Інтернування

ІНТЕРНУВА́ННЯ (франц. interner — оселяти, від лат. internus — внутрішній) — прийня­т­тя та примусове оселе­н­ня під час збройного конфлікту нейтральною або іншою державою, що не є стороною конфлікту, осіб, які належать до збройних сил воюючих держав, що вимушено вступили на її територію. І. під­лягають війська воюючих сторін, зокрема військ. кораблі та літаки, військовополонені, які втекли, хворі й поранені. Примус. оселе­н­ня за­стосовують також щодо цивіл. осіб воюючої сторони, включаючи біженців, які у звʼязку зі зброй. конфліктом опинилися на тер. противника. Всі за­знач. особи захищені нормами між­нар. гуманітар. права. Від­повід­но до 5-ї та 13-ї Гааз. конвенцій 1907 (див. Гаазькі конвенції про закони та звичаї війни 1899 і 1907) держави, що прийняли на свої тер. війська воюючої сторони, які шукають притулку, зобовʼязані роз­зброїти їх та оселити в місцях, по можливості від­далених від театру воєн. дій. Разом з тим, військовополонені, які втекли і прийняті нейтрал. та ін. невоюючими державами, повин­ні залишатися на свободі. Згідно з 3-ю Женев. конвенцією 1949 про захист цивіл. насел. під час війни, інтернов. військовополонені можуть бути роз­міщені тільки у приміще­н­нях, роз­таш. на суходолі, де їм гарантовано вимоги гігієни та збереже­н­ня здоровʼя. Пред­ставникам держав-покровительок та Між­нар. комітету Червоного Хреста до­зволено від­відувати місця І. військовополонених (ст. 22, 23, 126). Примусово оселяти у спеціально від­ведених для цього місцях можна іноземців, які пере­бувають на тер. воюючої сторони. 4-а Женев. конвенція 1949 під­тверджує право держави затримувати іноземців на певних умовах, якщо їхній від­ʼ­їзд суперечить інтересам країни пере­бува­н­ня. Становище цих осіб повин­ні регламентувати положе­н­ня, що врегульовують поводже­н­ня з іноземцями в мирний час. Однак у будь-яких випадках іноземців, котрі пере­бувають на тер. країни, що бере участь у конфлікті, захищають норми, які регулюють заг. захист усіх осіб, повʼязаних із зброй. конфліктом, зокрема вони мають право на гуман­не поводже­н­ня та дотрима­н­ня осн. гарантій без будь-якої дис­кримінації. Серед осн. гарантій — право на повагу особи, честі, пере­конань та реліг. обрядів. Пред­ставникам цивіл. і військ. влади заборонено під будь-яким приводом здійснювати насильство, спрямов. проти життя, здоровʼя і псих. стану людини (вбивство, фіз. та псих. тортури, тілесні покара­н­ня, заподія­н­ня каліцтва та ін.); вчиняти наругу над людською гідністю (принизливе й образливе поводже­н­ня, примушува­н­ня до про­ституції та не­при­стойні посяга­н­ня у будь-якій формі); брати заручників; за­стосовувати колективні покара­н­ня; по­грожувати здійснити будь-яку з наведених вище дій. Інтернов. особам гарантовано захист їхніх прав у суді, який надають усім особам, повʼязаним зі зброй. конфліктом. Особливу категорію іноземців — громадян країни противника — становлять біженці, які через різні об­ставини або пере­слідува­н­ня вимушено залишили батьківщину. Якщо країна, що надала притулок, вступає у війну з їхньою батьківщиною, цих біженців вважають іноземцями з країни противника. Як екс­патріанти вони не мають звʼязків зі своєю батьківщиною, не користуються під­тримкою держави-за­ступниці. Оскільки біженці не під­тримують по­стій. звʼязків з країною, що прийняла їх, вони не користуються протегува­н­ням жодного уряду. Згідно із 4-ю Женев. конвенцією 1949, держава, під владою якої знаходяться особи, що пере­бувають під за­ступництвом, не повин­на поводитися з біженцями, які фактично не користуються захистом жодного уряду, як з іноземцями, що є громадянами країни противника, лише в силу юрид. належності до держави су­противника. У ст. 73 Додатк. протоколу 1977 до Женев. конвенцій 1949 за­значено, що особи, яких до поч. воєн. дій роз­глядали як апатридів або біженців від­повід­но до між­нар. актів чи законодавства держав, що надали притулок, або країни прожива­н­ня, є особами, котрі користуються захистом за будь-яких об­ставин та без будь-якої дис­кримінації. У ст. 42 і 43 Женев. конвенції під­креслено: особа, яка пере­буває під за­ступництвом, у жодному разі не може бути пере­дана в країну, де вона могла б побоюватись пере­слідувань за політ. або реліг. пере­кона­н­ня. Якщо прийнято ріше­н­ня про І. або примус. оселе­н­ня осіб, які пере­бувають під захистом, вони мають право на пере­гляд цього ріше­н­ня у найкоротший строк, а якщо ріше­н­ня залишено чин­ним, його потрібно пере­глядати щонайменше двічі на рік. Як у випадку з цивіл. особами з країн противника на тер. сторони, що пере­буває у конфлікті, так і у випадку з особами, що пере­бувають під протегува­н­ням, діє принцип, за яким окупуюча держава, виходячи з міркувань без­пеки, може за­стосувати запобіжні заходи щодо цих осіб, але не більше ніж примусово оселити їх у певному місці або інтернувати. Таким чином, І. не є покара­н­ням. Його умови практично збігаються з умовами утрима­н­ня військовополонених (ст. 73–135 4-ї Женев. конвенції). Водночас інтернов. цивіл. особи не зобовʼязані під­корятися військ. дисципліні та мають право на менш суворе поводже­н­ня ніж те, яке встановлено для військовополонених, зокрема якщо військовополонених можна залучати до праці у примус. порядку, то цивіл. інтернов. осіб — тільки за їхнім бажа­н­ням. Остан­ні можуть також просити про І. влас. дітей разом із ними. Крім того, інтернов. чл. однієї родини повин­ні утримуватися в одному приміщен­ні та проживати окремо від ін. інтернов. осіб з необхід. умовами для сімей. життя (ст. 82, 95, 116 4-ї Женев. конвенції). Звільняє інтернов. осіб держава, під владою якої вони пере­бувають, як тільки припиняють діяти причини, що зумовили І. (ст. 132 4-ї Женев. конвенції). Після закін. воєн. дій держави повин­ні сприяти якомога швидшому повернен­ню усіх інтернов. осіб на їхнє попереднє місце прожива­н­ня або репатріації (ст. 133–134).

Завантажити статтю