Інородці

ІНОРО́ДЦІ — термін, яким у законодавстві Російської імперії по­значали національні групи, племена та народності з особливим правовим статусом. Цей статус ви­значали Положе­н­ня про інородців (1892), положе­н­ня та правила про упр. окремими областями, Звід законів про стани (1876), Статут про упр. інородців (1822) та деякі ін. нормативні акти. Згідно з ними, І. вважали «самоїдів» Архангел. губ., калмиків, які кочували в Астрахан. і Ставроп. губ., сибір. киргизів, бурятів, якутів, хакасів, ногайців, кочові та бродячі народи Сибіру, Казах­стану й Закавказ­зя, євреїв та ін. Їх поділяли на кочових, бродячих та осілих. Кочові та бродячі І. утворювали окремий стан, який мав власну своєрідну систему упр.; осілих зрівнювали у правах і порядку упр. із корін. населе­н­ням. Статус кочових і бродячих народів був загалом схожим: вони користувалися, хоча і з певними від­мін­ностями, однаковими правами, зокрема мали деякі пільги з від­бува­н­ня держ. повин­ностей (військ., грош. тощо). І. мали окреме управлі­н­ня. Так, інородниц. насел. Турке­стан. краю адміністративно поділялося на волості, осіле — на сільс., кочове — на аульні громади (органи упр. — від­повід­но сільс. схід або аульний зʼїзд, волосний зʼїзд виборних, волосний правитель, якого при­значав губернатор); сибір. кочові І. — на стійбища (улуси) за принципом родового упр. (мали своїх старост, вибор. засідателів, гол. родоначальників, затв. губернатором чи генерал-губернатором). Ними керували інородні управи (1822–1901), що діяли на основі Статутів про сибір. киргизів та про управлі­н­ня інородців (обидва — 1822). Свої особливості в упр. мали також калмики, яких у адм. від­ношен­ні поділяли на кибитки, хотони, аймаки та улуси (органи упр. — від­повід­ні сходи). Більшість І. під­порядк. мін-ву держ. маєтностей, киргизів т. зв. Внутр. орди — мін-ву внутр. справ. Правовий статус євреїв мав обмежувал. характер, зумовлений не тільки нац. приналежністю, а й віро­сповіда­н­ням. Від­повід­но до закону євреї мали належати до одного зі встановлених у державі станів (купец., цехового, міщан. тощо), інакше до них ставилися як до бродяг (див. Бродяжництво). Євреї повин­ні були мешкати у спеціально ви­значених місцевостях, що складали т. зв. смугу осілості, яка проходила по тер. зх. і пд.-зх. губерній Рос. імперії. Поза її межами євреям до­зволено пере­бувати лише тимчасово. Хоча по­станови з цього пита­н­ня не мали абсолют. сили, однак Статут про паспорт­ну систему (1903) ви­значав, у яких саме губерніях до­зволено жити євреям. На укр. землях це Волин., Поділ., Полтав., Катеринослав., Таврій., Херсон., Черніг., Київ. (окрім Києва) губернії. Тимчас. правилами (1882) євреям заборонено у смузі осілості мешкати поза містами й містечками. Кожен єврей обовʼязково мав зберігати за собою без зміни успадк. або на основі закону прийняте прі­звище, в усіх публіч. актах вживати рос. мову. Встановлено певні квоти при­йому євреїв до ВНЗів. Упродовж століть склалося своєрідне внутр. право рос. І. (інородниц. право), засн. на нормах звичаєвого права.

Літ.: Леонтович Ф. И. Къ исторіи права рус­скихъ инородцевъ. Древній монголо-калмыцкій или ойратскій уставъ взысканій (Цааджинъ-Бичикъ). О., 1879; Ерошкин Н. П. Очерки истории государствен­ных учреждений дореволюцион­ной Рос­сии. Москва, 1960; Павлюк А. М. Інородці в Російській імперії: номінативний аспект // Сучас. вимір держави та права: Зб. наук. пр. М., 2008.

Ю. Я. Касяненко

Завантажити статтю