Інфекційні хвороби - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Інфекційні хвороби

ІНФЕКЦІ́ЙНІ ХВОРО́БИ – група хвороб, спричинюваних мікроорганізмами. Ін. назва – заразні хвороби. Сучасна наука розглядає їх як один з варіантів взаємодії макро- і мікроорганізму з порушенням компенсатор. можливостей першого, проявом чого є клін. симптоми. Від ін. хвороб відрізняються наявністю специфіч. збудника, інкубац. періоду, заразливістю (контагіозністю), циклічністю клін. перебігу, виробленням імунітету до повтор. зараження. І. х. уражають людей, тварин, рослин. Збудниками можуть бути представники різних царств і груп від найпримітивніших до складних: віруси, мікоплазми, хламідії, рикетсії, бактерії, спірохети, гриби та ін. До І. х. часто зараховують також паразитарні захворювання, спричинювані найпростішими, гельмінтами та членистоногими (напр., малярія, амебіаз, аскаридоз, короста). Кожен вид збудників має специфічні властивості, які впливають на інфекц. процес. З ін. боку, будь-який макроорганізм має індивід. особливості, тому існує безліч варіантів перебігу І. х., що ускладнює профілактику, діагностику й лікування. Найважливішою властивістю збудника І. х. є патогенність – генетично зумовлена спроможність спричиняти патол. стан. Патогенні властивості мікроорганізмів пов’язані з їхніми інвазійністю (здатністю проникати в тканини макроорганізму) та токсигенністю (спроможністю виділяти токсини). Заразливість виникла в процесі еволюції живого світу. Вона свідчить про можливість інфікованого організму стати джерелом збудника для ін. організмів. Завдяки цьому й відбувається розповсюдження І. х. Взаємодіючи зі збудниками І. х., макроорганізм виробляє імунітет. Утворюються клони Т- і В-клітин пам’яті, спроможні викликати синтез антитіл і клітинні реакції на антигени збудника, який повторно потрапив в організм.

І. х. відомі з давніх часів (див. Епідемія). Завдяки досягненням науки і планомір. профілакт. роботі вдалося ліквідувати натурал. віспу та знизити рівень захворюваності на деякі І. х., зокрема поліомієліт, кір, краснуху. Нині відомо понад 1500 зараз. хвороб, які можуть стати причиною смерті, інвалідності та тимчас. втрати працездатності. Відкрито новий біол. вид збудників – пріони (змінені білки людини і тварин, що не містять нуклеїн. кислот), доведено їхню етіол. роль у розвитку деяких захворювань головного мозку і м’язової системи. Термін «І. х.» запропонував нім. лікар К. Гуфеланд (1762–1836). Ґрунтовне вивчення розпочато в серед. 19 ст. у зв’язку з досягненнями мікробіології, бактеріології та імунології. Найбільші успіхи в дослідж. проблеми пов’язані з діяльністю англ. вченого Е. Дженнера, франц. – Л. Пастера, нім. – Р. Коха, П. Ерліха, а також Д. Самойловича, І. Мечникова, Г. Мінха, Й. Мочутковського, П. Лащенкова, В. Високовича, О. Павловського, О. Безредки, Л. Тарасевича та ін. В Україні у подальшому фундам. і прикладні дослідж. І. х. здійснювали М. Гамалія, В. Стефанський, Д. Заболотний, Лев та Любов Громашевські, Ю. Барштейн, К. Синяк, А. Зюков, Б. Падалка, І. Богданов, В. Постовіт, М. Ващенко, Л. Коровицький, В. Домрачов, М. Борисова, В. Бичковський, Л. Богачик, І. Брауде, В. Ліпковський, Б. Угрюмов та ін. Див. також Епідеміологія.

