Інтелігенція

Визначення і загальна характеристика

ІНТЕЛІГЕ́НЦІЯ (від лат. intelligens — знавець, фахівець) — соціальна група осіб, професійно зайнятих ро­зумовою працею. Це поня­т­тя вперше вжито у Польщі на поч. 19 ст. на по­значе­н­ня самови­значеної групи осіб із певним су­спільно-політ. зацікавле­н­нями, але найбільш поширене та ви­вчене в Рос. імперії, де воно завжди включало опозиц., а то й вороже ставле­н­ня до уряду. Деякі науковці виводять рос. І. з дворянства, однак більшість наголошує на різночин. елементі — тих, хто завдяки освіті ви­йшов з народу і не адаптувався в бюрократизов. су­спільність імперії. Ви­значал. для цієї І. стали зацікавле­н­ня філософією та політ. теорією, критичне ставле­н­ня до релігії, опозиц., хоч не завжди рев. пере­кона­н­ня і впевненість, що вони працюють для народу. В 19 ст. пред­ставники І. вірили у можливість громад. думки вплинути на державу, в доброту мас, силу науки й культури, потребу здійснювати просвітн. діяльність. У своїй пере­важ. більшості вони заперечували силу й адм. держ. апарат і покладали надію на здатність народу до самоврядува­н­ня. Рос. інтелігенти об­стоювали демократію, сусп. справедливість (пере­важно у ви­гляді соціалізму), навіть коли були держ. чиновниками. Намагаючись змінити су­спільно-політ. систему імперії, вони роз­робляли різноманітні теорії, організовували партії, гуртки. При цьому нац. пита­н­ням, за деякими винятками, не цікавились. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. після низки реформ із наро­ста­н­ням рев. руху серед студентства, селянства й робітників перед І. по­стало пита­н­ня щодо подальших дій у випадку, коли народ не під­тримає демократію, а бунт обернеться в де­структивну, а не будівничу силу. Криза вартостей серед І. найгостріше проявилася у серіях статей, зі­браних у книжках, які гостро критикували І. за її від­чуженість від народу, брак позитив. під­ходу до держави й екон. роз­витку та сліпу віру в соціалізм: «Про­блемы идеализма» (1903), «Вехи» (1909; обидві — Москва), «Из глубины» (Москва; Петро­град, 1918). Активну участь у цьому взяли уродженці Києва М. Бердяєв та Б. Кістяківський. Такий різкий поворот у сві­домості провід. пред­ставників І. згодом значно вплинув на дисидент. І. в СРСР. Однак до того часу група рос. політ. емі­грантів змінила в 1920-х рр. своє негативне ставле­н­ня до СРСР і видала зб. «Смена вех» (Прага, 1921).

Укр. І. загалом не пере­живала так гостро кризи вартостей ідентичності, як і не від­чувала себе так від­окремлено від народу, як російська. Вона не була й на­стільки зосередженою на питан­ні, що саме є І. та яке її зав­да­н­ня. Активісти за­ймалися культурно-просвітн., літ., театр. діяльністю та журналістикою. Негативне ставле­н­ня до уряду, армії і взагалі влади посилювали нац. приниже­н­ня та дис­кримінація. Одна частина пред­ставників укр. І. вважала, що потрібно працювати в заг.-імпер. руслі для зміни політ. устрою як гол. причини пригнобле­н­ня народу, інша — що змага­н­ня за нац. самобутність є невід­ʼєм. складником боротьби за свободу. Порівняно з рос., укр. І. менше захоплювалася радикал. по­глядами. На зх.-укр. землях сприйня­т­тя ро­зумі­н­ня І. було більш на­ближеним до європ. — цим терміном по­значали групу осіб, які працюють ро­зумово та виявляють зацікавле­н­ня громад. справами. Пред­ставники зх.-укр. інтелігенції не ставилися абсолютно негативно до Церкви, влади, армії, уряду, часто працювали на місцях, створюючи малі осередки освіти, науки, мистецтва, торгівлі. Пере­важна більшість з них не сповід­увала крайніх лівих по­глядів. Обидві гілки укр. І. спів­працювали в міру можливостей, хоча роз­біжності у ви­значен­ні осн. мети діяльності пере­шкоджали повному взаєморо­зумін­ню. Чітке окресле­н­ня І. як окремої групи існувало тільки у СРСР, де окрім робітн. і селян. класів як соц. прошарок ви­окремлено труд. І. Однак ця тех.-формал. характеристика не прижилася і в народі побутувало старе ро­зумі­н­ня І. Нині в Україні до І. від­носять за­звичай осіб із серед. або вищою освітою, які беруть активну участь у громад. житті (хоча соціологи, як правило, під інтелігентами мають на увазі лише тих, хто за­ймається ро­зумовою працею). У зх. країнах поня­т­тя «інтелігент» не існує, його частково замінює термін «інтелектуал».

