Інтервенція

ІНТЕРВЕ́НЦІЯ (лат. interventio — втруча­н­ня, від intervenio — приходжу, втручаюся) — насильницький замах однієї або кількох держав на суверен­ні права іншої держави, притаман­ні їй як субʼєктові між­народного права. Сучасне між­нар. право забороняє всі види та вияви І., роз­глядаючи її як агресію. Жодна або кілька держав не мають права прямо чи опосередковано втручатися з будь-яких міркувань у внутр. або зовн. справи ін. держави. Принцип не­втруча­н­ня забороняє не тільки за­стосува­н­ня зброй. сили, а й будь-яку ін. форму втруча­н­ня чи за­грозу проти юрид. персональності держави, її політ., екон. та культур. засад. Під час громадян. війни або зброй. конфлікту неміжнар. характеру до­зволено на­да­н­ня гуманітар. допомоги з боку ООН усім учасникам конфлікту. Крім того, окремі держави мають право надавати допомогу, включаючи воєн­ну, закон. урядові ін. держави, який веде на своїй тер. збройну боротьбу проти пов­станців (зброй. опозиції), тоді як пов­станці не мають права на воєн­ну під­тримку з боку іноз. держави. Ця заборона не стосується на­да­н­ня пов­сталій стороні з боку окремих держав гуманітар. допомоги для цивіл. насел., яке потерпає від воєн. дій, й уряд такої держави не повинен пере­шкоджати цьому. Між­нар. право забороняє втруча­н­ня у внутр. справи держав, включаючи І., також з боку між­нар. організацій, що діють на під­ставі як універсал., так і регіон. угод. Згідно з пунктом 7 ст. 2 Статуту ООН, остан­ній «ні в якій мірі не дає ООН права на втруча­н­ня в справи, що, по суті, входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, й не вимагає від членів ООН подавати такі справи на виріше­н­ня в порядку цього Статуту»; а від­повід­но до пункту 1 ст. 52 Статуту ООН, існува­н­ня регіон. угод або органів для роз­вʼяза­н­ня питань стосовно під­трима­н­ня між­нар. миру та без­пеки зумовлено їхньою сумісністю із цілями та принципами ООН (до яких належить і заборона І.). Проте згідно з пунктом 7 ст. 2 Статуту ООН, принцип не­втруча­н­ня у внутр. справи держав не зачіпає за­стосува­н­ня примус. заходів ООН на під­ставі глави 7 Статуту ООН, яка перед­бачає від­повід­ні дії Ради Без­пеки ООН щодо за­грози мирові, порушень миру та актів агресії, включаючи залуче­н­ня до цих дій від­повід. регіон. між­нар. організацій. Ви­зна­н­ня протиправності І. не роз­вʼязало всіх питань, повʼязаних із точним ро­зумі­н­ням цього поня­т­тя в сучас. між­нар. праві. За умов проти­стоя­н­ня США та СРСР у період «холод. війни», що тривала упродовж майже всієї 2-ї пол. 20 ст., принцип заборони І. не раз порушувався, насамперед з боку цих держав. Такий стан між­нар. від­носин зумовлював традиц. скептичне ставле­н­ня у світі як до ефективності заборони І. в між­нар. праві, так і до можливості виробле­н­ня її заг.-ви­знаного поня­т­тя. Це, у свою чергу, давало багато приводів для виправдовува­н­ня виявів І. у взаємовід­носинах держав, зокрема все ще існує по­гляд, згідно з яким ви­зна­н­ня чи неви­зна­н­ня І. втруча­н­ням у справи суверен. держави залежить від її мети та об­ставин, за яких вона мала місце. І. може від­різнятися як стосовно своїх методів і ступ. інтенсивності, так і цілей — гуманітар., політ., правозабезпечувал., захис. тощо. Згідно з таким по­глядом на І., за­значені характеристики можуть за певних об­ставин слугувати закон. під­ставою для за­стосува­н­ня сили, напр., при порушен­ні прав меншин і прав людини взагалі та захисті влас. громадян на тер. ін. держави (тотожне поня­т­тю «гуманітарна І.»); при проти­стоян­ні тоталітар. режимові або подіб. йому політ. режимам; при здійснен­ні права на само­оборону тощо. Заверше­н­ня «холод. війни» не тільки не зняло числен. різночитань принципу заборони І., а й додало до цієї про­блеми нові аспекти внаслідок дій окремих держав, перед­усім США. Ця держава у деяких ситуаціях, повʼязаних із необхідністю від­новле­н­ня порушеного миру, намагалася діяти без належ. правового узгодже­н­ня з Радою Без­пеки ООН, як це перед­бачено Статутом ООН (війни в регіоні Перської затоки, на тер. колиш. Югославії та ін.). Найгострішим пита­н­ням є ви­значе­н­ня І. з по­гляду між­нар. права. З одного боку, існує опір концепції, згідно з якою в імʼя незалежності держава може вимагати абсолют. юрисдикції на своїй тер., оскільки, напр., поважа­н­ня прав іноземців, що становить один зі знач. інтересів між­нар. права, перед­бачає від­повід­ні обмеже­н­ня внутр. суверенітету держави. Це стосується й будь-якого внутр. акту держави, який набуває між­нар. значе­н­ня, якщо до сфери його дії включено права іноз. держав. Але з ін. боку, незалежність перед­бачає свободу дії держави в її поведінці щодо між­нар. справ у межах контекс­ту права. При цьому дис­креційні дії держав ніколи не можуть мати абсолют. характеру: вони, як правило, виявляють схильність до того, щоб і в найгостріших ситуаціях залишатися в межах ви­значених зразків дипломат. поведінки й намагаються виправдати свої дії посила­н­нями на норми між­нар. права. Дис­кусії з цього приводу в ООН та доктрини між­нар. права виявили два по­гляди на зміст І. Згідно з одним із них, І. — тех. термін додатк. значе­н­ня, який в ро­зумін­ні дії означає диктатор. втруча­н­ня, рівноцін­не заперечен­ню незалежності держави, й припускає без­апеляц. вимогу позитив. поведінки або утрима­н­ня від неї. Ін. по­гляд перед­бачає, що І. не повин­на тлумачитися у вузькотех. ро­зумін­ні, а має швидше означати втруча­н­ня в будь-якій формі. Виходячи з цього, від­мова від примусової дії виключила б з обмеже­н­ня лише таку дію ООН, яка може бути охарактеризована як І. згідно з її традиц. ви­значе­н­ням. Органи ООН ніколи не надавали пере­ваги жодному з цих по­глядів. Дво­їстість результатів призводить лише до обмежув. ви­значе­н­ня І. або обмежув. тлумаче­н­ня фрази в пункті 7 ст. 2 Статуту ООН — «по суті входять у внутрішню компетенцію». Тільки в одному пункті практика ООН пере­конлива, а саме в тому, що включе­н­ня пита­н­ня до порядку ден­ного з метою його обговоре­н­ня ще не становить І. Компетент. орган ООН може ухвалювати ріше­н­ня тільки після проведе­н­ня дис­кусії. Але в реал. житті над­звичайно складно або й неможливо не допустити дис­кусії із ви­значе­н­ням дії держави як І. на поперед. стадії обговоре­н­ня. Крім того, по­стає пита­н­ня, чи можна такі заходи, як створе­н­ня комісії для роз­слідува­н­ня або на­да­н­ня рекомендацій сторонам, за­стосовані поза за­значеною дис­кусією, роз­глядати як І. без урахува­н­ня ступ. між­нар. інтересу. Від­мін­ність може бути встановлена між рекомендацією заг. характеру, адресованою всім чл. ООН, та рекомендацією, на­даною окремій державі. У сучас. практиці ООН дедалі частіше вдається до ліберал. тлумаче­н­ня питань на­да­н­ня її органам певних повноважень стосовно внутр. компетенції держав. Посяга­н­ня цих органів на традиц. концепції внутр. компетенції ООН трактує як викона­н­ня їхніх статут. обовʼязків шляхом обмеже­н­ня дії пункту 7 ст. 2 Статуту ООН. Цей процес значно посилився після заверше­н­ня «холод. війни» та змін геополіт. характеру, що від­булися в між­нар. системі після роз­паду СРСР. Отже, не­зважаючи на дис­кусії щодо ви­значе­н­ня точного змісту заборони І., ця заборона є імператив. принципом між­нар. права, який зобовʼязує всіх учасників між­нар. від­носин за будь-яких об­ставин поважати суверен­ні права держави. Водночас процес роз­шире­н­ня повноважень органів ООН, що є наслідком її широкомас­штаб. законотвор. діяльності та створе­н­ня в її межах нових механізмів і процедур, дедалі більше стосується й традиц. сфери внутр. компетенції держав. У результаті органи ООН пере­ймають на себе контроль за здійсне­н­ням державами своїх прав згідно з пунктом 7 ст. 2 Статуту ООН, звужуючи таким чином поня­т­тя «І.».