Виділяють 4 групи І. х. людини: кишк. (холера, сальмонельоз, шигельоз, черев. тиф та ін.), дихал. шляхів (грип, кір, вітрянка, дифтерія, туберкульоз та ін.), кров’яні (висип. тиф, малярія, чума, кліщовий енцефаліт та ін.), зовн. покривів (сказ, венеричні хвороби, ВІЛ-інфекція та ін.). Кишк. інфекції передаються через харч. продукти і воду, предмети побуту, мух; дихал. – через повітря; кров’яні – через кровосис. комах (воші, блохи, комарі) й кліщів; зовн. покривів – під час безпосеред. контакту з джерелом збудника (статеві зв’язки, укус твариною) або через побут. речі. За формою прояву І. х. класифікують на маніфестні (з вираженими клін. проявами – гострі, хронічні), стерті, атипові, субклін. (безсимптомні), латентні, носійство; за тяжкістю перебігу – легкі, середні, тяжкі. Крім того, виділяють осн. клін. періоди І. х.: продром, або передвісник захворювання, осн. прояв хвороби, згасання, реконвалесценція. Потенцій. джерелом збудників І. х. людини найчастіше є хворі або безсимптомні носії інфекції, якими можуть бути люди, тварини і птахи, рідше – саме довкілля. Штучно створ. патогенні мікроорганізми та їх токсини використовують з воєнною метою чи для біотероризму. Захворюванням, спричиненим ними, характерні дуже тяжкі прояви, часто з летал. кінцем. Осн. клін. прояви І. х. людини: гарячка, висипи на шкірі, нежить, кашель, біль, блювання, пронос, збільшення лімфатич. вузлів, печінки й селезінки, ознаки запалення верх. дихал. шляхів і легень, мозк. оболонок тощо. Для підтвердження діагнозу застосовують лабораторні та інструм. методи, зокрема специфічні – мікроскопіч., мікробіол. (виділення збудника і його ідентифікація), біол. (проби на лаборатор. тваринах), імунол. (серол. реакції, імунофермент. метод), алергол. (шкірна проба з мікроб. алергеном), молекулярно-біол. (полімеразна ланцюг. реакція, що дає змогу виявити специфічні ділянки нуклеїн. кислоти збудника). І. х. можуть негативно впливати на репродукт. функцію. Лікування передбачає знищення чи видалення збудника та його токсинів (т. зв. етіотропна терапія) і поліпшення функцій організму, зменшення й усунення патол. змін (патогенет. терапія). До етіотроп. засобів належать антибіотики – пеніциліни, цефалоспорини, тетрацикліни, фторхінолони та ін. (мають антибактеріал. властивості), інтерферони та їх індуктори (пригнічують реплікацію вірусів), імунні сироватки і глобуліни тощо. Патогенет. дію мають засоби, які очищають хворий організм від шкідливих речовин (напр., сорбенти), відновлюють порушений водно-електроліт. баланс, усувають заг. та алергічні прояви захворювання, зміцнюють захисні сили організму. Профілактика І. х. людей передбачає здійснення оздоров. заходів на держ. рівні (поліпшення матеріал. благополуччя населення та якості мед. допомоги, сан. контроль за буд-вом, умовами праці, побуту й відпочинку); проведення мед. заходів, спрямованих на зниження інфекц. захворюваності та ліквідацію деяких хвороб завдяки досягненням науки (раннє виявлення та ізоляція хворих, дезінфекція, дезінсекція, дератизація, застосування вакцин для вироблення несприйнятливості організму тощо); пропагування сан. знань і підвищення культури населення; попередження заносу І. х. з ін. країн.

Боротьба з І. х. рослин полягає в обробленні хім. речовинами, знищенні збудників, знезараженні насіння, застосуванні біол. засобів захисту, селекції стійких до І. х. сортів. Див. також Інфекційні хвороби тварин.

Літ.: Михайлова А. М., Торішкова Л. О., Крамарєв С. О., Кочеткова С. М. Інфекційні хвороби у дітей. К., 1998; Возіанова Ж. І. Інфекційні і паразитарні хвороби: В З т. К., 2001–02; Андрейчин М. А., Руденко А. О., Івахів О. Л., Чемич М. Д. Класифікація інфекційних і паразитарних хвороб. Т., 2002; Инфекционные болезни у детей / Пер. с англ. Москва, 2006; Инфекционные болезни и эпидемиология. Москва, 2007; Інфекційні хвороби у загальній практиці та сімейній медицині. Т., 2007.

