ІНТЕРНАЦІОНАЛІ́ЗМ (від інтер... і націоналізм) — популярний на­прикінці 19 та у 20 століт­ті різновид ідеї вселюдської солідарності, що ґрунтується на гіперболізації спільності економічних і соціальних інтересів пригноблених верств населе­н­ня різних країн. У політичному ро­зумін­ні це модель зміни існуючої (не­справедливої) конфігурації геополітичних сил шляхом одночасних революційних ви­ступів трудящих мас у різних країнах задля побудови нових справедливих між­народних і між­державних від­носин. В основу ідеї вселюдської солідарності покладено утопії даосизму, ідеали давньоримського стоїцизму, етнополітичних концепцій доби Просвітництва. Британський соціолог І. Бентам, який 1780 за­провадив у обіг поня­т­тя «І.», ідею солідарності органічно вписав у теорію досягне­н­ня загальної користі, добра і щастя. У середині 19 ст. основоположники марксизму транс­формували цю ідею у політичну доктрину пролетарського інтернаціоналізму — солідарної боротьби робітників усіх країн світу за свої права. Проголошене в «Маніфесті Комуністичної партії» гасло «Пролетарі всіх країн, єд­найтеся!» у тогочасних умовах капіталістичного роз­витку стало дієвим засобом соціальної мобілізації. Воно стимулювало оформле­н­ня комуністичних і соціал-демократичних партій у різних країнах та орієнтувало їх на синхронізацію політичних ви­ступів. Обʼєктивну необхідність солідарної боротьби робітників за свої права теоретики марксизму виводили з «інтернаціональної єд­ності капіталу». Водночас пролетарський інтернаціоналізм вони роз­глядали як засіб протидії національній обмеженості, національному егоїзму та расизму. Історичною місією робітничого класу марксисти вважали втіле­н­ня у життя ідеї пролетарського І. Однак загалом марксистське під­порядкува­н­ня ідеї солідарності гіпертрофованої ідеї класовості при­звело до зниже­н­ня рівня глибин­ного позитивного потенціалу ідеї солідарності. Не­зважаючи на це, ідея пролетарського інтернаціоналізму виявилася жит­тє­здатною й була не­вдовзі реалізована на практиці у заснуван­ні І Інтернаціоналу. Його діяльність 1864–76 засвідчила значний обʼ­єд­навчий потенціал ідеї пролетарського інтернаціоналізму, але водночас і нетривкість створених на її основі організаційних форм обʼ­єд­на­н­ня (продемонстрував крах II Інтернаціоналу в роки 1-ї світової війни). Більшовики сут­тєво транс­формували поня­т­тя «інтернаціоналізм», доповнили його елементами російського месіанізму та при­скоре­н­ня історичного процесу і під­порядкували поня­т­тю «диктатура пролетаріату» (цим остаточно вихолощено гуманістичний потенціал, успадкований від вселюдської солідарності та взаємодопомоги). У первісному сенсі ідея інтернаціоналізму продовжувала існувати у ви­гляді стихійного ліберального інтернаціоналізму, що ґрунтувався на ви­знан­ні невід­ʼємних прав і свобод людини. В. Ленін і його оточе­н­ня головною метою діяльності проголосили всесвітню соціалістичну революцію та «ощасливле­н­ня» народів за допомогою директивних (до насильницьких включно) методів управлі­н­ня. За таких умов імперативом робітників усіх країн світу проголошено під­тримку пролетаріату тієї країни, який почне соціалістичну революцію. Здійснений більшовиками у жовтні 1917 (див. Жовтневий пере­ворот 1917) революційний прорив до соціалізму значно актуалізував ідеї І. У фундамент чергової утопії поряд з ідеалом «між­народного робітничого братства» закладено думку про зли­т­тя у єдиний потік революційної боротьби пролетаріату роз­винутих країн із національно-визвольним рухом пригноблених народів. Більшовики почали використовувати риторику пролетарського інтернаціоналізму не лише для пропагува­н­ня світової революції, а й для «збира­н­ня» в єдиному державному організмі тих частин колишньої Російської імперії, які у ході національних революцій і громадянської війни формально від­окремилися від Радянської Росії. Створений 1919 Комінтерн доповнив його постулатом про гегемонію російського пролетаріату, а також роз­горнув практичну роботу з організації всебічної під­тримки «країни пере­можлої соціалістичної революції». Після смерті В. Леніна інтернаціоналізм у більшовицькій риториці дедалі більше під­мінявся гегемонізмом і великодержавним російським шовінізмом. У рамках Комінтерну ідею пролетарського інтернаціоналізму використовували для прикри­т­тя брутального втруча­н­ня керівництва ВКП(б) у справи залежних від неї комуністичних партій, критики соціал-демократії, яку ототожнювали із фашизмом. Й. Сталін висунув тезу про загостре­н­ня класової боротьби в умовах існува­н­ня двох соціально-економічних систем — соціалістичної і капіталістичної — і вдався до масового фізичного знище­н­ня не лише своїх опонентів, а й далеких від політики людей. Проте і після цього ідея інтернаціоналізму зберігала свій мобілізаційний потенціал, що пере­конливо довели загальнодемократичний рух на під­тримку республіканської Іспанії, масовий рух Опору нацизмові, пере­мога антигітлерівської коаліції у 2-й світовій війні. Істотне роз­шире­н­ня сфери геополітичного впливу СРСР після 2-ї світової війни по­ставило перед теоретиками пролетарського інтернаціоналізму низку нових зав­дань: необхідно було пояснити світовій громадськості роз­пуск у роз­пал війни Комінтерну та «вмонтувати» в концепцію пролетарського інтернаціоналізму ідею солідарних дій нових держав, що опинилися в результаті повоєн­ного поділу світу в орбіті радянського впливу. Пере­гляду потребувала й сама концепція пролетарського інтернаціоналізму внаслідок девальвації поня­т­тя «пролетаріат» під впливом нових стратифікаційних процесів. З утворе­н­ням т. зв. соціалістичного табору в арсеналі інтернаціоналістської риторики зʼявився термін «соціалістичний інтернаціоналізм», яким почали по­значати ідеологію спів­робітництва країн, що стали на шлях соціалістичних пере­творень і ефективної реалізації «пере­ваг соціалізму». При цьому наголошувалося, що зміна означе­н­ня «пролетарського» на «соціалістичний» є лише кон­статацією того факту, що змінилися соціальні умови дії пролетарського інтернаціоналізму, роз­ширилися сфера та функції його прояву. Під­креслювалося також, що ідеологія інтернаціоналізму від цього не лише не втрачає своєї пролетарської класової природи, а й стає дієвішою у справі зміцне­н­ня інтернаціональної єд­ності усіх потоків світового революційного процесу. Саме у такій інтер­претації термін «соціалістичний інтернаціоналізм» зʼявився у текс­ті декларації Наради пред­ставників комуністичних і робітничих партій (14–16 листопада 1957, Москва). Але справжню сутність соціалістичного інтернаціоналізму продемонстрували події 1956 в Угорщині та 1968 у Чехословач­чині. «Соціалістичний інтернаціоналізм» став ширмою для проведе­н­ня політики гегемонізму СРСР. Обовʼязком комуністів усіх країн ви­значено слідува­н­ня у фарватері політики СРСР і нед­опуще­н­ня пошуку національних шляхів до соціалізму. Ідейна опозиція у країнах-членах Варшавського договору жорсткій лінії радянського керівництва спочатку обмежувалася критикою того, що ро­зумі­н­ня пролетарського інтернаціоналізму лише як солідарності пролетарів не враховує значного внеску в су­спільну справу інших сил, які при­йшли в рух; що існують регіональні та ін. про­блеми, які вимагають загальнонаціонального консенсусу. У звʼязку з цим за­пропоновано говорити не про «соціалістичний інтернаціоналізм», а про «новий інтернаціоналізм». Теоретики «соціалістичного інтернаціоналізму» виявили готовність скоригувати марксистську формулу інтернаціонального єд­на­н­ня, внісши до неї, окрім слова «пролетарі», також словосполуче­н­ня «народи соціалістичних країн», «усі демократичні сили в країнах капіталу», «визволені й пригноблені народи». Але вони ви­ступили категорично проти за­провадже­н­ня терміна «новий інтернаціоналізм». Радянське керівництво широко використовувало ідеологему «соціалістичний інтернаціоналізм» як знаря­д­дя нівелюва­н­ня національних особливостей громадян СРСР, під­порядкува­н­ня національних еліт у республіках. Вона була фундаментом навʼязуваних громадянам СРСР міфів про радянський народ як нову історичну спільність людей та загальнонаціональну гордість радянської людини. Ідеологічні штампи маскували не тільки централізаторські і русифікаторські тенденції радянської влади, а й від­вертий великодержавний шовінізм. Масові кампанії роз­прав із національною інтелігенцією велися під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом, оголошеним антиподом пролетарського І. Починаючи з 1980-х років де­структивні процеси в соціалізмі наро­стали, що змушувало ідеологів інтернаціоналізму вдаватися до нових теоретичних спекуляцій. В обіг було запущено словосполуче­н­ня «практичний інтернаціоналізм», яке нібито від­ображало глобальні процеси інтернаціоналізації політичного життя. Водночас у ході теоретичних дис­кусій за­пропоновано реабілітувати гуманістичний зміст поня­т­тя «інтернаціоналізм». Його почали трактувати у дусі альтруїзму, порядності, від­чу­т­тя спільної долі. Зроблено спробу за­провадити термін «демократичний інтернаціоналізм», який мав означати від­мову від ідеології класової конфронтації та ви­значе­н­ня тогочасної епохи як періоду боротьби двох систем. Не заперечувалося й поня­т­тя «новий інтернаціоналізм». По суті, це означало, що міфологема інтернаціоналізму як уособле­н­ня єд­ності між­народного комуністичного руху вже не може бути реанімованою. Роз­пад СРСР завершив еволюцію більшовицького різновиду поня­т­тя «інтернаціоналізм».