Ісаєвич Ярослав Дмитрович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Ісаєвич Ярослав Дмитрович

ІСАЄ́ВИЧ Ярослав Дмитрович (псевд. – Д. Ярісевич; 07. 03. 1936, с. Верба Дубен. пов. Волин. воєводства, нині Дубен. р-ну Рівнен. обл. – 24. 06. 2010, Львів) – історик, культуролог, дослідник українського книговидання. Син Д. Ісаєвича. Д-р істор. н. (1978), проф. (1995), акад. НАНУ (1992). Іноз. чл. Польс. АН (1994), УВАН у США (2003), Польс. академії мист-в і знань (2005). Дійс. чл. НТШ (1992). Засл. діяч н. і т. України (1996). Засл. діяч культури Польщі (2000). Премія фундації О. і Т. Антоновичів (2002). Ордени «За заслуги» 3-го (1996) і князя Ярослава Мудрого 5-го (2006) ступ. 1957 закін. Львів. ун-т (учень Д. Похилевича і Я. Кіся). Від 1958 за запрошенням І. Крип’якевича працював у Ін-ті сусп. наук АН УРСР (нині Ін-т українознавства НАНУ, Львів). Канд. дис. «Місто Дрогобич у ХV–XVIII ст.» захистив у Львів. ун-ті (1961), доктор. дис. «Історія друкарства на Україні та його роль у міжслов’янських культурних зв’язках (ХVI – перша пол. XVII ст.)» – у Моск. ун-ті (1978), де твор. атмосфера була більш розкутою, ніж у тодіш. УРСР. Від 1985 – зав. відділу історико-культур. пам’яток, від 1989 – дир. Ін-ту; водночас 1967–69 – доц. Львів. ун-ту, 1981–83 – проф. Івано-Фр. пед. ін-ту, 1988–90 – проф.-гість відділу славістики і н. с. Укр. дослід. ін-ту Гарвард. ун-ту, згодом – проф. Нац. ун-ту «Києво-Могилян. академія», почес. проф. Волин. ун-ту (читав лекції з давньої історії та культури укр. народу). Очолював Відділ. історії, філософії та права НАНУ (1993–98), ініціював створення у його складі нових ін-тів і напрямів досліджень. Виступав із доповідями в Альберт., Ратґер., Токій., Мельбурн., Варшав., Люблін., Краків. та ін. ун-тах, Сх.-європ. дослід. ін-ті ім. В. Липинського (м. Філадельфія, США). Брав участь в установ. конф. Міжнар. асоц. україністів (Неаполь, 1989), на 2-му Міжнар. конгресі україністів (Львів, 1993) обраний її президентом. Як голова Нац. ком-ту істориків України (2000) був учасником міжнар. конгресів істор. наук, зокрема у Монреалі (1995) і Осло (2001). Від 1993 – голова Польс.-укр. істор. комісії при Польс. АН і НАНУ, учасник наук. семінарів «Україна – Польща: важкі питання». Став одним із ініціаторів відновлення НТШ (1990), відкриття музею книги та спорудження багатьох пам’ятників діячам укр. науки і культури у Львові. Як голова укр.-амер. книжк. фонду «Сейбр-Світло» сприяв поширенню в Україні понад 1 млн книг зарубіж. авторів, зокрема представників укр. діаспори, розповсюдженню праць укр. науковців у США, Канаді, Австралії, Німеччині, Великій Британії та ін. країнах. Належав до небагатьох гуманітаріїв, які за несприятл. умов тоталітар. доби зуміли здобути міжнар. наук. визнання ще до розпаду СРСР, а згодом відкрити світові інтелектуал. значущість українознав. досліджень. Наголошував на необхідності поєднувати різні методол. підходи, потребі діалогу між науковцями різних шкіл і поколінь. Намагався інтегрувати українознавчі студії у світ. науку, підняти їхній теор. рівень. Ініціював проведення відповід. міждисциплінар. дослідж., до яких залучав археологів, філософів, лінгвістів, літературознавців, культурологів, музикознавців. Вивчав історію Київ. і Галицько-Волин. держав, розвиток укр. культури середньовіччя та ранньомодер. доби; історію друкарства; проблеми формування нац. свідомості й збереження істор. пам’яті; питання культур. антропології Центр.-Сх. Європи, укр.-польс. відносин, істор. лексикографії, наук. термінології. Запровадив у наук. обіг низку невідомих раніше творів укр. письменників і науковців 17–18 ст., записки нім. мандрівника М. Ґруневеґа з описами Львова та Києва. Брав участь в укладанні зведеного каталогу укр. стародруків «Пам’ятки книжкового мистецтва» (т. 1–2, Л., 1981–84). Ред., співавтор, упорядник вид. «Документи російських архівів з історії України» (т. 1, Л., 1998), «Історія української культури» (т. 2, К., 2001), «Волинь і Холмщина 1938–1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння: Дослідження, документи, спогади» (2003), «Історія Львова» (т. 1–3, 2006–07), «Княжа доба: історія і культура» (вип. 1, 2007; усі – Львів). Для «Енциклопедії середніх віків», виданої франц., англ. й італ. мовами, підготував нариси про Україну, її істор. регіони і міста. Також писав статті для «Радянської енциклопедії історії України», «Енциклопедії Сучасної України», «Енциклопедії історії України» (у двох останніх – чл. редколегії) та багатьох ін. енциклопед. і довідк. видань. На пошану І. опубліковано ювілей. зб. «Confraternitas» (Л., 2006–07).

Пр.: Братства та їх роль в розвитку української культури XVI–XVIII ст. К., 1966; Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI–XVIII ст. К., 1972; Юрій Дрогобич. К., 1972; Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. Л., 1975; 1983; Преемники первопечатника. Москва, 1981; Літературна спадщина Івана Федорова. Л., 1989; Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. Л., 1996; Українське книговидання. Витоки, розвиток, проблеми. Л., 2002.

Літ.: Просфонима: Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича // Україна: культурна спадщина, нац. свідомість, державність. Вип. 5. Л., 1998; Ярослав Ісаєвич: Бібліогр. покажч. Л., 1999; 70-річчя академіка НАН України Я. Д. Ісаєвича // Вісн. НАНУ. 2006. № 3; Ярослав Ісаєвич. Бібліографія. 1999–2005. Л., 2006; Литвин М. Р. Ісаєвич Ярослав Дмитрович: Некролог // УІЖ. 2010. № 5.

М. Р. Литвин

Стаття оновлена: 2011