М. А. Андрейчин

Інфекційні хвороби рослин (І. х. р.) – захворювання рослин, що виникають унаслідок дії на рослину патогенних (хвороботворних) організмів. Фітопатогени розвиваються на поверхні або всередині рослин за рахунок пожив. речовин. За характером збудника І. х. р. поділяють на грибні (мікофітози), бактеріози (бактеріал. хвороби), вірусні (вірози), фітоплазми, нематодні та ін. У розвитку І. х. р. розрізняють фази: зараження (контакт збудника з рослиною), інкубація (період від зараження до появи перших ознак хвороби) і прояв хвороби з певними ознаками на різних органах рослин. Хвороботворні організми можуть проникати в рослину активно чи пасивно через природні отвори (продихи, гідатоди тощо), квіти, проростки, корені, колоски тощо. Кожен вид патогену для проникнення в рослину і розвитку в ній потребує певних умов середовища. Зараження рослин часто залежить від інфекц. навантаження (кількості індивідів патогену на окремих органах рослини). На тривалість інкубац. періоду І. х. р. впливають активність хвороботвор. організмів, сортові особливості рослини та зовн. умови, насамперед т-ра. Ураження рослин буває місц. (локал.) і заг. (дифузне). Патогени І. х. р. зберігаються здебільшого в рослині, на рослин. рештках і в ґрунті. Поширюються вони через повітря, воду, тварин тощо. Розрізняють заг. ареал І. х. р. (місце їхнього природ. поширення) та ареал шкідливості (територія, де патогени, широко розмножуючись, нагромаджуються у великій кількості і спричиняють масове ураження рослин, завдаючи великої шкоди с. госп-ву). І. х. р. мають повсюдне або локал. поширення. Для боротьби з І. х. р. впроваджують системи заходів, у яких гол. роль відіграє профілактика (див. Захист рослин).