В. Н. Денисов

Інтервенція валютна (І. в.) — форма девізної політики, що перед­бачає цільові операції купівлі або продажу іноземної валюти чи золота центральним банком з метою впливу на валютний курс, досягне­н­ня бажаного рівня валютних резервів і накопиче­н­ня валюти для викона­н­ня державою своїх зовнішніх зобовʼязань. За допомогою І. в. центр. банк може під­тримувати фіксов. валют. курс або усувати надмірні колива­н­ня плаваючого валют. курсу. У випадку продажу іноз. валюти центр. банк сприяє під­вищен­ню курсу нац. валюти, купівлі — знижен­ню курсу нац. валюти. І. в. проводять за рахунок викори­ста­н­ня офіц. золотовалютних резервів і коротко­строк. взаєм. кредитів центр. банків. Оскільки ці ресурси центр. банку мають обмежений характер, І. в. є тимчас. засобом стабілізації валют. курсу. Роз­різняють декілька видів І. в.: стерилізов. (перед­бачає здійсне­н­ня центр. банком операцій на від­критому ринку, спрямов. на збереже­н­ня обсягу грошової маси); нестерилізов. (здійснюють за від­сутності за­знач. заходів); одно­сторо­н­ня (проводить центр. банк однієї країни); колективна (перед­бачає одночасні узгоджені дії центр. банків кількох країн). Приклад мас­штаб. І. в. — операції з купівлі доларів Банком Японії за ріше­н­ням мін-ва фінансів 1993–95 з метою нед­опуще­н­ня надмір. ревальвації єни. Проте азій. фінанс. криза 1997 при­звела до необхідності І. в. у протилеж. напрямі (лише 1998 про­дано майже 20 млрд дол.). Від поч. 1990-х рр. низка роз­винених країн (Швейцарія, Велика Британія та ін.) одно­сторон­ню І. в. не використовує.

О. І. Рогач, О. А. Чугаєв

Завантажити статтю