ІРА́К, Республіка Ірак (al-̜Irāq, Ğumhūriyyat l-̜Irāq) — держава у Пів­ден­но-Західній Азії. На Пів­ночі межує з Туреч­чиною, на Сході — з Іраном, на Пів­дні — з Кувейтом, на Пів­дні і Пів­ден­ному Заході — із Саудівською Аравією, на Заході — з Йор­данією, на Пів­нічному Заході — із Сирією. На Пів­ден­ному Сході омивається водами Перської затоки Індійського океану. Площа 438,3 тис. км2. Населе­н­ня 30,4 млн осіб (2011), пере­важно араби-іракці, мешкають також курди (близько 20 %), туркомани, ас­сирійці (5,3 %) та ін. Природний приріст населе­н­ня 2,39 % (при рівні фертильності 3,67 дитини на одну жінку). Середній вік 20,9 р. Віро­сповіда­н­ня: мусульмани-шиїти — 60–65 %, мусульмани-суніти — близько 35 %, християни — близько 3 %. Столиця — Баґдад (5,75 млн осіб). Найбільші міста (млн осіб): Мосул (1,45), Суле­йманія (1,2), Ербіль (1,01), Басра (0,92), Кіркук (0,67), Ен-Наджаф (0,61). Адміністративний поділ — 18 мухафаз. Офіційні мови: арабcька і курдська (у курдських регіонах). Державний устрій — федерація. Глава держави — президент. Законодавчий орган — двопалатний парламент: Рада пред­ставників та Рада союзу (досі не обиралася). Грошова одиниця — іракський динар. І. — член ООН, МВФ, ОПЕК, Організації Ісламської конференції, Ліги арабських держав.

На території сучасного І. існувала одна з найдавніших цивілізацій — Месопотамська (4 тисячі до н. е.). Її носіями були шумерські міста-держави, Ак­кадське царство (середнє 3 тисячі — 22 ст. до н. е.), держави-су­противники Вавилонія (539 до н. е.) та Ас­сирія (20–7 ст. до н. е.). 539 до н. е. ці землі були центром держави Ахеменідів, 4–2 ст. до н. е. — Селевкідів, 2 ст. до н. е. — 3 ст. — Парфянського царства. У 7–14 ст. пере­бували почергово під владою арабів, турків-сельджуків, монголів. Від кінця 14 до початку 15 ст. територія І. входила до складу імперії Тимура, 16 ст. — 1918 — Османської імперії. Під час 1-ї світової війни територія І. захопила Велика Британія. Від 1921 — Королівство І. Унаслідок під­писаної 1930 угоди між Великою Британією та І. 1932 країна формально отримала суверенітет. 1955 І. уклав із Туреч­чиною угоду, що лягла в основу Баґдадського пакту (згодом до нього при­єд­налися Велика Британія, Паки­стан та Іран), метою якого було посиле­н­ня військово-політичного впливу західних держав на Близькому Сході й Серед­земноморʼї, а також блокува­н­ня можливого проникне­н­ня СРСР у цей регіон. Від 1958 — республіка. 1959 І. ви­йшов із Баґдадського пакту і домігся виведе­н­ня іноземних військ. У 1960-х роках демократична республіка транс­формувалася у військову диктатуру. До влади при­йшли пред­ставники Партії арабського соціалістичного від­родже­н­ня на чолі з А.-Х. аль-Бакром. Від 1979 керівник партії був Сад­дам Хусейн. 1970 уряд І. оприлюднив «Декларацію 11 березня», яка роз­вʼязала між­етнічну війну арабів і курдів. 1974 проголошено автономію Іракського Курди­стану. 1980–88 — ірано-іракська війна. 1990 І. увів війська на територію Кувейту, що спричинило Кувейтську кризу. 1991 США, Велика Британія, Франція та низка арабських країн бо­йовими діями проти І. від­новили незалежність і територіальну цілісність Кувейту. Від 1990-х років США звинувачували І. у роз­роблен­ні ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї. 1991–98 екс­перти ООН і МАГАТЕ проводили пошукову роботу на його території з метою виявле­н­ня та знище­н­ня зброї масового ураже­н­ня, що спричинило між іракським урядом і країнами Заходу конфлікт, наслідком якого стало бомбардува­н­ня 1998 американськими і британськими військами території І. і припине­н­ня спів­праці іракської влади з ООН (від­новлена на­прикінці 2002). У 2003 США і Велика Британія ввели війська на територію І., викори­ставши від­мову іракського уряду спів­працювати для силового зміще­н­ня режиму діючого президента Сад­дама Хусейна. 2003–04 окупованої території керувала Тимчасова коаліційна влада, від 2004 — Тимчасовий уряд І. 2005 прийнято по­стійну Кон­ституцію, проведено вибори до парламенту.

