ІНТЕЛЕКТУА́ЛЬНА ВЛА́СНІСТЬ — результати інтелектуальної діяльності, авторство яких закріплене юридично. Від­носини у галузі інтелектуальної власності зародилися давно, разом із творчою діяльністю, однак тривалий час вони залишалися неврегульованими, хоча у Стародавній Греції текс­ти найві­доміших трагедій (з метою уникнути помилок під час пере­писувань і по­становок) зберігали у спеціальному архіві, а у Стародавньому Римі плагіат публічно засуджували як негідний учинок. Зародже­н­ня поня­т­тя «інтелектуальна власність» у 15–18 ст. зумовлене необхідністю охорони авторських прав (див. Авторське право і суміжні права). Перші загальнообовʼязкові акти з охорони авторських прав зʼявилися в Англії: 1623 — Статут про монополії (техніка та промисловість), 1710 — Статут королеви Анни (твори і публікації). Однак тривалий час сутність поня­т­тя «інтелектуальна власність» спри­ймали по-різному, зокрема поширювали на нього право власності на речі, вважали природним правом або взагалі виводили за межі традиційної класифікації цивільного права. Закріплен­ню його у між­народному праві сприяло прийня­т­тя Паризької конвенції з охорони промислової власності 1883 та Бернської конвенції з охорони літературних і художніх творів 1886, уніфікації — Всесвітньої конвенції з авторського права 1952, Між­народної конвенції з охорони прав виконавців, виробників фоно­грам та організацій мовле­н­ня 1961, Договору про патентну кооперацію 1970, Європейської патентної конвенції 1994 та ін. У юридичний обіг термін «інтелектуальна власність» офіційно за­проваджено 1967 з ухвале­н­ням у Стокгольмі Конвенції про заснува­н­ня Всесвітньої організації інтелектуальної власності. Згідно з цією конвенцією, обʼєктами інтелектуальної власності ви­знано: літературні і мистецькі твори та наукові праці, виконавську діяльність артистів, фоно­грами, теле- і радіопередачі, компʼютерні про­грами, бази даних, науково-технічну документацію, наукові від­кри­т­тя, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, фірмові знаки, гео­графічні по­значе­н­ня, сорти рослин, породи тварин тощо. Перед­бачено також права, повʼязані з недобросовісною конкуренцією. В основу законодавства про інтелектуальну власність покладено право кожної людини створювати, володіти, користуватися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. При цьому результати такої діяльності належать авторам і можуть використовуватися іншими особами лише з їхнього до­зволу, крім випадків, ви­значених законодавством. Документами, які засвідчують першість у створен­ні та права на володі­н­ня обʼєктами інтелектуальної власності, майже у всіх країнах світу ви­значено патент на винахід, промисловий зразок; свідоцтво на товарний знак, топо­графію інтегральної схеми, за­значе­н­ня походже­н­ня товарів; свідоцтво про реєстрацію твору в галузях мистецтва, літератури, науки. У деяких державах, зокрема і в Україні, також видають патенти на корисні моделі. За­провадже­н­ня у юридичну термінологію поня­т­тя «інтелектуальна власність» збіглося у часі із пере­ходом від ро­зумі­н­ня авторського права та патентів як блага до сприйня­т­тя їх як власності (непорушного права власника). Такий пере­хід спричинив пошире­н­ня термінів «крадіжка» та «піратство» на поруше­н­ня авторського права. Су­противники концепції «інтелектуальна власність» називають її інтелектуальною монополією та вважають, що сучасне законодавство у цій галузі завдає більше шкоди, аніж користі. Серед їхніх аргументів — нехтува­н­ня фактом одночасного виникне­н­ня однієї і тієї ж ідеї та механізму її втіле­н­ня у декількох людей (напр., паралельні дослідже­н­ня Н. Теслою та Т. Едісоном низки електричних феноменів), оскільки пріоритет отримає той, хто перший опублікує або зареєструє обʼєкт інтелектуальної власності, а не той, хто перший його створить чи від­криє. У Кон­ституції України перед­бачено право кожного громадянина володіти і користуватися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Однак обʼєктом інтелектуальної власності може бути ви­знаний лише такий результат творчої діяльності, який від­повід­ає встановленим законодавством вимогам, зокрема Законами України «Про власність» (1991) та «Про авторське право і суміжні права» (1993), по­становою КМ України Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір (2001), Цивільним кодексом України (2003). Науково-технічні досягне­н­ня ви­знають обʼєктами інтелектуальної власності тільки після їхньої кваліфікації на під­ставі екс­пертиз Українського ін­ституту промислової власності (Київ). Від­повід­ний документ видає Державна служба інтелектуальної власності.