Іоанніти

ІОАННІ́ТИ — 1) католицький лицарський орден. По­став на поч. 12 ст. в Палестині як благодійне братство для на­да­н­ня на Святій Землі притулку й захисту прочанам, допомоги хворим і нужден­ним. Від франц. слова «hospitalier» (лікарняний, шпитальний) походить і перша назва Ордену — го­спітальєри. Офіц. назва від 1936 — Суверен. лицар. орден го­спітальєрів св. Іоан­на з Єрусалима, Родосу і Мальти. Очолює його пожит­тєво обраний Великий магістр (обра­н­ня під­тверджує папа римський) та уряд. Обітниці чернечого аскетизму (вбогості, послуху і цноти) у І. пере­плелися з во­йовничою романтикою щодо захисту Гробу Господнього і християн. святинь. І. створили кілька держав: на о-вах Кіпр (1291–1310), Родос (1310–1522) і Мальта (1530–1798, звідси ще одна назва Ордену — мальтійський). Оста­н­ня держава була ліквідована Наполеоном Бонапартом, і до 1834 капітул (кер-во) І. намагався від­найти нове місце пере­бува­н­ня (як варіант роз­глядалася тер. Рос. імперії, імператор Павло І навіть був Великим магі­стром 1798–1801, а конвент пере­несено до C.-Петербурга). Проте І. обрали місцем свого пере­бува­н­ня Рим, де й донині функціонують (згідно з договором від 1960 між урядом Італії та Мальтій. орденом держава І. у Римі за­ймає площу 2 км²). Нині Орден обʼ­єд­нує бл. 12 тис. осіб, є суверен. субʼєктом між­нар. права і, завдяки своїй духовно-благодійниц. діяльності, під­тримує дипломат. звʼязки з більшістю держав світу: має власні дипломат. структури у 58-ми країнах (зокрема з Україною встановлено офіц. від­носини 2007), у 110-ти країнах активно провадить гуманітарну діяльність (утримує понад 200 лікарень, будинки для літніх людей, медпункти, диспансери тощо). Мальтій. кавалери акредит. при ЮНЕСКО, Між­нар. комітеті Червоного Хреста та ін. між­нар. установах. І. мають Кон­ституцію, нац. гімн, громадянство, марки, валюту. У структурі І. роз­різняють 3 ранги: лицарі «справедливості», ченці та лицарі «покори». Існують також почесні лицарі й дами, серед яких багато знаменитостей (від 1961 до Ордену до­зволено при­ймати осіб не­знатного походже­н­ня). У 17–18 ст. І. діяли й на укр. теренах. Волин. воєвода Я. Острозький заснував 1609 на користь своєї доньки ма­йорат, що мав би пере­творитися на командорство Мальтій. ордену, якби рід Острозьких урвався, проте ма­йорат обманом пере­йшов до князів Санґушків, і лише втруча­н­ня імператриці Катерини ІІ до­зволило заснувати велике пріорство Мальтій. ордену на укр.-білорус. та польс. землях, а також у маєтностях єзуїтів на теренах Польщі. На­прикінці 18 ст. це пріорство було ліквідоване. Від 1990 діє Мальтій. служба допомоги в Україні з ко­ординац. центром у Львові.

2) Православна течія монархічного спрямува­н­ня. Як напрям у рос. православʼї І. обʼ­єд­нали у 1880-х рр. послідовників ві­домого діяча РПЦ, настоятеля Андріїв. собору у м. Кронштадт (нині Ленінгр. обл.), протоієрея Іоан­на (Іван Ілліч Сергєєв, 1829–1908; канонізов. РПЦ за кордоном 1964 та РПЦ 1990 як Іоанн Кронштадтський), якого ще при житті І. вшановували як святого, вважали чудотворцем і ототожнювали з Ісусом Христом, хоча сам Іоанн не ви­знавав І. і не допускав їх до причастя. Не­зважаючи на це, І. широко використовували його імʼя для популяризації свого реліг. руху, збору пожертв тощо. І. обожнюють Іоан­на Кронштадтського («житло Святої Трійці») та кількох своїх лідерів, які у різні роки керували напрямом; проповід­ують близький кінець світу та Страшний суд; пропагують ідею монарх. устрою су­спільства; не ви­знають таїнство покая­н­ня та заперечують більшість християн. заповід­ей. За своєю обрядовістю І. майже не від­різняються від церк., але православні храми не від­відують, натомість мають домашні молільні з усіма атрибутами православ. культу — іконами, лампадами тощо. За ви­ступи проти рад. влади (спри­ймали її як пришестя Антихриста) діяльність І. в СРСР була заборонена, тож вони роз­вивалися як одна із катакомб. Церков (зокрема у Вінн. обл. до 1950-х рр.). Із роз­падом СРСР 1991 ви­йшли з під­пі­л­ля. Всього на теренах СНД функціонують бл. 20 громад І., 2 з яких — на Він­нич­чині.

Літ.: Польский М. Новые мученики рос­сийские. Джор­данвилль, 1948; Захария. Особый путь. Джор­данвилль, 1952; Снычев И. Церковные расколы в Рус­ской Церкви. Москва, 1961; Логінов О. Ліквідація «іоан­нітського» руху в 1920–1950-х рр. на Він­нич­чині // З арх. ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 2007. № 2(29).

О. Н. Саган

Завантажити статтю