М. Д. Богачевська-Хомʼяк

Інтелігенція українська

Укр. І. в загально­вживаному значен­ні цього терміна як духовний провід народу сформувалася в 19 ст. на ґрунті певних соціальних традицій, що віками роз­вивалися на укр. теренах. Виразниками цих традицій у давні часи була протоінтелігенція — духовно багаті, а в пізніші часи ще й високоосвічені особистості. У додерж. період людської історії домінуючою формою духов. життя стала релігія, своєрід. протоінтелігенцією — жерці. Саме від духов. осіб тих віків веде свій «родовід» давньоукр. протоінтелігенція. Ви­значал. віхою в історії її роз­витку є за­провадже­н­ня християнства у Київ. Русі: Церква монополізувала сусп. функції збереже­н­ня та від­творе­н­ня культур. доробку всього су­спільства, а отже й процес духов. збереже­н­ня та від­творе­н­ня самої протоінтелігенції, і водночас стала джерелом державотвор. ідеології. Ці об­ставини істотно вплинули на усві­домле­н­ня протоінтелігенцією свого при­значе­н­ня в су­спільстві та об­умовили певні зруше­н­ня в її соц. природі: по-перше, церк. протоінтелігенція формувалася за рахунок різних верств су­спільства — і демократ. «низів», і феодал. «верхів», адже до стану духовенства міг потрапити будь-хто з віруючих; по-друге, за своїм ставле­н­ням до держави вона була однорідною — захищала і під­тримувала інтереси влад. верхівки. Соц. ієрархія та сусп. стандарти того часу жорстко регламентували діяльність протоінтелігенції. Однак з часом у діях її пред­ставників як когорти освіч. людей зна­йшла вияв дуалістичність природи освіченості: у процесі самовід­творе­н­ня вона продукувала і тих, хто обслуговував держ. систему, й опозиціонерів, духов. дисидентів, речників числен. єресей. З часом ця дуалістичність стала родовою ознакою І.

