Інформація - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Інформація

ІНФОРМА́ЦІЯ (від лат. informatio – роз’яснення) – відомості, які передають усним, писемним та іншими шляхами за допомогою умовних сигналів і технічних засобів. І. розглядають у контексті її змісту, структур. орг-ції, динаміки (процесів створення, передавання, сприйняття, використання, зберігання тощо). Від серед. 20 ст. поняття «І.» стало одним із осн. серед заг.-наук. категорій, що пов’язано з розвитком інформатики, кібернетики, теорії інформації, інформаційних ресурсів та ін., а також із розповсюдженням комп’ютер. техніки. Обов’язк. передумови функціонування інформ. простору – наявність джерела, користувачів та засобів передачі І. (каналів зв’язку). Носіями І. є сигнали – матеріал. процеси, які користувачі І. сприймають як знаки із певною семантикою. При цьому важливо не лише зафіксувати ці знаки, а й відповідно їх інтерпретувати, оскільки для різних користувачів одна й та ж І. може мати різне значення (інколи навіть протилежне). Значна залежність впливу І. на користувача від її сприйняття дозволила основоположнику кібернетики та теорії штуч. інтелекту Н. Вінеру прирівняти І. до таких понять, як «матерія» та «енергія». Розрізняють три форми інформ. процесів: біол. І. всередині живих організмів і між ними (див. Генетична інформація), соц. І. у люд. сусп-ві, машинна І. (всередині та між машинами). Здатність живих організмів і їхніх спільнот до самоорганізації, постій. пристосування до змін довкілля зумовили виокремлення вагомої ролі процесів інформ. взаємодії з оточуючим світом і формування інформ. моделей зовн. світу в живих організмах (Ґ. Бейтсон). Завдяки культурі як засобу створення і розповсюдження І. накопичення І. у люд. сусп-ві зростає. Т. зв. інформ. вибух 2-ї пол. 20 ст. спричинив створення і широке розповсюдження інформ. технологій та перехід розвинених країн до інформаційного суспільства.

Закон України «Про інформацію» (1992) визначає І. як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у сусп-ві, державі та довкіллі. Інформ. відносини, які виникають при одержанні, використанні, поширенні, зберіганні інформації, врегульов. Конституцією України, Законами України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (обидва – 1992), «Про телебачення і радіомовлення», «Про науково-технічну інформацію» (обидва – 1993), «Про захист інформації в автоматизованих системах» (1994), «Про рекламу» (1996), «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», «Про видавничу справу», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» (усі – 1997) та ін. законодав. актами про окремі галузі, види, форми і засоби І., міжнар. договорами й угодами, ратифік. Україною. Осн. галузі І.: політ., екон. (див. Економічна інформація), духовна (культурна), наук.-тех., соц., екол., міжнародна. Гол. видами І. є статист., масова, довідково-енциклопед., соціол., І. про діяльність органів держ. влади та місц. самоврядування, правова, про особу; джерелами – передбачені або встановлені законом документи й ін. носії (матеріал. об’єкти, що зберігають І., а також повідомлення ЗМІ та публічні виступи). Інформ. відносини ґрунтуються на принципах гарантованості права на І.; відкритості, доступності І.; об’єктивності, вірогідності, повноти та точності І.; законності отримання, використання, поширення та зберігання І. Провідні напрями та методи держ. інформ. політики: забезпечення доступу громадян до І.; створення нац. систем і мереж І.; зміцнення матеріал.-тех., фінанс., організац., правових, наук. основ інформ. діяльності; забезпечення ефектив. використання І.; сприяння постій. оновленню, збагаченню та зберіганню нац. інформ. ресурсів; сприяння міжнар. співроб-ву в галузі І.; гарантування інформ. суверенітету України. Законодавством України передбачені організац., тех. та ін. заходи, правові норми щодо запобігання заподіянню шкоди інтересам, потребам особи, сусп-ва, держави у інформ. галузі, забезпечення права на І. Мета правового захисту І. – дотримання інформ. безпеки, запобігання негатив. впливу недоброякіс. І. на життєво важливі інтереси, потреби особи, сусп-ва, держави; запобігання несанкціон. доступу до І. як об’єкта власності, пошкодженню, знищенню, спотворенню, незакон. збору І. та ін. правопорушенням при її створенні, обробленні, зберіганні, поширенні; відновлення порушених інформ. прав; відшкодування завданих збитків. Захисту підлягає будь-яка документал. І., дані та програми автоматиз. систем, неправомірна дія з якими може спричинити шкоду власникові, користувачеві або ін. учасникові інформ. діяльності. Закон охороняє відкриту І. (зокрема бібліотечні та архівні фонди) й І. з обмеженим доступом – держ., банків., комерц., адвокат., лікар. таємниці, деякі види служб, таємницю листування, телефон. розмов, телегр. та ін. повідомлень, що передаються засобами зв’язку. З метою запобігання неправомір. обмеженню доступу до конфіденц. І. КМ України встановлює перелік відомостей і документів, що не можуть становити комерц. (різновид конфіденц.) І. Захист відкритої (або з обмеженим доступом) І. забезпечують також шляхом встановлення юрид. відповідальності за вчинення правопорушень: кримінал. – за розголошення військ., держ., комерц. таємниці, таємниці листування, телефон. розмов, телегр. та ін. повідомлень, які передають засобами зв’язку, підприємниц. шпигунство, передавання або збір з метою передавання іноз. орг-ціям чи їхнім представникам відомостей, що становлять служб. таємницю, порушення роботи автоматиз. систем. Зокрема адм. стягнення у вигляді штрафу встановлено за поширення, використання, розголошення комерц. таємниці, а також конфіденц. інформації з метою запобігання шкоди діловій репутації або майну ін. підприємця; цивіл.-правова відповідальність – у випадках, коли неправомірні дії завдають матеріал. або морал. шкоди особі, але не мають ознак кримінал. вчинків. Крім того, відповідно до Конституції України кожен її громадянин має право вимагати в судовому порядку спростування недостовір. І., що завдає шкоди його честі та гідності, а також честі та гідності чл. його родини. У випадках поширення відомостей, які принижують ділову репутацію орг-ції або юрид. особи, остання має право звернутися до суду з вимогою про їхнє спростування незалежно від того, ким (фіз. чи юрид. особами) вони поширені.

Літ.: Законодавство України про інформацію. 1998; Костецька Т. А. Право на інформацію в Україні. 1998 (усі – Київ).

В. Ф. Погорілко

Інформація соціальна (І. с.) – сукупність знань, відомостей, даних і повідомлень, сформованих та відтворених у суспільстві, що стосуються характеристик і стану соціальних явищ, процесів або окремих індивідів (груп індивідів). Вона відмінна від природничо-наук. і тех. інформації, хоча іноді тех. інформація може набувати рис І. с., якщо торкається інтересів груп індивідів (напр., інформація про буд-во АЕС). І. с. виникає в сусп-ві із появою взаємодії і комунікації між людьми, її виробляють соц. суб’єкти – окремий індивід або група індивідів. Циркуляція І. с. в сусп-ві між двома або більше індивідами, передача від одного суб’єкта (індивіда, групи) до ін. відбувається або безпосередньо між індивідами, або опосередковано – через ЗМІ, різні носії інформації (книги, диски, плівки тощо). У будь-якому випадку засобами передавання І. с. є природна мова або ін. знакова форма. Крім генерування та передавання, її перетворюють, зберігають, застосовують соц. суб’єкти. І. с. регулює соц. взаємодію, сусп. відносини і, певним чином, соц. процеси. Її характеристики: кількість, цінність, зміст, правдивість, достовірність, повнота, глибина, точність, переконливість, доведеність, новизна, ефективність, оптимальність, оперативність, надійність, виразливість. Якщо перші три характеристики такі ж, як і характеристики ін. видів інформації, то наступні переважно можуть бути застосованими саме до І. с. Це, зокрема, пов’язано із тим, що І. с. не є нейтральною. Вона несе на собі відбиток соц., політ., екон. явищ та процесів, що відбуваються в сусп-ві. І. с. також може бути вираженням мотивів, настроїв, переконань, умов життя тощо окремих індивідів (соц. груп) у сусп-ві. Серед її найважливіших сусп. функцій – комунікативна, управлін., науково-пізнавал., навч.-виховна, агітац.-пропагандист., а також орієнтаційна. Розрізняють наук. і ненаук. І. с. Дані емпірич. соціол. дослідж. – приклад наук. І. с., що може бути використана з метою опису, пояснення стану або прогнозування розвитку різних сфер сусп. життя, явищ і процесів.

Збором, узагальненням та систематизацією І. с. займаються соц. статистика, соціологія, демографія та ін. Фактол. І. с. – предмет переважно держ. і відомчого статист. обліку. Особливу роль відіграє І. с., отримана в результаті соціол. досліджень. Це, як правило, відомості про суб’єктив. світ людини, структуру цінніс. орієнтацій, потреб, оцінок, думок, відносин, поведінку тощо. І. с. (зокрема соціол. дані емпірич. дослідж.) систематизують і зберігають в архівах соц. даних, найвідоміші серед яких – Центр Роупера, Міжуніверситет. об’єдн. політ. і соц. дослідж., Рада європ. архівів соц. даних та ін. І. с. може накопичуватися в сусп-ві, але не обов’язково постійно використовуватися. Напр., якісь хибні або нездійснені проекти можуть бути названими І. с., але не застосовуватися і навіть не фіксуватися на матеріал. носіях інформації, а існувати у вигляді переказів від одного покоління до іншого.

Літ.: Горбачик А. П. Архіви соціальних даних: цілі існування, форми роботи, проблеми створення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2000. № 3.

Т. Я. Любива

Стаття оновлена: 2011