В. Ф. Пересипкін, І. Л. Марков

Інфекційні хвороби тварин (І. х. т.). Збудниками І. х. т. є віруси, бактерії, рикетсії, мікоплазми, гриби, найпростіші організми, яким притаманна повсюдність поширення. Вони належать до мікросвіту, який постійно поповнюється, мають здатність передаватися від однієї тварини до ін. (зоонозна інфекція), від тварини людині (зооантропонозна інфекція) і від людини тварині (антропозоонозна інфекція). І. х. т. властива циклічність розвитку. За певних умов вони можуть набувати ознак ензоотії, розповсюджуючись у межах одного госп-ва, епізоотії, поширюючись на знач. територіях, або панзоотії, охоплюючи всю країну чи континент. Збудники І. х. т. є паразитами. У процесі еволюції біосфера постійно збагачується паразит. формами, організованими у складну структуру. Віруси та віроїдні доклітинні форми є паразитами генет. рівня; групи бактерій, мікоплазми, рикетсії, гриби, найпростіші організми – клітин. рівня; зоопаразити діють на рівні організму. В організмі тварин можуть поєднуватися інфекц. збудники різних таксономіч. приналежності та рівнів паразитизму. Таке поєднання є пошкоджувал. комплексом, хвороботворність якого визначають склад і характер взаємодії його елементів. Пошкоджувал. комплексу в організмі тварин протистоїть захис. комплекс, що об’єднує специфічні та неспецифічні чинники протидії інфекції. Взаємодію пошкоджувал. і захис. комплексів визначають як інфекц. процес. Умовами виникнення І. х. т. є наявність етіол. чинника (збудника), сприйнятливої тварини та сприятливих умов. Іноді зараження виникає лише при поєднанні декількох збудників (асоційов. інфекція). Патогенну дію етіол. чинника визначає вірулентність збудників, при асоційов. інфекції вона залежить від взаємодії мікробів: при синергізмі пошкоджувал. дія яскраво виражена, при антагонізмі патогенні властивості мікробів нейтралізуються. Сприйнятливість тварин до інфекції залежить від стану імунітету та неспецифіч. чинників захисту, а також від наявності видового бар’єру (напр., коні, на відміну від парнокопитних, не хворіють на ящур). Деякі збудники з часом модифікуються і можуть долати видові бар’єри (напр., збудник скрейпі, який раніше вражав лише овець, нині спричиняє губчасту енцефалопатію великої рогатої худоби). Розвиток захворювання пов’язаний з розмноженням і накопиченням прониклих до організму мікробів та наступ. генералізацією процесу. Реакція організму спрямована на нейтралізацію та елімінацію патоген. збудника. Залежно від результату завершення цього протистояння можливі розвиток хвороби, одужання або перебування інфекц. збудника протягом певного часу в організмі без ознак захворювання (персистентна інфекція). Діагностику І. х. т. здійснюють з урахуванням епізоотол., клін. і патол.-анатом. даних; остаточ. діагноз, як правило, встановлюють за результатами лаборатор. дослідж. із виділенням та ідентифікацією збудника і біопробою. Лікування хворих тварин проводять за наявності екон. доцільності, сприятливого прогнозу та з урахуванням можливостей поширення хвороби й небезпеки для людей і тварин. Воно має комплекс. характер і спрямоване на нейтралізацію збудника та його токсинів, підвищення резистентності організму, підсилення його захис. комплексу. На госп-во чи населений пункт, де виявлено поширення І. х. т., накладають карантин і проводять імунізацію. Серед пріоритет. напрямів діяльності держави в боротьбі з І. х. т. – визначення ризиків і визнання статусу України щодо особливо небезпеч. хвороб тварин відповідно до вимог та рекомендацій сан. кодексу Міжнар. епізоот. бюро; широке впровадження у вет. практику методів діагностики й засобів профілактики зараз. хвороб тварин, які базуються на сучас. досягненнях світ. науки; здійснення епізоот. моніторингу, виявлення закономірностей епізоот. процесу, аналіз і прогноз розвитку епізоот. ситуації; розроблення й упровадження систем і технологій ефектив. вет.-сан. обслуговування у галузі тваринництва, зокрема модернізація та регіоналізація діагност. служби; обґрунтування біол. основ профілактики, пошук безпеч. методів і прийомів, спрямованих на порушення життєвих циклів збудників, ерадикацію хвороб. Реалізацію протиепізоот. заходів контролює Держ. служба вет. медицини, яку очолює Держ. ком-т вет. медицини України; наук. забезпечення здійснюють Ін-ти експерим. і клін. вет. медицини (Харків), вет. медицини (Київ), епізоотології (Рівне) НААНУ; держ. контроль та нагляд за здоров’ям тварин і проведенням необхід. чи вимушених протиепізоот. заходів – упр. забезпечення протиепізоот. роботи Держ. ком-ту вет. медицини України; лабораторну діагностику І. х. т. – Держ. НДІ з лаборатор. діагностики та вет.-сан. експертизи; контроль за якістю вет. імунобіол. препаратів – Держ. наук.-контрол. ін-т біотехнології і штамів мікроорганізмів (обидва – Київ).

В останні роки в Україні не зафіксовано масових розповсюджень карантин. хвороб тварин, вони мали спорадич. характер. Незважаючи на поширеність туберкульозу серед людей, покращено ситуацію щодо цього захворювання в тваринництві (див. Табл. 1); знижено рівень захворюваності великої рогатої худоби на лейкоз (див. Табл. 2); ліквідовано захворюваність на сибірку; стабілізовано епізоот. ситуацію щодо сказу хвороби Ньюкасла.

Літ.: Апатенко В. М. Смешанные вирусные инфекции сельскохозяйственных животных. К., 1978; 1990; Инфекционные болезни животных: Справоч. Москва, 1987; Литвин В. П., Олійник Л. В., Корнієнко Л. Є. та ін. Факторні хвороби сільськогосподарських тварин. К., 2002; Каришева А. Ф. Спеціальна епізоотологія: Підруч. К., 2002; Современная микробиология. Прокариоты: В 2 т. Москва, 2005; Апатенко В. М., Стегній Б. Т., Головко В. О., Ничик С. А. Загальна ветеринарна мікробіологія: Навч. посіб. Х., 2009.

В. М. Апатенко

Стаття оновлена: 2011