За козац. доби соц. статус протоінтелігенції залишався загалом не­змін­ним, натомість зросла її творча роль у житті су­спільства — вона формувала гол. політ. ідеї: як ті, що інтегрували тогочасне укр. су­спільство, так і ті, що дезінтегрували його. Це особливо проявилося під час Нац. революції 1648–76. Вихід певної частини протоінтелігенції з-під опіки Церкви призвів до збільше­н­ня в її соц. складі питомої ваги світської протоінтелігенції (напр., пред­ставники козац. адміністрації), під­порядк. Укр. козац. державі. 1633 зʼявився перший ВНЗ — Київ. колегіум (нині Нац. університет «Києво-Могилян. академія»), який був гол. осередком під­готовки вітчизн. інтелектуал. сил і діяв за зразками зх.-європ. університетів. У колегіумі здобували освіту діти різних станів — від аристократії до селян і козаків, чисельність слухачів на­прикінці 17 ст. сягнула 1000 осіб. Тут навч. філософ Г. Сковорода, просвітитель Я. Козельський, композитор М. Березовський, лікар П. Під­горецький та ін. Професорів і вихованців Києво-Могилян. академії на­прикінці 17 — на поч. 18 ст. за­прошували до Москви для європеїзації освіти, серед них — Симеон Полоцький, Арсеній (Сатановський), Єпіфаній (Славинецький), Феофан Прокопович. У Зх. Україні продукував протоінтелігенцію засн. 1661 Львів. університет. 18 ст. традиційно вважають періодом майже цілковитої русифікації укр. протоінтелігенції. Саме тоді Рос. імперія, насамперед у часи Петра І та Катерини II, звернула особливу увагу на цілеспрямов. під­готовку через систему вищої освіти таких інтелектуал. сил, які б обслуговували потреби царату. Під­готовка кадрів протоінтелігенції ви­йшла з-під опіки Церкви і потрапила під тотал. контроль держави, посилився процес від­повід. професіоналізації соц. функцій, особливо тех. і природн. спрямува­н­ня. Не­зважаючи на «одержавле­н­ня» протоінтелігенції, все більше освічених людей ставали «вільнодумцями». Гол. верстви-по­стачальники кадрів протоінтелігенції — козац. старшина, шляхта (дворянство) та духовенство. Саме у 18 ст. почалося ви­окремле­н­ня з протоінтелігенції власне І. як особл. соц. прошарку. З рядів збіднілого дворянства, духовенства, міщан виходили окремі особи, які повʼязували своє існува­н­ня винятково з інтелектуал. працею (єдиним засобом заробітку й особистої карʼєри). Вони від­ривалися від жит­тєвих інтересів своїх станів й формували нову соц. верству. На­прикінці 18 ст. на тлі русифікації, яка ще більше посилилася, роз­почався також і зворот. процес дерусифікації вітчизн. протоінтелігенції, що засвідчили поява 1798 «Енеїди» І. Котляревського й подальший роз­виток «малорус.» літ-ри, особливо в Харкові, де 1805 створ. перший у під­рос. Україні університет.

Пере­лом. етап у соц.-істор. генезі І. — 19 ст. Гол. риси її роз­витку: стрімке кількісне зро­ста­н­ня; по­ступова зміна соц. джерел формува­н­ня, демократизація складу (феномен різночин. І.); значне збільше­н­ня впливу в су­спільно-політ. житті; оформле­н­ня в специфічну, окрему верству; ін­ституціоналізація традиції духов. опозиційності до держави. Першим ідейно-організац. оформле­н­ням новочас. укр. І. стало Кирило-Мефодіїв. товариство. Захопле­н­ня козац. минулим повʼязувало кирило-мефодіївців з духовною спадщиною старшин. верстви, однак старшин. ідеологія була консе­рватив. й спрямов. на захист колиш. привілеїв, а новий напрям звертав увагу насамперед на духовну творчість народу, його потяг до рівноправності. Духовно-організац. формами інтелігент. поколі­н­ня 1860–70-х рр. стали громади. У громадів. ідеології народ надалі залишався осн. поня­т­тям, але ставле­н­ня до історії змінилося. Романтизм витіснив раціоналіст. позитивізм, за­проваджено суворий інтелігент. освіт. ценз (чл. громади могла стати лише особа з вищою освітою). Реакція часів імператора Олександра III ослабила громади й обмежила провід­ну роль І. винятково культурниц. справами. Наслідком цього стала поява нових ідейно-організац. тенденцій у середовищі молодої І. Саме тоді в укр. су­спільно-політ. лексиконі зʼявилося поня­т­тя «національно сві­дома людина», яке стало заг.-вживаним і стосувалося пере­важно І. Нова генерація І. на­прикінці 19 — поч. 20 ст. дала нові, вже суто політ. парт. формува­н­ня. За даними пере­пису насел. 1897 на укр. землях у складі Рос. імперії чисельність тих, хто за­ймався адм., судовою, лікар., сан., вихов. діяльністю, здійснював громад. й станову службу, провадив приватну юрид. практику, служив у поліції, працював на наук., літ. й мистец. роботах становила 134 352 особи, серед них педагогів — 49,6 тис.; медиків — 24,6 тис.; науковців, літераторів, митців — 4,8 тис.; приват. адвокатів, нотаріусів та ін. — 3,1 тис. осіб. Однак заг. частка цих людей серед працюючого насел. залишалася невеликою. Так, у Пд.-Зх. краї (Київ., Волин. і Поділ. губ.) вона становила 2 % (зокрема серед українців — 0,5 %).

