Інформаційна війна

ІНФОРМАЦІ́ЙНА ВІЙНА́ — вплив на населення іншої країни у мирний або військовий час шляхом розповсюдження певної інформації з метою досягнення політичної, економічної або військової переваги та захист громадян власної країни від такого впливу. Це форма протистояння, у якій інформація стає основною зброєю, а інформаційні системи — головною мішенню (інформаційні ресурси та інформ.-технічні системи управління, зв’язку, навігації, комп’ютерні мережі, радіоелектронні засоби тощо).

Головні завдання: підрив морально-психологічного стану, зміна поведінкового й емоційного настрою, дезорієнтація та дезінформація, послаблення певних традицій і переконань, залякування власного народу образом ворога, а супротивника — своєю могутністю, забезпечення ринків збуту (як складова конкурентної боротьби).

Спроби залякати супротивника за допомогою агітації, дезінформації та пропаганди відомі з часів Стародавнього Єгипту, Греції та Риму, однак особливого значення І. в. набула у 20 ст., коли розвиток ЗМІ (газети, радіо, телебачення, Інтернет) дав змогу маніпулювати масовою свідомістю на значних відстанях. Так, у 1920-х рр. США готували радіопередачі відповідного змісту для регіонів традиційних політичних інтересів — країн Латинської Америки; Велика Британія — для своїх колоній; Німеччина, що домагалася перегляду Версальського миру, — для німців, які мешкали у Померанії та Верхній Сілезії (Польща) і Судетах (Чехо-Словаччина). СРСР використовував методи І. в. для пропаганди ідеї світової революції та дискредитації капіталістичного державного устрою, при цьому значну увагу приділяли захисту власного населення від впливу іноземних мас-медіа, що загалом притаманно всім тоталітарним режимам (див. Іномовлення).

Під час 2-ї світової війни паралельно із воєнними діями активну І. в. вели обидві сторони (яскравий приклад масової зміни суспільної свідомості — діяльність міністра народної освіти й пропаганди нацистської Німеччини П.-Й. Ґеббельса). Зразком класичної І. в., що не переросла у збройний конфлікт, є т. зв. холодна війна 1946–91 між СРСР і США та їхніми союзниками.

На думку деяких дослідників, застосування країнами Заходу інформаційних методів боротьби, а не прагнення республіканських еліт до самостійності чи економічної проблеми спричинили розпад СРСР. У свою чергу КДБ СРСР намагався впливати на громадську думку, окремих осіб, державні й громадські організації інших країн, а також переслідував радянських громадян за прослуховування зарубіжних радіостанцій, спроби контактів з іноземцями тощо.

Уперше поняття «інформаційна війна» визначено в директиві Міністерства оборони США (1992). Нині в армії США (а також інших країн) діють спеціалізовані підрозділи відповідного профілю. Усі великі збройні конфлікти кін. 20 — поч. 21 ст. — війни в Іраку 1991 і 2003, військ. операція НАТО проти Югославії 1999, грузино-осетинський конфлікт 2008, повалення повстанцями (за допомогою країн НАТО) режиму М. Каддафі в Лівії 2011 та ін. — супроводжувалися масованими інформаційними атаками. Що сучасніше суспільство (див. Інформаційне суспільство), то більше воно покладається на інформацію й засоби її доставляння, отже, є уразливішим у війні інформацій.

Інформаційна війна є одним з найбільших викликів сучасного світу. Її наслідки можуть бути руйнівними для будь-якого суспільства, економіки та політичної стабільності.

Інформаційна війна Росії проти України

Ще з часів Помаранчевої революції Росія активно використовує інформаційні технології та мас-медіа для досягнення своїх політичних цілей, підриву довіри до української національно орієнтованої влади, зокрема з метою перетворення України на державне утворення, лояльне до РФ. Від часу анексії Криму почали активно вживати термін «гібридна війна» (поєднання вторгнення збройних сил з інформаційними атаками). Під час військової агресії РФ проти України виявлено низку напрямів інформаційної війни.

1. Дезінформація: поширення неправдивої інформації (під виглядом надійної, а також чуток, маніпулятивних і спекулятивних тверджень, перебільшень тощо) для створення в суспільстві плутанини, недовіри до офіційних джерел та маніпулювання громадською думкою (великий акцент Росія робить на соціальні мережі).
2. Пропаганда: систематичне поширення бажаних наративів (певних ідей) з метою формування в українському суспільстві переконань щодо тих чи інших подій, фактів, персоналій.
3. Психологічні операції (ІПСО): комплекс заходів, спрямованих на зниження морального духу, деморалізацію військ та населення.
4. Кібератаки: здійснення хакерських атак на комп’ютерні системи, мережі та інфраструктуру з метою виведення їх із ладу, крадіжки даних або дестабілізація роботи державних органів, підприємств та організацій.
5. Використання пропагандистських медіа: російські державні телеканали та інформаційні агентства транслюють інформацію для своїх громадян, якою виправдовують агресію проти України, дискредитують її захисників, формують переконання необхідності вести війну.
6. Цензура та обмеження доступу до інформації: російська влада здійснює жорстку цензуру всередині країни, обмежуючи доступ до незалежних джерел інформації, створюючи інформаційний вакуум.

Завантажити статтю