Інфекційні хвороби

Визначення і загальна характеристика

ІНФЕКЦІ́ЙНІ ХВОРО́БИ – група хвороб, спричинюваних мікроорганізмами. Ін. назва — заразні хвороби. Сучасна наука роз­глядає їх як один із варіантів взаємодії макро- і мікроорганізму з поруше­н­ням компенсаторних можливостей першого,виявом чого є клінічні симптоми. Від інших хвороб від­різняються наявністю специфіч. збудника, інкубац. періоду, заразливістю (контагіозністю), циклічністю клін. пере­бігу, виробле­н­ням імунітету до по­вторного зараже­н­ня. І. х. вражають людей, тварин, рослин. Збудниками можуть бути пред­ставники різних царств і груп від най­примітивніших до складних: віруси, мікоплазми, хламідії, рикетсії, бактерії, спірохети, гриби та ін. До І. х. часто зараховують також паразитарні захворюва­н­ня, спричинювані най­простішими, гельмінтами та членистоногими (напр., малярія, амебіаз, аскаридоз, короста). Кожен вид збудників має специфічні властивості, які впливають на інфекц. процес.

Будь-який макроорганізм має індивід. особливості, тому існує без­ліч варіантів пере­бігу І. х., що ускладнює профілактику, діагностику й лікува­н­ня. Найважливішою властивістю збудника І. х. є патоген­ність — генетично зумовлена спроможність спричиняти патол. стан. Патоген­ні властивості мікроорганізмів повʼязані з їхніми інвазійністю (здатністю проникати в тканини макроорганізму) та токсиген­ністю (спроможністю виділяти токсини). Заразливість виникла в процесі еволюції живого світу. Вона свідчить про можливість інфікованого організму стати джерелом збудника для ін. організмів. Завдяки цьому й від­бувається роз­по­всюдже­н­ня І. х. Взаємодіючи зі збудниками І. х., макроорганізм виробляє імунітет. Утворюються клони Т- і В-клітин памʼяті, спроможні викликати синтез антитіл і клітин­ні реакції на антигени збудника, який по­вторно потрапив в організм.

І. х. ві­домі з давніх часів (див. Епідемія). Завдяки досягне­н­ням науки і планомірній профілактичній роботі вдалося ліквідувати натурал. віспу та знизити рівень захворюваності на деякі І. х., зокрема поліомієліт, кір, краснуху. Нині ві­домо понад 1500 зараз. хвороб, які можуть стати причиною смерті, інвалідності та тимчасової втрати праце­здатності. Від­крито новий біол. вид збудників — пріони (змінені білки людини і тварин, що не містять нуклеїн. кислот), доведено їхню етіологічну роль у роз­витку деяких захворювань головного мозку і мʼязової системи. Термін «інфекційні хвороби» за­пропонував нім. лікар К. Гуфеланд (1762–1836). Ґрунтовне ви­вче­н­ня роз­почато в серед. 19 ст. у звʼязку з досягне­н­нями мікробіології, бактеріології та імунології. Найбільші успіхи в дослідж. про­блеми повʼязані з діяльністю англ. вченого Е. Джен­нера, франц. — Л. Пастера, нім. — Р. Коха, П. Ерліха, а також Д. Самойловича, І. Мечникова, Г. Мінха, Й. Мочутковського, П. Лащенкова, В. Високовича, О. Па­вловського, О. Без­редки, Л. Тарасевича та ін. В Україні у подальшому фундам. і прикладні дослідж. І. х. здійснювали М. Гамалія, В. Стефанський, Д. Заболотний, Лев та Любов Громашевські, Ю. Барштейн, К. Синяк, А. Зюков, Б. Падалка, І. Бог­данов, В. Постовіт, М. Ващенко, Л. Коровицький, В. Домрачов, М. Борисова, В. Бичковський, Л. Богачик, І. Брауде, В. Ліпковський, Б. Угрюмов та ін. Див. також Епідеміологія.

Виділяють 4 групи І. х. людини: кишкові (холера, сальмонельоз, шигельоз, черев. тиф та ін.), дихальних шляхів (грип, ГРВІ, зокрема й COVID-19, кір, вітрянка, дифтерія, туберкульоз та ін.), кровʼяні (висип. тиф, малярія, чума, кліщовий енцефаліт та ін.), зовнішніх покривів (сказ, венеричні хвороби, ВІЛ-інфекція та ін.). Кишкові інфекції пере­даються через харч. продукти і воду, предмети побуту, мух; дихальні — через повітря; кровʼяні — через кровосис. комах (воші, блохи, комарі) й кліщів; зовнішніх покривів — під час без­посередього контакту з джерелом збудника (статеві звʼязки, укус твариною) або через побутові речі.

