Інформація

Визначення і загальна характеристика

ІНФОРМА́ЦІЯ (від лат. informatio — роз­ʼясне­н­ня) — ві­домості, які пере­дають усним, писемним та іншими шляхами за допомогою умовних сигналів і технічних засобів. І. роз­глядають у контекс­ті її змісту, структур. організації, динаміки (процесів створе­н­ня, пере­дава­н­ня, сприйня­т­тя, викори­ста­н­ня, зберіга­н­ня тощо). Від серед. 20 ст. поня­т­тя «інформація» стало одним із основних серед загальнонаукових категорій, що повʼязано з роз­витком інформатики, кібернетики, теорії інформації, інформаційних ресурсів та ін., а також із роз­по­всюдже­н­ням компʼютерної техніки. Обовʼязкові перед­умови функціонува­н­ня інформаційного простору — наявність джерела, користувачів та засобів пере­дачі І. (ка­налів звʼязку). Носіями І. є сигнали — матеріальні процеси, які користувачі І. спри­ймають як знаки із певною семантикою. При цьому важливо не лише зафіксувати ці знаки, а й від­повід­но їх інтер­претувати, оскільки для різних користувачів та сама І. може мати різне значе­н­ня (інколи навіть протилежне). Значна залежність впливу І. на користувача від її сприйня­т­тя уможливила основоположнику кібернетики та теорії штучного інтелекту Н. Вінеру прирівняти інформацію до таких понять, як «матерія» та «енергія». Роз­різняють три форми інформаційних процесів: біо­логічна І. всередині живих організмів і між ними (див. Генетична інформація), соціальна І. у людському су­спільстві, машин­на І. (всередині та між машинами). Здатність живих організмів і їхніх спільнот до самоорганізації, по­стійне при­стосува­н­ня до змін довкі­л­ля зумовили ви­окремле­н­ня вагомої ролі процесів інформаційної взаємодії з навколишнім світом і формува­н­ня інформаційних моделей зовнішнього світу в живих організмах (Ґ. Бейтсон). Завдяки культурі як засобу створе­н­ня і пошире­н­ня І. її накопиче­н­ня у людському су­спільстві збільшується. Так званий інформаційний вибух 2-ї пол. 20 ст. спричинив створе­н­ня і широке роз­по­всюдже­н­ня інформаційних технологій та пере­хід роз­винених країн до інформаційного су­спільства.

Закон України «Про інформацію» (1992) ви­значає І. як документовані або публічно оголошені ві­домості про події та явища, що від­буваються у су­спільстві, державі та довкіл­лі. Інформаційні від­носини, які виникають при одержан­ні, викори­стан­ні, поширен­ні, зберіган­ні інформації, врегульовані Кон­ституцією України, Законами України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (обидва — 1992), «Про телебаче­н­ня і радіомовле­н­ня», «Про науково-технічну інформацію» (обидва — 1993), «Про захист інформації в автоматизованих системах» (1994), «Про рекламу» (1996), «Про систему Су­спільного телебаче­н­ня і радіомовле­н­ня України», «Про видавничу справу», «Про порядок висвітле­н­ня діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядува­н­ня в Україні засобами масової інформації» (усі — 1997) та ін. законодавчими актами про окремі галузі, види, форми і засоби І., між­народними договорами й угодами, ратифікованими Україною. Основні галузі І.: політична, економічна (див. Економічна інформація), духовна (культурна), наук.-технічна, соціальна, екологічна, між­народна. Головними видами І. є статистична, масова, довід­ково-енциклопедична, соціологічна, І. про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядува­н­ня, правова, про особу; джерелами — перед­бачені або встановлені законом документи й інші носії (матеріал. обʼєкти, що зберігають І., а також пові­домле­н­ня ЗМІ та публічні ви­ступи).

