). Ремісн.-цех. І. починали із зарахування в учнівство («уєднання», «вписання»). Учні вчилися ремеслу та традиціям цех. ремісників, зазнавали випробувань (підйом і перенесення тягарів, ритуал. кепкування, обмеження в носінні певних елементів одягу тощо). Під час посвячення у підмайстри («визволка») неофітів «стругали», «пиляли», «кували», «шліфували» відповід. інструментами ремесла, «виготовляючи» з них ремісників і завдаючи болю. Їм також влаштовували блазен. гоління та стрижки, «намилюючи» брудом і голячи дерев’яною бритвою. Проходили посвячувані й обряд «перейменування», що імітував церк. хрещення «новонароджених», оскільки вони «народжувалися» як ремісники. Підмайстри проходили обов’язк. етап «мандрів» («вендрівка»), працюючи у цехах міст України, Польщі, Німеччини, Італії та ін. Посвячення в майстри («єднання цеху») – виготовлення уроч. виробу («штучки», «проби»), прискіпливе опитування, шмагання нагаєм, що звався «звичай» та ін. дії. Запороз. І. – проводи хлопця з дому «на той світ» (ритуал. смерть ініціанта) та зарахування його в «молодики» після прибуття на Січ. Під час лімінал. фази новачки вчилися військ. науці, традиціям козаків; зазнаючи ритуал. підсміювань та фіз. випробувань, виконували роль слуг. Фіз. випробування новачків – скакання на необ’їждженому коні, подолання човном порогів Дніпра, ходіння по колоді над кручею, з’їдання наперченого борщу тощо. Молодики брали участь у військ. походах, доводячи вміння володіти зброєю. Обряди інкорпорації до січового т-ва – ритуал. переодягання, стрижка, перейменування (символізувало «переродження» на козака), «вкупляння» до куреня. Селян. І. існували у двох варіантах – парубоц. (у більшості регіонів України) та косарські (у Галичинi). Парубоц. І. починали з виокремлення підлітків у підпарубочу верству, у чому гол. роль відігравали ритуал. кепкування дорослих парубків і дівчат. Підпарубки зазнавали випробувань (биття, різні форми кепкувань, вкидання у воду, вимащення чорною фарбою й сажею, блазен. гоління тощо) та демонстрували силу, спритність і вміння виконувати селян. роботи. Під час «коронування на парубка» ініціант влаштовував ритуал. трапезу, його підіймали вгору, одягали вінок із трави, він гарцював на коні. Косар. І. (т. зв. фрицовка) починали з навч. косарів справі. Потім ініціант складав іспит у полі, зазнавав ритуал. побоїв, насміхань, блазен. гоління тощо. Увечері у корчмі новачок пригощав косарів, і його урочисто проголошували косарем. Кобзар.-лірниц. І. («визвілка», «одклінщина і визволок»), як і ремісничі, починали з учнівства. Власне посвячення проходило за таємничих обставин (часто вночі) з дванадцятиразовим проказуванням молитви. Влаштовували прискіпливе опитування, іспит на знання таєм. («лебій.») мови, вимагали продемонструвати вміння грати й співати, дати особливу кобзар. присягу (на Лівобережжi). Учитель вручав ініційованому муз. інструмент та цілушку хліба, посвячуваний давав членам кобзар.-лірниц. гурту подарунки, влаштовував бенкет. 2-й етап І. для кобзарів Полтавщини зводився до вивчення під кер-вом старшого кобзаря особливих «Устиянських книг» – усного зводу кобзар. репертуару, особливих молитов, легенд, знань з історії, традицій корпорації сліпих співців. Посвячуваний давав таємничу клятву. І. введення на посаду містили ритуал. приниження: лайку і погрози на адресу посвячуваного, а також сипання землі на голову (символічне опускання під землю в потойбіч. світ) під час посвячення кошового отамана в Запороз. Січi; прискіпливий іспит – під час І. дяка. У наш час у селян. середовищі збережено фрагменти традиц. парубоц. І., що мають тенденцію до згасання. У деяких, переважно маргінал., соц. групах, мафіоз. орг-ціях та колоніях для злочинців, «вуличних» молодіж. об’єднаннях, серед духов. еліти і в наш час побутують І. Армій. служба – юнац. І. у масштабі сусп-ва.

І. відображено у худож. літ-рі, зокрема в оповіданнях «Червонный дьявол» і «Первые коршуны» М. Старицького («Твори», у 5 т., К., 1990, т. 5), повістях «Син племені навахів» Дж.-В. Шульца (у зб. «Ловець орлів» / Пер. з англ., К., 1990), «Пригоди молодого лицаря» С. Черкасенка (К., 1993; у х/ф «Дорога на Січ», знятому за цією книгою, І. запорожців показано детальніше); оповіданнях «Нариси бурси» А. Санченка (К., 2010).

Літ.: A. van Genner. Les rites de passage. Paris, 1909; Грушевський М. Постриження й інші обряди, відправлювані над дітьми й підлітками // Первісне громадянство та його пережитки на Україні. 1926. Вип. 1–2; Савченко Ф. Парубоцькі та дівоцькі громади на Україні // Там само. Вип. 3; Тэрнер В. Символ и ритуал. Москва, 1983; Балушок В. Світ середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників. К., 1993; Його ж. Ініціації запорозьких козаків // СіЧ. 1994. № 6; Його ж. Парубочі ініціації в українському традиційному селі // Родовід. 1994. № 7; Його ж. Обряди ініціацій українців та давніх слов’ян. Л.; Нью-Йорк, 1998.

В. Г. Балушок

Стаття оновлена: 2011