Більшу частину території І. за­ймають рівнини Верх­ньої і Нижньої Месопотамії. На Пів­ночі і Пів­нічному Сході про­стягаються гірські хребти Вірменського та Іранського нагірʼїв. Найвища точка — гора Хаджи-Ібрагім (3587 м над р. м.). Територія на Пів­дні і Пів­ден­ному Заході І. (пустелі Сирійська та Ель-Хіджара) лежить у межах Сирійсько-Аравійського плоскогірʼя. Клімат субтропічний континентальний на Пів­ночі, тропічний — на Пів­дні. Середня температура липня +34 °С, січня — від +7 до +12 °С. Середньорічна кількість опадів 50–150 мм, у гірських ра­йонах — 500– 1500 мм. На Пів­дні спо­стерігаються пилові бурі. Головні річки — Тигр і Євфрат — зливаючись, утворюють спільне русло р. Шатт-ель-Араб. Ґрунти пере­важно сіроземні, каштанові та напів­пустельні, у долинах річок — алювіальні. Ліси за­ймають 2 % території: зростають тамариск, тополя, фінікова пальма, верба. Поширена степова і напів­пустельна рослин­ність. Тварин­ний світ збіднений. Багато тварин зникли або знаходяться під за­грозою зникне­н­ня. Трапляються вовк, гієна, шакал. Близько 400 видів птахів. Є поклади природного газу, фосфоритів, камʼяної солі, сірки, цементу, вапняку.

І. — країна, що роз­вивається. Основу економіки формують видобуток (2-е м. у світі за запасами) і пере­робка нафти. ВВП становить 84,14 млрд дол. США (2010), у роз­рахунку на особу — 3,6 тис. дол. США. Роз­винені також будівельна, хімічна, легка промисловість, торгівля та машинобудува­н­ня. Майже половина продуктів харчува­н­ня імпортується. Вирощують зернові, овочі, фрукти, бавовну; роз­водять овець, кіз, велику рогату худобу, верблюдів. Екс­портує нафту (84 %) та сировину; імпортує продукти харчува­н­ня, ліки, машини та устаткува­н­ня. Основні торговельні партнери: США, Італія, Індія, Китай, Туреч­чина, Японія, Сирія, Йор­данія. Транс­порт­на інфра­структура внаслідок воєн­них дій за­знала по­шкоджень. Між­народні аеропорти: Баґдад, Басра. Музеї у Вавилоні, Мосулі, Самар­рі та інших містах. Архітектурні памʼятки: Парфянський храм Мітри у Гатрі (200 до н. е.), Велика мечеть Мутавакі­л­ля (середина 9 ст.), мавзолей Імам-Дур (1085–86) у Самар­рі, палац Аб­басидів (кінця 12 — початку 13 ст.), мавзолей Зім­муруд-хатун (близько 1193–1202), мінарет Сук аль-Газаль (1279), медресе аль-Марджанія (1356), Хан Марджан (1358–59) у Баґдаді, мавзолеї імамів Яхʼї (близько 1230), Аун ад-Діна (1248) у Мосулі та ін. Література І. роз­вивається пере­важно арабською мовою. Серед ві­домих письмен­ників — А. аль-Гаф­фар аль-Ахрас, М.-Ш. аль-Дін аль-Алусі, М. ар-Русафі, Дж.-С. аз-Захаві, М.-А. ас-Саїд, М.-М. аль-Джавагірі, М. ар-Рубаї.

Українсько-іракське спів­робітництво роз­вивалося ще за доби СРСР, коли у 1980-х роках українські фахівці надавали допомогу в роз­витку окремих галузей економіки. Багато іракської молоді здобувають освіту у вищих на­вчальних закладах України. Про­блемами іракської культури в Україні за­ймалися Г. Зибіна, Ю. Кочубей. Українською мовою твори низки іракських письмен­ників були на­друковані у книзі «Оповіда­н­ня арабських письмен­ників» (1959), збірці «Вогнен­ні вітри» (1983; обидві — Київ). В іракській періодиці публікувалися окремі пере­клади творів українських письмен­ників, а також стат­ті про Лесю Українку та А. Кримського. Дипломатичні від­носини між Україною та І. встановлено 16 грудня 1992. Від травня 2001 у Баґдаді працює українське посольство. 2003–05 в І. пере­бував український контингент з миротворчою місією, нині в І. залишаються ін­структори, які за­ймаються на­вча­н­ням іракської армії.