Інформаційні від­носини ґрунтуються на принципах гарантованості права на І.; від­критості, до­ступності І.; обʼєктивності, вірогідності, повноти та точності І.; закон­ності отрима­н­ня, викори­ста­н­ня, пошире­н­ня та зберіга­н­ня І. Провід­ні напрями та методи державної інформаційної політики: забезпече­н­ня до­ступу громадян до І.; створе­н­ня національних систем і мереж І.; зміцне­н­ня матеріал.-технічних, фінансових, організаційних, правових, наукових основ інформаційної діяльності; забезпече­н­ня ефективного викори­ста­н­ня І.; сприя­н­ня по­стійному оновлен­ню, збагачен­ню та зберіган­ню національних інформаційних ресурсів; сприя­н­ня між­народному спів­робітництву в галузі І.; гарантува­н­ня інформаційного суверенітету України. Законодавством України перед­бачені організаційні, технічні та інші заходи, правові норми щодо запобіга­н­ня заподіян­ню шкоди інтересам, потребам особи, су­спільства, держави у інформаційній галузі, забезпече­н­ня права на І. Мета правового захисту І. — дотрима­н­ня інформаційної без­пеки, запобіга­н­ня негативного впливу недобро­якісної І. на жит­тєво важливі інтереси, потреби особи, су­спільства, держави; запобіга­н­ня несанкціонованого до­ступу до І. як обʼєкта власності, по­шкоджен­ню, знищен­ню, спотворен­ню, незакон­ного збору І. та ін. правопоруше­н­ням при її створен­ні, оброблен­ні, зберіган­ні, поширен­ні; від­новле­н­ня порушених інформаційних прав; від­шкодува­н­ня зав­даних збитків.

Захисту під­лягає будь-яка документальна І., дані та про­грами автоматизованих систем, неправомірна дія з якими може спричинити шкоду власникові, користувачеві або ін. учасникові інформаційної діяльності. Закон охороняє від­криту І. (зокрема бібліотечні та архівні фонди) й І. з обмеженим до­ступом — державної, банківської, комерційної, адвокатської, лікарської таємниці, деякі види служб, таємницю листува­н­ня, телефон­них роз­мов та ін. пові­домлень, що пере­даються засобами звʼязку. З метою запобіга­н­ня неправомірному обмежен­ню до­ступу до конфіденційної І. КМ України встановлює пере­лік ві­домостей і документів, що не можуть становити комерційну (різновид конфіденційної) І.

Захист від­критої (або з обмеженим до­ступом) І. забезпечують також шляхом встановле­н­ня юридичної від­повід­альності за вчине­н­ня правопорушень: кримінальна від­повід­альність — за роз­голоше­н­ня військової, державної, комерційної таємниці, таємниці листува­н­ня, телефон­них роз­мов та інших пові­домлень, які пере­дають засобами звʼязку, під­приємницьке шпигунство, пере­дава­н­ня або збір з метою пере­дава­н­ня іноземним організаціям чи їхнім пред­ставникам ві­домостей, що становлять службову таємницю, поруше­н­ня роботи автоматизованих систем. Зокрема, адміністративне стягне­н­ня у ви­гляді штрафу встановлено за пошире­н­ня, викори­ста­н­ня, роз­голоше­н­ня комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою запобіга­н­ня шкоди діловій репутації або майну ін. під­приємця; цивільно-правова від­повід­альність — у випадках, коли неправомірні дії завдають матеріальної або моральної шкоди особі, але не мають ознак кримінальних вчинків. Крім того, від­повід­но до Кон­ституції України кожен її громадянин має право вимагати в судовому порядку спростува­н­ня недостовірної І., що завдає шкоди його честі та гідності, а також честі та гідності членів його родини. У випадках пошире­н­ня ві­домостей, які принижують ділову репутацію організації або юридичної особи, оста­н­ня має право звернутися до суду з вимогою про їхнє спростува­н­ня незалежно від того, ким (фізичними чи юридичними особами) вони поширені.

Літ.: Законодавство України про інформацію. 1998; Костецька Т. А. Право на інформацію в Україні. 1998 (усі — Київ).

В. Ф. Погорілко

Інформація соціальна

Інформація соціальна (І. с.) — сукупність знань, ві­домостей, даних і пові­домлень, сформованих та від­творених у су­спільстві, що стосуються характеристик і стану соціальних явищ, процесів або окремих індивідів (груп індивідів). Вона від­мін­на від природничо-наукової і технічної інформації, хоча іноді технічна інформація може набувати рис І. с., якщо торкається інтересів груп індивідів (напр., інформація про будівництво АЕС). І. с. виникає в су­спільстві із появою взаємодії і комунікації між людьми, її виробляють соціальні субʼєкти — окремий індивід або група індивідів. Циркуляція І. с. в су­спільстві між двома або більше індивідами, пере­дача від одного субʼєкта (індивіда, групи) до іншого від­бувається або без­посередньо між індивідами, або опосередковано — через ЗМІ, різні носії інформації (книги, диски, плівки тощо). У будь-якому випадку засобами пере­дава­н­ня І. с. є природна мова або інша знакова форма. Крім генерува­н­ня та пере­дава­н­ня, її пере­творюють, зберігають, за­стосовують соціальні субʼєкти. І. с. регулює соціальну взаємодію, су­спільні від­носини і, певним чином, соціальні процеси. Її характеристики: кількість, цін­ність, зміст, правдивість, достовірність, повнота, глибина, точність, пере­конливість, доведеність, новизна, ефективність, оптимальність, оперативність, надійність, виразливість. Якщо перші три характеристики такі ж, як і характеристики ін. видів інформації, то на­ступні пере­важно можуть бути за­стосованими саме до І. с. Це, зокрема, повʼязано із тим, що І. с. не є нейтральною. Вона несе на собі від­биток соціальних, політичних, економічних явищ та процесів, що від­буваються в су­спільстві. І. с. також може бути вираже­н­ням мотивів, на­строїв, пере­конань, умов життя тощо окремих індивідів (соціальних груп) у су­спільстві. Серед її найважливіших су­спільних функцій — комунікативна, управлінська, науково-пі­знавальна, на­вчально-виховна, агітаційно-пропагандистська, а також орієнтаційна. Роз­різняють наукову і ненаукову І. с. Дані емпіричних соціологічних досліджень — приклад наук. І. с., що може бути викори­стана з метою опису, поясне­н­ня стану або про­гнозува­н­ня роз­витку різних сфер су­спільного життя, явищ і процесів.

Збором, узагальне­н­ням та систематизацією І. с. за­ймаються соціальна статистика, соціологія, демо­графія тощо. Фактологічна І. с. — предмет пере­важно державного і ві­домчого статистичного обліку. Особливу роль ві­ді­грає І. с., отримана в результаті соціологічних досліджень. Це головно ві­домості про субʼєктивний світ людини, структуру цін­нісних орієнтацій, потреб, оцінок, думок, від­носин, поведінку. І. с. (зокрема соціологічні дані емпіричних досліджень) систематизують і зберігають в архівах соціальних даних, найві­доміші серед яких — Центр Роупера, Між­університетське обʼ­єд­на­н­ня політичних і соціальних досліджень, Рада європейських архівів соціальних даних тощо. І. с. може накопичуватися в су­спільстві, але не обовʼязково по­стійно використовуватися. Напр., якісь хибні або не­здійснені проекти можуть бути на­званими І. с., але не за­стосовуватися і навіть не фіксуватися на матеріал. носіях інформації, а існувати у ви­гляді пере­казів від одного поколі­н­ня до іншого.

Літ.: Горбачик А. П. Архіви соціальних даних: цілі існува­н­ня, форми роботи, про­блеми створе­н­ня // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2000. № 3.

Т. Я. Любива

Завантажити статтю