Укр. нац. І. на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. формувалася майже виключно за рахунок людей з гуманітар. освітою. Оста­н­ня об­ставина зумовила те, що на поч. 20 ст. вона стала інтелектуально-політ. елітою і очолила політ. провід нації. РУП, УСДРП, УПСР, ТУП, Укр. нар. партія були типово інтелігент. угрупова­н­нями літераторів, публіцистів, науковців, студентів, земських службовців. В умовах імпер. асиміляції старих укр. правлячих соц. верств і станів (шляхетсько-старшин.) та уповільненого роз­витку й русифікації нових (нац. буржуазії) укр. І. стала одноосіб. лідером спочатку нац.-культур. від­родже­н­ня, а на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. — нац.-визв. руху. Вона не тільки генерувала нові політ. концепції, а й намагалася їх практично реалізовувати, усві­домлювала себе духов. лідером і просвітителем народу. Це зна­йшло вияв в укр. публіцистиці поч. 20 ст. (М. Грушевський, Д. Донцов, С. Єфремов, М. Міхновський, І. Франко, Л. Юркевич та ін.). За ви­значе­н­ням І. Лисяка-Рудницького, увесь період укр. історії 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. був «інтелігентною добою».

На українських землях у складі Ав­стрійської (від 1867 — Австро-Угорської) імперії роз­виток І. мав подібні риси. 1830–40-і рр. стали роками духовно-політ. оформле­н­ня провід. укр. верстви. У соц. від­ношен­ні її склад спочатку формували пере­важно пред­ставники духовенства, надалі він по­ступово змінювався, а у 1890-х рр. це вже була модерна, світська верства. Одночасно еволюціонувала су­спільно-політ. ідеологія зх.-укр. І. Роз­різнені ідеї 1848 щодо самоврядува­н­ня українців Галичини, Буковини і Закарп. України в рамках окремого корон. краю у межах Австрії в ході боротьби з польс. під­коре­н­ням, силами політико-культур. москвофільства й австро-польс. угодовства оформились у більш виразний політ. світо­гляд народовства. У 1890-х рр. чітко окреслено всі політ. напрями, в межах яких діяла зх.-укр. інтелігент. провід­на верства до 1918. На­прикінці 19 ст. набула сталого характеру спів­праця І. Зх. і Сх. України. 1873 з ініціативи громад. і культур. діячів Центр. та Сх. України під керівництвом О. Кониського засн. Літ. товариство ім. Шевченка у Львові, що мало на меті створити на укр. теренах не під­владне рос. цензорам під­ґрунтя для вільного роз­витку укр. літ-ри. Фундаторами-меценатами стали М. Жученко, Є. Милорадович, Д. Пильчиков та ін. У звʼязку з необхідністю роз­горта­н­ня укр. наук. роботи, загальмованої в під­рос. Україні внаслідок Емського акта 1876, Літ. товариство ім. Шевченка за пропозицією О. Кониського й В. Антоновича 1893 реорганізов. у Наукове товариство ім. Шевченка. Один із позитив. наслідків «нової ери» (польс.-укр. угоди 1890–94) — заснува­н­ня у Львів. університеті каф. всесвіт. історії з окремим узагальне­н­ням історії Сх. Європи (1894), яку очолив М. Грушевський. Саме під його керівництвом (1897–1913) НТШ набуло всеукр. значе­н­ня й пре­стижу в наук. світі. Заг.-нац. подією, ініці­йов. спільними зуси­л­лями І. Сх. і Зх. України, стали урочистості в Полтаві з нагоди від­кри­т­тя памʼятника І. Котляревському (1903). У цій акції взяла участь пред­ставниц. делегація зх.-укр. І. Перша світ. війна актуалізувала зх.-укр. пита­н­ня і по­ставила його в центр уваги вітчизн. су­спільно-політ. думки. Всебічному обговорен­ню цієї про­блеми, у свою чергу, сприяли сотні зх.-укр. інтелігентів, котрі як військовополонені, виселенці, заручники чи біженці потрапили в Над­дні­прян. Україну. Завдяки цьому багато під­рос. українців заново від­крили власну етнічну приналежність. Не­вдовзі від формулюва­н­ня ідей. постулатів нац. руху в складі Австро-Угор. чи Рос. імперій зх.- і сх.-укр. інтелігенти пере­йшли до практич. участі в буд-ві нац. державності 1917–20. Поразка Визв. змагань 1917–21 викликала природну в таких ситуаціях реакцію проти тогочас. інтелігент. проводу. З одного боку, це була реакція проти світо­гляд. засад тогочас. І. — у першу чергу проти характер. для епохи індустріалізації пере­оцінки можливостей ро­зуму, що прагнув під­корити іррац. життя почут­тів і вольових поривань, а тому пере­шкоджав вільному роз­гортан­ню первіс. стихій. сил людської природи (прикладом такої реакції є праці Д. Донцова та ідеологія націоналізму); з ін. — реакція проти того, щоб процесом роз­будови державності керували ті, хто потенційно пере­бував у опозиції до держави. За І. мали залишитися лише провід­ні духовні функції й сервісна роль у держ. і госп. організації су­спільства (класократична концепція В. Липинського, сприйнята геть­ман. рухом). Однак нові істор. об­ставини знову висунули саме І. на перше місце.

