ІНСОЛЯ́ЦІЯ (лат. insolatio, від insolo — ви­ставляю на сонце) — потік корпускулярної та електромагнітної сонячної радіації, що досягає поверх­ні Землі. Сонце є осн. джерелом енергії майже всіх процесів на Землі. Воно без­перервно ви­промінює у між­планет. про­стір велику кількість енергії у ви­гляді корпускул і електромагнітного ви­промінюва­н­ня. Корпускулярне ви­промінюва­н­ня (протони, альфа-частинки, іони гелію, ядра важчих елементів, а також електрони) по­глинається здебільшого у верх. шарах атмо­сфери. Більшу частину енергії, яка зумовлює процеси, що від­буваються в усіх оболонках Землі, становить електромагнітне ви­промінюва­н­ня Сонця. Воно складається з гамма-, рентґенів. променів, ультрафіолет. радіації, видимої частини спектра, інфрачервоної радіації, радіохвиль. Уся енергія (за винятком 0,1 %), що надходить до верх. межі атмо­сфери, формується за рахунок ультрафіолет., видимої та інфрачервоної частин спектра електромагніт. ви­промінюва­н­ня Сонця. Ви­промінювал. здатність Сонця характеризують соняч. сталою (І0) — кількістю соняч. енергії, яка надходить до верх. межі атмо­сфери за одиницю часу на одиничну площину, роз­ташовану перпендикулярно до соняч. променів при серед. від­стані між Землею і Сонцем. Вона становить 1,37 кВт/м2. Але кут нахилу соняч. променів залежить від широти місцевості, пори року та часу доби, а від­стань між Землею і Сонцем протягом року змінюється через еліптичність орбіти Землі. Кількість соняч. енергії, яка за одиницю часу надходить до верх. межі атмо­сфери на горизонтал. одиничну площину з урахува­н­ням за­значених чин­ників, називають І. Оскільки на таку площину сонячна енергія потрапляє у період від сходу до заходу Сонця, то найчастіше роз­глядають добову І., тобто таку кількість соняч. енергії, що припадає на горизонтал. одиничну площину за час освітле­н­ня її Сонцем. Добова І. залежить лише від схиле­н­ня Сонця (пори року) та широти місцевості. У період від 23 вересня до 22 березня у полярні широти (починаючи від 66,5°) сонячна радіація не надходить, І. дорівнює нулю. Під час сонце­стоя­н­ня (22 червня) на полюсі спо­стерігається максимум добової І. (46 мДж/м2). Для екватора характерні два максимуми І. — у дні весняного і осін­нього рівноде­н­ня, коли Сонце пере­буває у зеніті. У звʼязку зі змінами від­стані між Землею і Сонцем протягом року виникає асиметрія у роз­поділі І. у пів­кулях Землі. Літня добова І. у Пн. пів­кулі більша, ніж у Пд., а зимова — менша. Проте у цілому за рік асиметрія у роз­поділі добової І. згладжується. Сонячна радіація, проходячи крізь атмо­сферу, ослаблюється внаслідок її по­глина­н­ня оптично актив. газами, а також молекуляр. та аерозол. роз­сіюва­н­ня. Отже, на одиничну площину земної поверх­ні за одиницю часу надходить значно менша кількість соняч. енергії порівняно з І., її називають сумар. соняч. радіацією. Вона є важливим кліматотвор. чин­ником.