Інтервенція - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Інтервенція

ІНТЕРВЕ́НЦІЯ (лат. interventio – втручання, від intervenio – приходжу, втручаюся) – насильницький замах однієї або кількох держав на суверенні права іншої держави, притаманні їй як суб’єктові міжнародного права. Сучасне міжнар. право забороняє всі види та вияви І., розглядаючи її як агресію. Жодна або кілька держав не мають права прямо чи опосередковано втручатися з будь-яких міркувань у внутр. або зовн. справи ін. держави. Принцип невтручання забороняє не тільки застосування зброй. сили, а й будь-яку ін. форму втручання чи загрозу проти юрид. персональності держави, її політ., екон. та культур. засад. Під час громадян. війни або зброй. конфлікту неміжнар. характеру дозволено надання гуманітар. допомоги з боку ООН усім учасникам конфлікту. Крім того, окремі держави мають право надавати допомогу, включаючи воєнну, закон. урядові ін. держави, який веде на своїй тер. збройну боротьбу проти повстанців (зброй. опозиції), тоді як повстанці не мають права на воєнну підтримку з боку іноз. держави. Ця заборона не стосується надання повсталій стороні з боку окремих держав гуманітар. допомоги для цивіл. насел., яке потерпає від воєн. дій, й уряд такої держави не повинен перешкоджати цьому. Міжнар. право забороняє втручання у внутр. справи держав, включаючи І., також з боку міжнар. орг-цій, що діють на підставі як універсал., так і регіон. угод. Згідно з пунктом 7 ст. 2 Статуту ООН, останній «ні в якій мірі не дає ООН права на втручання в справи, що, по суті, входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, й не вимагає від членів ООН подавати такі справи на вирішення в порядку цього Статуту»; а відповідно до пункту 1 ст. 52 Статуту ООН, існування регіон. угод або органів для розв’язання питань стосовно підтримання міжнар. миру та безпеки зумовлено їхньою сумісністю із цілями та принципами ООН (до яких належить і заборона І.). Проте згідно з пунктом 7 ст. 2 Статуту ООН, принцип невтручання у внутр. справи держав не зачіпає застосування примус. заходів ООН на підставі глави 7 Статуту ООН, яка передбачає відповідні дії Ради Безпеки ООН щодо загрози мирові, порушень миру та актів агресії, включаючи залучення до цих дій відповід. регіон. міжнар. орг-цій. Визнання протиправності І. не розв’язало всіх питань, пов’язаних із точним розумінням цього поняття в сучас. міжнар. праві. За умов протистояння США та СРСР у період «холод. війни», що тривала упродовж майже всієї 2-ї пол. 20 ст., принцип заборони І. не раз порушувався, насамперед з боку цих держав. Такий стан міжнар. відносин зумовлював традиц. скептичне ставлення у світі як до ефективності заборони І. в міжнар. праві, так і до можливості вироблення її заг.-визнаного поняття. Це, у свою чергу, давало багато приводів для виправдовування виявів І. у взаємовідносинах держав, зокрема все ще існує погляд, згідно з яким визнання чи невизнання І. втручанням у справи суверен. держави залежить від її мети та обставин, за яких вона мала місце. І. може відрізнятися як стосовно своїх методів і ступ. інтенсивності, так і цілей – гуманітар., політ., правозабезпечувал., захис. тощо. Згідно з таким поглядом на І., зазначені характеристики можуть за певних обставин слугувати закон. підставою для застосування сили, напр., при порушенні прав меншин і прав людини взагалі та захисті влас. громадян на тер. ін. держави (тотожне поняттю «гуманітарна І.»); при протистоянні тоталітар. режимові або подіб. йому політ. режимам; при здійсненні права на самооборону тощо. Завершення «холод. війни» не тільки не зняло числен. різночитань принципу заборони І., а й додало до цієї проблеми нові аспекти внаслідок дій окремих держав, передусім США. Ця держава у деяких ситуаціях, пов’язаних із необхідністю відновлення порушеного миру, намагалася діяти без належ. правового узгодження з Радою Безпеки ООН, як це передбачено Статутом ООН (війни в регіоні Перської затоки, на тер. колиш. Югославії та ін.). Найгострішим питанням є визначення І. з погляду міжнар. права. З одного боку, існує опір концепції, згідно з якою в ім’я незалежності держава може вимагати абсолют. юрисдикції на своїй тер., оскільки, напр., поважання прав іноземців, що становить один зі знач. інтересів міжнар. права, передбачає відповідні обмеження внутр. суверенітету держави. Це стосується й будь-якого внутр. акту держави, який набуває міжнар. значення, якщо до сфери його дії включено права іноз. держав. Але з ін. боку, незалежність передбачає свободу дії держави в її поведінці щодо міжнар. справ у межах контексту права. При цьому дискреційні дії держав ніколи не можуть мати абсолют. характеру: вони, як правило, виявляють схильність до того, щоб і в найгостріших ситуаціях залишатися в межах визначених зразків дипломат. поведінки й намагаються виправдати свої дії посиланнями на норми міжнар. права. Дискусії з цього приводу в ООН та доктрини міжнар. права виявили два погляди на зміст І. Згідно з одним із них, І. – тех. термін додатк. значення, який в розумінні дії означає диктатор. втручання, рівноцінне запереченню незалежності держави, й припускає безапеляц. вимогу позитив. поведінки або утримання від неї. Ін. погляд передбачає, що І. не повинна тлумачитися у вузькотех. розумінні, а має швидше означати втручання в будь-якій формі. Виходячи з цього, відмова від примусової дії виключила б з обмеження лише таку дію ООН, яка може бути охарактеризована як І. згідно з її традиц. визначенням. Органи ООН ніколи не надавали переваги жодному з цих поглядів. Двоїстість результатів призводить лише до обмежув. визначення І. або обмежув. тлумачення фрази в пункті 7 ст. 2 Статуту ООН – «по суті входять у внутрішню компетенцію». Тільки в одному пункті практика ООН переконлива, а саме в тому, що включення питання до порядку денного з метою його обговорення ще не становить І. Компетент. орган ООН може ухвалювати рішення тільки після проведення дискусії. Але в реал. житті надзвичайно складно або й неможливо не допустити дискусії із визначенням дії держави як І. на поперед. стадії обговорення. Крім того, постає питання, чи можна такі заходи, як створення комісії для розслідування або надання рекомендацій сторонам, застосовані поза зазначеною дискусією, розглядати як І. без урахування ступ. міжнар. інтересу. Відмінність може бути встановлена між рекомендацією заг. характеру, адресованою всім чл. ООН, та рекомендацією, наданою окремій державі. У сучас. практиці ООН дедалі частіше вдається до ліберал. тлумачення питань надання її органам певних повноважень стосовно внутр. компетенції держав. Посягання цих органів на традиц. концепції внутр. компетенції ООН трактує як виконання їхніх статут. обов’язків шляхом обмеження дії пункту 7 ст. 2 Статуту ООН. Цей процес значно посилився після завершення «холод. війни» та змін геополіт. характеру, що відбулися в міжнар. системі після розпаду СРСР. Отже, незважаючи на дискусії щодо визначення точного змісту заборони І., ця заборона є імператив. принципом міжнар. права, який зобов’язує всіх учасників міжнар. відносин за будь-яких обставин поважати суверенні права держави. Водночас процес розширення повноважень органів ООН, що є наслідком її широкомасштаб. законотвор. діяльності та створення в її межах нових механізмів і процедур, дедалі більше стосується й традиц. сфери внутр. компетенції держав. У результаті органи ООН переймають на себе контроль за здійсненням державами своїх прав згідно з пунктом 7 ст. 2 Статуту ООН, звужуючи таким чином поняття «І.».

Літ.: D. P. O’Connel. International Law. Vol. 1. London; New York, 1965; J. H. Verzijl. International Law in Historical Perspective. Vol. 1. Leiden, 1968; L. M. Goodrich at al. Сharter of the United Nations. Commentary and Documents. New York; London, 1969; Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. Москва, 1996; Неліп М. І., Мережко О. О. Силовий захист прав людини: Питання легітимності в сучасному міжнародному праві. К., 1998.

В. Н. Денисов

Інтервенція валютна (І. в.) – форма девізної політики, що передбачає цільові операції купівлі або продажу іноземної валюти чи золота центральним банком з метою впливу на валютний курс, досягнення бажаного рівня валютних резервів і накопичення валюти для виконання державою своїх зовнішніх зобов’язань. За допомогою І. в. центр. банк може підтримувати фіксов. валют. курс або усувати надмірні коливання плаваючого валют. курсу. У випадку продажу іноз. валюти центр. банк сприяє підвищенню курсу нац. валюти, купівлі – зниженню курсу нац. валюти. І. в. проводять за рахунок використання офіц. золотовалютних резервів і короткострок. взаєм. кредитів центр. банків. Оскільки ці ресурси центр. банку мають обмежений характер, І. в. є тимчас. засобом стабілізації валют. курсу. Розрізняють декілька видів І. в.: стерилізов. (передбачає здійснення центр. банком операцій на відкритому ринку, спрямов. на збереження обсягу грошової маси); нестерилізов. (здійснюють за відсутності зазнач. заходів); одностороння (проводить центр. банк однієї країни); колективна (передбачає одночасні узгоджені дії центр. банків кількох країн). Приклад масштаб. І. в. – операції з купівлі доларів Банком Японії за рішенням мін-ва фінансів 1993–95 з метою недопущення надмір. ревальвації єни. Проте азій. фінанс. криза 1997 призвела до необхідності І. в. у протилеж. напрямі (лише 1998 продано майже 20 млрд дол.). Від поч. 1990-х рр. низка розвинених країн (Швейцарія, Велика Британія та ін.) односторонню І. в. не використовує.

О. І. Рогач, О. А. Чугаєв

Стаття оновлена: 2011