У період між двома світ. війнами І. під дещо зміненими на­звами продовжувала від­стоювати традиц. нац.-демократ., радикал. й соціаліст. ідеї. Після більшов. пере­вороту 1917 частина пред­ставників І. емігрувала (І. Бунін, К. Бальмонт, О. Ку­прін, С. Рахманінов, І. Стравинський, Ф. Шаляпін та ін.), частину примусово вислали за кордон більшовики, остерігаючись по­жвавле­н­ня політ. діяльності в умовах НЕПу (зокрема М. Бердяєва), дехто сві­домо пішов на спів­працю з новою владою (О. Блок, В. Брюсов, В. Гіляровський, В. Маяковський), хоча не повністю поділяв її по­гляди, або продовжував наук. діяльність, залишаючись аполітичним (В. Вернадський, М. Жуковський, К. Ціолковський та ін.). Упродовж 1920–30-х рр. в УСРР, як і в попередні часи, роль І., окрім обслуговува­н­ня держ., парт., освіт., госп. апарату й на­да­н­ня послуг, полягала в продукуван­ні культур. цін­ностей. У короткий період українізації вітчизн. І. ініціювала реал. нац. від­родже­н­ня 1920-х — поч. 1930-х рр., що під­несло нац. культуру на вищий рівень роз­витку. Водночас вона ви­ступала й найчислен. споживачем культур. цін­ностей. Зро­ста­н­ня кількості І. в 1920-х рр. проходило досить повільно, хоча загалом від­повід­ало вимогам часу. За даними пере­пису насел. 1926 в УСРР налічувалося 207,9 тис. пред­ставників інтелігент. професій, зокрема 44,7 тис. осіб керів. персоналу промисловості, транс­порту, будівництва, держ. установ, 11,6 тис. священ­нослужителів. На­прикінці 1920-х рр. «стара» І. складала 2/3 від заг. кількості. Потреби при­скореної індустр. модернізації спричинили масову пришвидшену під­готовку інж.-тех. і культ.-осв. «нової» І., водночас керівництво СРСР роз­горнуло політику ре­пресій стосовно «старої» І. з метою по­ставити її під ідеол. контроль (Шахтинський процес 1928, Промпартії справа тощо). Ре­пресії сталін. режиму 1930-х рр. знач. мірою спрямовано проти укр. І. — вираз. носія нац. ідентичності. Внаслідок голодомору 1932–33 великих втрат за­знала одна з на­ймасовіших інтелігент. категорій — сільс. учительство. Окрім смертей від голоду, поширеним явищем стала вимушена еміграція, насамперед до РФ. Лише 1932 УСРР залишило бл. 5 тис. педагогів. Чимало ре­пресов. укр. інтелігентів після від­бу­т­тя покара­н­ня, остерігаючись подальших ре­пресій, залишалися мешкати у від­далених від України регіонах. 1939 в УРСР було 839 616 т. зв. робітників ро­зумової праці. Під час 2-ї світової війни значну кількість вітчизн. І. еваку­йовано до Сибіру та Середньої Азії, звідки повернулася лише частина. Шляхом чисток і ре­пресій більшовикам вдалося сформувати в УРСР «державницьку» компарт.-бюрократ. І. апаратників, під­порядк. моск.-компарт.-бюрократ. верхівці. Однак поряд з нею існувала (причому за чисельністю пере­важала) культ.-осв. й тех. І., аполіт. і загалом позапарт., по­збавлена впливу на су­спільно-політ. життя. Як правило, інтереси цих двох груп І. були взаємо­протилежними.

