Інокентій - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Інокентій

ІНОКЕ́НТІЙ (Ястребов Ілля Іванович; 16(28). 07. 1867, с. Владимировка Астрахан. губ., Росія – 22. 05. 1928, Москва) – церковний діяч РПЦ. Закін. Астрахан. духовну семінарію (1888), Казан. духовну академію (нині Татарстан, РФ; 1892, його духов. наставником був св. схиархімандрит Гавриїл Зирянов), де залиш. професор. стипендіатом каф. калмиц. мови, від 1893 – в. о. доц., а від 1898, після здобуття ступ. магістра богослов’я, – доц. (викладав історію місії, етнографію монгол. племен, калмиц. мову). 7 червня 1902 прийняв чернечий постриг, згодом рукопоклад. на ієродиякона, ієромонаха, 1905 возвед. у сан архімандрита. 29 червня 1906 у Благовіщен. церкві Києво-Печер. лаври митрополитом Флавіаном (Городецьким) хіротонізов. на єпископа Канівського, третього вікарія Київ. єпархії. 19–21 квітня 1910 – учасник перенесення мощей св. Єфросинії Полоцької з Києво-Печер. Свято-Успен. лаври до м. Полоцьк (нині Вітеб. обл., Білорусь). 6 жовтня того ж року признач. ректором Київ. духов. академії, настоятелем Києво-Брат. Благовіщен. монастиря, головою Київ. відділ. Союзу руського народу. 11 липня 1914 перевед. на Полоцько-Вітеб. єпархію. Від 10 січня 1915 – у Москві: постій. чл. Священ. синоду, голова Місіонер. ради, настоятель Донського монастиря. Від 1918 – єпископ, від 1920 – архієпископ Полоцький і Вітебський. 1922 заарешт. Полоц. губерн. рев. трибуналом у справі опору вилученню церк. цінностей на користь голодуючих, був ув’язн. у Вітеб. і Калінін. (нині Твер, РФ) тюрмах. Після звільнення 1923 повернувся до Вітебська, розпочав боротьбу з обновлен. рухом, у листопаді того ж року знову заарешт. і висланий у Москву без права виїзду. 1925 признач. у м. Кисловодськ (Ставроп. край, РФ), однак місц. влада не дозволила йому служити, мешкав у Ново-Афон. монастирі. Від 1926 – архієпископ Ставропольський, 1927 – Астраханський, але на кафедру не прибув у зв’язку з хворобою та забороною місц. влади. За клопотанням патріаршого місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського) викликаний на лікування, помер у клініці 1-го Моск. мед. ін-ту, похов. на тер. Донського монастиря. І. – визнаний фахівець з історії православ. місії на Сході та в Сибіру (численні публікації у часописі «Православный благовестник»), знавець монгол. та калмиц. мов, співавтор перекладів Св. Письма калмиц., букваря та підручника рос. мови для калмиків. Оцінки його діяльності в Україні, зокрема як ректора Київ. духов. академії (де через відсутність місіонер. відділу викладанням профіл. дисциплін не займався, наук. дослідж. не провадив), неоднозначні. За політ. орієнтацією належав до монарх. течії. Його вважають гонителем проф. В. Екземплярського. В особистому житті дотримувався суворої аскези, на всіх кафедрах користувався пошаною віруючих за свою духовну настанову та справжню віру, лікував душевнохворих.

Пр.: Миссионер Высокопреосвященный Владимир, архиепископ Казанский и Свияжский: Исследование по истории развития миссионерства в России. Казань, 1898; Процесс усвоения христианства алтайскими инородцами. Казань, 1899; О миссионерском воодушевлении. Казань, 1900; Архимандрит Макарий, основатель Алтайской миссии // Тр. Киев. духов. академии. 1911. Кн. 12.

Літ.: Мануил (Лемешевский), митр. Русские православные иерархи периода с 1893 по 1965 гг. Эрланген, 1984. Т. 3; Цыпин В., прот. История Русской Церкви. 1917–1997. Москва, 1997; Сергия (Клименко), монахиня. Минувшее развертывает свиток. Москва, 2004; Тарасова В. А. Высшая духовная школа в России в конце ХІХ – начале ХХ века. Москва, 2005.

ДА: Держ. арх. РФ. Ф. 6343, оп. 1, спр. 263.

В. І. Ульяновський

Стаття оновлена: 2011