За формою вияву І. х. класифікують на маніфестні (з вираженими клін. виявами — гострі, хронічні), стерті, атипові, субклінічні (без­симптомні), латентні, носійство; за тяжкістю пере­бігу — легкі, середні, тяжкі. Крім того, виділяють осн. клін. періоди І. х.: про­дром, або пере­двісник захворюва­н­ня, осн. вияв хвороби, згаса­н­ня, реконвалесценція. Потенційним джерелом збудників І. х. людини найчастіше є хворі або без­симптомні носії інфекції, якими можуть бути люди, тварини і птахи, рідше — саме довкі­л­ля. Штучно створені патоген­ні мікроорганізми та їх токсини використовують із воєн­ною метою чи для біо­тероризму. Захворюва­н­ням, спричиненим ними, властиві дуже тяжкі вияви, часто з летальним кінцем. Осн. клінічні ознаки І. х. людини: гарячка, висипи на шкірі, нежить, кашель, біль, блюва­н­ня, пронос, збільше­н­ня лімфатичних вузлів, печінки й селезінки, ознаки запале­н­ня верх­ніх. дихальних шляхів і легень, мозкових оболонок тощо. Для під­твердже­н­ня діа­гнозу за­стосовують лабораторні та інструментальні методи, зокрема специфічні — мікро­скопічні, мікробіо­логічні (виділе­н­ня збудника і його ідентифікація), біо­логічні (проби на лаборатор. тваринах), імунологічні (серол. реакції, імунофермент. метод), алергологічні. (шкірна проба з мікроб. алергеном), молекулярно-біо­логічні (полімеразна ланцюг. реакція (ПЛР), що дає змогу виявити специфічні ділянки нуклеїн. кислоти збудника). І. х. можуть негативно впливати на ре­продукт. функцію. Лікува­н­ня перед­бачає знище­н­ня чи видале­н­ня збудника та його токсинів (т. зв. етіотропна терапія) і поліпше­н­ня функцій організму, зменше­н­ня й усуне­н­ня патологічних змін (патогенет. терапія). 

До етіотропних засобів належать антибіо­тики — пеніциліни, цефалоспорини, тетрацикліни, фторхінолони та ін. (мають антибактеріал. властивості), інтерферони та їх індуктори (пригнічують реплікацію вірусів), імун­ні сироватки і глобуліни тощо. Патогенет. дію мають засоби, які очищають хворий організм від шкідливих речовин (напр., сорбенти), від­новлюють порушений водно-електроліт. баланс, усувають заг. та алергічні вияви захворюва­н­ня, зміцнюють захисні сили організму. Профілактика І. х. людей перед­бачає здійсне­н­ня оздоров. заходів на держ. рівні (поліпше­н­ня матеріал. благополуч­чя населе­н­ня та якості мед. допомоги, сан. контроль за будівництвом, умовами праці, побуту й від­починку); проведе­н­ня мед. заходів, спрямованих на зниже­н­ня інфекц. захворюваності та ліквідацію деяких хвороб завдяки досягне­н­ням науки (раннє виявле­н­ня та ізоляція хворих, дезінфекція, дезінсекція, дератизація, за­стосува­н­ня вакцин для виробле­н­ня нес­прийнятливості організму тощо); пропагува­н­ня сан. знань і під­вище­н­ня культури населе­н­ня; попередже­н­ня заносу І. х. з ін. країн.

Боротьба з І. х. рослин полягає в оброблен­ні хім. речовинами, знищен­ні збудників, знезаражен­ні насі­н­ня, за­стосуван­ні біол. засобів захисту, селекції стійких до І. х. сортів.

Літ.: Михайлова А. М., Торішкова Л. О., Крамарєв С. О., Кочеткова С. М. Інфекційні хвороби у дітей. К., 1998; Возіанова Ж. І. Інфекційні і паразитарні хвороби: В З т. К., 2001–02; Андрейчин М. А., Руденко А. О., Івахів О. Л., Чемич М. Д. Класифікація інфекційних і паразитарних хвороб. Т., 2002; Инфекцион­ные болезни у детей / Пер. с англ. Москва, 2006; Инфекцион­ные болезни и эпидемиология. Москва, 2007; Інфекційні хвороби у загальній практиці та сімейній медицині. Т., 2007.

М. А. Андрейчин

Інфекційні хвороби рослин

Інфекційні хвороби рослин (І. х. р.) — захворюва­н­ня рослин, що виникають унаслідок дії на рослину патоген­них (хвороботворних) організмів. Фітопатогени роз­виваються на поверх­ні або всередині рослин за рахунок пожив. речовин. За характером збудника І. х. р. поділяють на грибні (мікофітози), бактеріози (бактеріал. хвороби), вірусні (вірози), фітоплазми, нематодні та ін. У роз­витку І. х. р. роз­різняють фази: зараже­н­ня (контакт збудника з рослиною), інкубація (період від зараже­н­ня до появи перших ознак хвороби) і вияв хвороби з певними ознаками на різних органах рослин. Хвороботворні організми можуть проникати в рослину активно чи пасивно через природні отвори (продихи, гідатоди тощо), квіти, проростки, корені, колоски тощо. Кожен вид патогену для проникне­н­ня в рослину і роз­витку в ній потребує певних умов середовища. Зараже­н­ня рослин часто залежить від інфекц. навантаже­н­ня (кількості індивідів патогену на окремих органах рослини). На тривалість інкубац. періоду І. х. р. впливають активність хвороботвор. організмів, сортові особливості рослини та зовн. умови, насамперед т-ра. Ураже­н­ня рослин буває місц. (локал.) і заг. (дифузне). Патогени І. х. р. зберігаються здебільшого в рослині, на рослин. рештках і в ґрунті. Поширюються вони через повітря, воду, тварин тощо. Роз­різняють заг. ареал І. х. р. (місце їхнього природ. пошире­н­ня) та ареал шкідливості (територія, де патогени, широко роз­множуючись, на­громаджуються у великій кількості і спричиняють масове ураже­н­ня рослин, завдаючи великої шкоди с. госп-ву). І. х. р. мають по­всюдне або локал. пошире­н­ня. Для боротьби з І. х. р. впроваджують системи заходів, у яких гол. роль ві­ді­грає профілактика (див. Захист рослин).

В. Ф. Пере­сипкін, І. Л. Марков

Інфекційні хвороби тварин

Інфекційні хвороби тварин (І. х. т.). Збудниками І. х. т. є віруси, бактерії, рикетсії, мікоплазми, гриби, най­простіші організми, яким притаман­на по­всюдність пошире­н­ня. Вони належать до мікросвіту, який по­стійно поповнюється, мають здатність пере­даватися від однієї тварини до ін. (зоонозна інфекція), від тварини людині (зооантропонозна інфекція) і від людини тварині (антропозоонозна інфекція). І. х. т. властива циклічність роз­витку. За певних умов вони можуть набувати ознак ензоотії, роз­по­всюджуючись у межах одного господарства, епізоотії, поширюючись на знач. територіях, або панзоотії, охоплюючи всю країну чи континент. Збудники І. х. т. є паразитами. У процесі еволюції біо­сфера по­стійно збагачується паразит. формами, організованими у складну структуру. Віруси та віроїдні доклітин­ні форми є паразитами генет. рівня; групи бактерій, мікоплазми, рикетсії, гриби, най­простіші організми — клітин. рівня; зоопаразити діють на рівні організму. В організмі тварин можуть по­єд­нуватися інфекц. збудники різних таксономіч. приналежності та рівнів паразитизму. Таке по­єд­на­н­ня є по­шкоджувал. комплексом, хвороботворність якого ви­значають склад і характер взаємодії його елементів. По­шкоджувал. комплексу в організмі тварин протистоїть захис. комплекс, що обʼ­єд­нує специфічні та неспецифічні чин­ники протидії інфекції. Взаємодію по­шкоджувал. і захис. комплексів ви­значають як інфекц. процес. Умовами виникне­н­ня І. х. т. є наявність етіол. чин­ника (збудника), сприйнятливої тварини та сприятливих умов. Іноді зараже­н­ня виникає лише при по­єд­нан­ні декількох збудників (асоці­йов. інфекція). Патоген­ну дію етіол. чин­ника ви­значає вірулентність збудників, при асоці­йов. інфекції вона залежить від взаємодії мікробів: при синергізмі по­шкоджувал. дія яскраво виражена, при антагонізмі патоген­ні властивості мікробів нейтралізуються. Сприйнятливість тварин до інфекції залежить від стану імунітету та неспецифіч. чин­ників захисту, а також від наявності видового барʼєру (напр., коні, на від­міну від парнокопитних, не хворіють на ящур). Деякі збудники з часом модифікуються і можуть долати видові барʼєри (напр., збудник скрейпі, який раніше вражав лише овець, нині спричиняє губчасту енцефалопатію великої рогатої худоби). Роз­виток захворюва­н­ня повʼязаний з роз­множе­н­ням і накопиче­н­ням прониклих до організму мікробів та на­ступ. генералізацією процесу. Реакція організму спрямована на нейтралізацію та елімінацію патоген. збудника. Залежно від результату заверше­н­ня цього проти­стоя­н­ня можливі роз­виток хвороби, одужа­н­ня або пере­бува­н­ня інфекц. збудника протягом певного часу в організмі без ознак захворюва­н­ня (персистентна інфекція). Діагностику І. х. т. здійснюють з урахува­н­ням епізоотол., клін. і патол.-анатом. даних; остаточ. діа­гноз, як правило, встановлюють за результатами лаборатор. дослідж. із виділе­н­ням та ідентифікацією збудника і біо­пробою. Лікува­н­ня хворих тварин проводять за наявності екон. доцільності, сприятливого про­гнозу та з урахува­н­ням можливостей пошире­н­ня хвороби й небезпеки для людей і тварин. Воно має комплекс. характер і спрямоване на нейтралізацію збудника та його токсинів, під­вище­н­ня резистентності організму, під­силе­н­ня його захис. комплексу. На госп-во чи населений пункт, де виявлено пошире­н­ня І. х. т., накладають карантин і проводять імунізацію. Серед пріоритет. напрямів діяльності держави в боротьбі з І. х. т. — ви­значе­н­ня ризиків і ви­зна­н­ня статусу України щодо особливо небезпеч. хвороб тварин від­повід­но до вимог та рекомендацій сан. кодексу Між­нар. епізоот. бюро; широке впровадже­н­ня у вет. практику методів діагностики й засобів профілактики зараз. хвороб тварин, які базуються на сучас. досягне­н­нях світ. науки; здійсне­н­ня епізоот. моніторингу, виявле­н­ня закономірностей епізоот. процесу, аналіз і про­гноз роз­витку епізоот. ситуації; роз­робле­н­ня й упровадже­н­ня систем і технологій ефектив. вет.-сан. обслуговува­н­ня у галузі тварин­ництва, зокрема модернізація та регіоналізація діагност. служби; об­ґрунтува­н­ня біол. основ профілактики, пошук без­печ. методів і при­йомів, спрямованих на поруше­н­ня жит­тєвих циклів збудників, ерадикацію хвороб. Реалізацію протиепізоот. заходів контролює Держ. служба вет. медицини, яку очолює Держ. комітет вет. медицини України; наук. забезпече­н­ня здійснюють Ін­ститути екс­перим. і клін. вет. медицини (Харків), вет. медицини (Київ), епізоотології (Рівне) НААНУ; держ. контроль та на­гляд за здоровʼям тварин і проведе­н­ням необхід. чи вимушених протиепізоот. заходів — упр. забезпече­н­ня протиепізоот. роботи Держ. комітету вет. медицини України; лабораторну діагностику І. х. т. — Держ. НДІ з лаборатор. діагностики та вет.-сан. екс­пертизи; контроль за якістю вет. імунобіол. препаратів — Держ. наук.-контрол. ін­ститут біо­технології і штамів мікроорганізмів (обидва — Київ).

В остан­ні роки в Україні не зафіксовано масових роз­по­всюджень карантин. хвороб тварин, вони мали спорадич. характер. Не­зважаючи на поширеність туберкульозу серед людей, покращено ситуацію щодо цього захворюва­н­ня в тварин­ництві (див. Табл. 1); знижено рівень захворюваності великої рогатої худоби на лейкоз (див. Табл. 2); ліквідовано захворюваність на сибірку; стабілізовано епізоот. ситуацію щодо сказу хвороби Ньюкасла.

Літ.: Апатенко В. М. Смешан­ные вирусные инфекции сельскохозяйствен­ных животных. К., 1978, 1990; Инфекцион­ные болезни животных: Справоч. Москва, 1987; Литвин В. П., Олійник Л. В., Корнієнко Л. Є. та ін. Факторні хвороби сільськогосподарських тварин. К., 2002; Каришева А. Ф. Спеціальна епізоотологія: Під­руч. К., 2002; Современ­ная микробиология. Прокариоты: В 2 т. Москва, 2005; Апатенко В. М., Стегній Б. Т., Головко В. О., Ничик С. А. Загальна ветеринарна мікробіо­логія: Навч. посіб. Х., 2009.

В. М. Апатенко

Завантажити статтю