Пред­ставники між­воєн. укр. еміграції у 1920–30-х рр. створили низку н.-д. установ і навч. закладів у Берліні, Варшаві, Відні, Подєбрадах, Празі та ін. містах. У заснуван­ні й функціонуван­ні Укр. госп. академії, Укр. високого пед. ін­ституту, УВУ, Укр. наук. ін­ституту в Берліні, Укр. наук. ін­ституту у Варшаві, Укр. соціол. ін­ституту у Відні, Укр. соціол. ін­ституту в Празі, Укр. тех.-госп. ін­ституту провід­ну роль ві­діграла саме І. Тисячі колиш. військовиків отримали в цих ВНЗах вищу освіту і поповнили її лави. Чергові хвилі еміграц. І. значно активізували діяльність старих і створили нові дослідниц. центри та навч. заклади, які сприяли, зокрема, викри­т­тю сутності рад. тоталітаризму, виявлен­ню й оприлюднен­ню ві­домостей про голодомор 1932–33 в УСРР, т. зв. роз­стріляне від­родже­н­ня. Саме в цих установах роз­вивалась нац. укр. історіо­графія, альтернативна офіц. радянській. Серед найбільш ві­домих пред­ставників укр. І. на еміграції — І. Багряний, А. Жуковський, Г. Костюк, П. Курін­ний, Ю. Лавриненко, І. Лисяк-Рудницький, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, Ю. Шевельов. Протидіючи рос. імпер. за­грозі, що набирала сили під прикри­т­тям СРСР, частина укр. еміграц. І. активно спів­працювала з видатним польс. інтелектуалом, речником польс.-укр. поро­зумі­н­ня Є. Ґедройцем та редагованим ним париз. часописом «Kultura». У повоєн. УРСР влада, вбачаючи потенційну небезпеку у від­роджених за часів війни патріот. почу­т­тях українців, ін­спірувала в 2-й пол. 1940-х рр. потужну кампанію викри­т­тя «укр. бурж. націоналізму», спрямов. проти вітчизн. І. та її найві­доміших пред­ставників (істориків, літераторів, митців, зокрема й покійних) — М. Грушевського, О. Довженка, І. Крипʼякевича, М. Петровського, М. Рильського, В. Сосюри, Ю. Яновського та ін. І. становила ядро інтелектуал. опору тоталітар. режимові, що виразно проявилося вже під час «від­лиги» доби правлі­н­ня М. Хрущова, яка уможливила поверне­н­ня уцілілих після таборів і заслань колиш. активістів нац. від­родже­н­ня 1920-х рр. (див. Десталінізація). Пере­важно інтелігент. за складом учасників був дисидентський рух 1960–80-х рр. в Україні (Б. Антоненко-Давидович, Ю. Бадзьо, І. Гель, А. Горська, І. Дзюба, В. Марченко, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Чорновіл та ін.). На­прикінці 1980-х рр. І. стала проводом НРУ, який значно вплинув на процес здобу­т­тя Україною незалежності. Однак уже на­прикінці 1990-х рр. соціологи досить песимістично характеризували вітчизн. освічені верстви, за­уважуючи, що вищий рівень професійності й освіти укр. І., порівняно з широкими масами, не спрацьовували як чин­ник її елітності щодо цивілізов. транс­формації України, роз­витку державності, від­родже­н­ня української мови й культури. Події Помаранчевої революції 2004 спростували песимізм соціологів і засвідчили великий кон­структив. опозиц. потенціал укр. І., її спроможність ві­ді­гравати активну роль у су­спільно-політ. житті.

О. С. Рубльов

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю