Істина

І́СТИНА — 1) при характеристиці зна­н­ня — твердже­н­ня або сукупність тверджень, що від­повід­ають дійсності в найширшому ро­зумін­ні цього слова. Так, дійсним є твердже­н­ня «дощ іде» тоді і тільки тоді, коли справді дощ іде; дійсності від­повід­ає твердже­н­ня «два рази по два буде чотири» в тому ро­зумін­ні, що на­справді 2 × 2 — не 5 і не 7, а саме 4, хоча природа чисел не така, як природа дощу. У цьому ро­зумін­ні І. обʼєктивна, тобто залежить від реал. стану справ, а не тільки від наших уявлень чи бажань. Наведене «інтуїтивне» ро­зумі­н­ня істин­ності належить до «здорового ґлузду», але вимоги високої теорії повин­ні узгоджуватися зі здоровим ґлуздом у тих випадках, коли їх за­стосовують до повсякден. досвіду. Критерієм істин­ності, тобто способом, за допомогою якого істин­ні твердже­н­ня від­різняються від хибних, є доказ. Формал. властивості доказу ви­вчає логіка; доказ можна роз­глядати також як матем. обʼєкт і ви­вчати його матем. властивості (матем. теорія доказу). Формал. ви­значе­н­ня істин­ності полягають у встановлен­ні множини речень (тверджень), що можуть бути доведені згідно з прийнятими нормами доказу. У логіко-матем. практиці ви­значити поня­т­тя «І.» — вказати множину істин. речень, тобто задати певним способом обʼєм поня­т­тя «І.» в цій теорії, а не зміст цього поня­т­тя, не сукупність його істот. ознак. Для сфери повсякден. досвіду, де немає точно встановлених правил доказу, діє інтуїція доведе­н­ня: твердже­н­ня вважається доведеним, якщо неможливе жодне протилежне йому припуще­н­ня. Доказ може бути прямим і непрямим, але в будь-якому випадку І. встановлена тільки тоді, коли всі альтернативні гіпотези, що їх можна висунути з цього приводу, від­кинуті як хибні. Так, вина людини встановлена, якщо доведено, що ніхто, крім неї, не міг скоїти цього злочину; якщо ж є хоч найменша можливість припустити, що все могло бути інакше, справа під­лягає додатк. роз­слідуван­ню. Таке ро­зумі­н­ня не суперечить і точним логіч. та матем. ви­значе­н­ням. Вираз «практика — критерій І.» є не більше, ніж красива метафора; його можна викори­стати також і як засіб демагогії замість конкрет. доведе­н­ня: замість встановле­н­ня вини і від­повід­альності конкрет. особи чи групи осіб вин­ним проголошують будь-кого з соціально чи етнічно «чужих», заявляючи, ніби «практика довела», що «вони» завжди у всьому винні. Так само єдино істин­ною проголошують доктрину на тій під­ставі, що в неї вірить багато людей, і ця віра допомагає їхній практиці. Від­різне­н­ня І. як твердже­н­ня, що має доказ, від віри як твердже­н­ня або їх сукупності, що при­ймаються без спроб доведе­н­ня, є одним із засадових завоювань світ. цивілізації. Проти обʼєктивності І. нерідко висувають аргументи, що базуються на факті від­носності наших знань. Від­носність І. ґрунтується на тій об­ставині, що вся сукупність знань роз­членована на більш-менш від­особлені, цілісні й за­мкнені, краще чи гірше упорядковані теорії, кожна з яких до­зволяє зна­йти від­повіді на пита­н­ня, що ставляться від­повід. практ. сферою і входять у межі її компетенції. Теорія будується так, щоб у ній можна було зна­йти від­повіді засобами аналізу, шляхом теор. міркувань та роз­рахунків, без без­посеред. зверта­н­ня до практики; якщо такої від­повіді немає, теорія ви­значає, як її шукати на практиці, в спо­стережен­ні та екс­перименті. У такому випадку одержаний у практиці результат формулюється мовою теорії і використовується як елемент доказу. Бажано побудувати теорію в такий спосіб, щоб макс. кількість питань одержувала роз­вʼяза­н­ня шляхом теор. аналізу, тобто якомога більше І. були аналітичними. Ідеал. теорія організована так, що всі її (аналіт.) І. можна поділити на дві множини: І., які при­ймають як аксіоми, та І., які доводять на основі аксіом та правил доказу. Вибір аксіом із множини І. довільний, сукупність І. може бути організована різним способом. Така теорія називається дедуктивною. Встановлено, що тільки найбідніші теорії задовольняють вимогам ідеал. аналітичності (точніше, дедуктивно повні); навіть формалізована арифметика містить І., які не можуть бути її засобами доведені. Зміст чи смисл тверджень, що формулюються засобами теорії, теж — від­носно і частково — ізольовані від сукупності люд. знань. У теорії свій світ можливого, і вона влас. засобами намагається роз­вʼязати пита­н­ня, що в цьому світі можливе, а що ні. Кожне припуще­н­ня, прийняте чи від­кинуте твердже­н­ня мають смисл, зро­зумілий тільки в рамках певної теорії, на основі явно чи неявно прийнятих нею припущень. Унаслідок систем. організації знань неможливо ставити пита­н­ня і шукати смисл від­повід­ей поза контекс­том теорії, і в цьому ро­зумін­ні істин­ними, можливими або хибними можуть бути сьогодні цілі теорії швидше, ніж їх окремі елементи — рече­н­ня (твердже­н­ня) та їх сукупності. Тому якщо звичне кожному школяреві твердже­н­ня класич. механіки про суму швидкостей тіл виявляється невірним у теорії від­носності, тут немає драми, оскільки в цій остан­ній теорії осн. поня­т­тя мають дещо ін. смисл. Реал. про­блема виявилась у тому, що осн. твердже­н­ня високоабстракт. теорій сформульовані складною матем. мовою і від­носяться до фрагментів реальності, над­звичайно від­далених від того, що до­ступне нашому зору та уяві. У результаті виявляється принципово неможливим без­посередньо спів­ставити твердже­н­ня таких теорій з тим, що спо­стерігається у повсякден. досвіді, ніби під­важується фундамент І. На­справді критерії доказовості продовжують діяти в математизов. абстракт. природо­знавстві — фізиці елементар. частинок, космології — не менш ефективно, ніж в ін. галузях зна­н­ня. Якою мірою наші теорії доведені, які є можливі їм альтернативи — це сучасна наука усві­домлює краще, ніж у минулому. Труднощі виникають у встановлен­ні адекват. смислу заг. тверджень теорій високої міри абстрактності, які так чи інакше роз­вʼязують шляхом встановле­н­ня звʼязку високих абстракцій з ціліс. сукупністю люд. знань та люд. досвіду. Від­носні й більш-менш однобічні, але істин­ні теорії можуть різною мірою описувати один і той самий фрагмент реальності; догматичне ігнорува­н­ня конкуренції (від­носно) істин. теорій повʼязане з не­примирен­ністю, не­здатністю до взаєморо­зумі­н­ня і ком­промісів у соц. житті, повний релятивізм — зі втратою гуманітар. цін­ності І., духов. всеядністю і без­принципністю. Яскравим прикладом філософії не­примирен­ності в об­стоюван­ні І., хоч би й із трагіч. наслідками, в укр. культурі є творчість Лесі Українки; так, у «Кас­сандрі» опонент пророчиці Гелен об­стоює морал. і лінгвіст. релятивізм («Ти думаєш, що правда родить мову? Я думаю, що мова родить правду»). Саме він пере­конаний, що критерієм істин­ності є практика («Що правда? Що неправда? Ту брехню, що справдиться, всі правдою зовуть»). Логіко-матем. теорія І. роз­вивалася у Львів.-варшав. школі (праці А. Тарського). У Києві про­блеми логіко-матем. теорії І. досліджував з точки зору про­блем «машин. інтелекту» В. Глушков; філос. аспекти теорії І. — в логіко-методол. напрямку, засн. у 1960-х рр. П. Копніним.

2) У заг. і метафор. ро­зумін­ні І. — «справж.», ідеал., справедливий порядок речей, що ви­значає смисл люд. шукань у житті («правда»). Слова української мови «І.» і «правда» мали в старословʼян. різне значе­н­ня: «ісь-то» по­значало «те, що існує» і ближче було до характеристики пі­знав. результатів; «правда» означала «праве», «пряме», «правильне», на від­міну від «кривди». Цей більш метафорич. і архаїч. смисл ідеї «І.»-«правди» від­повід­ає насамперед іншим, не пі­знав., не когнітив. вимірам комунікації. Рече­н­ня чи взагалі вираз, що містять спонука­н­ня до дії чи вказівку на спосіб дії, не може оцінюватися на істин­ність чи хибність так, як рече­н­ня, яке кон­статує певний стан справ у дійсності. Однак, воно може бути спів­від­несене з певною реальністю, а саме: дія оцінюється залежно від її результату як ефективна або ні, від її заг. смислу — як добра або зла, від її від­повід­ності до прийнятих норм — як правил. або неправильна. «Життя по І.» в такому ро­зумін­ні є життя у від­повід­ності або до прийнятих у су­спільстві норм, або до творе­н­ня добра людям і собі, або ж його можна ро­зуміти як життя діяльне, тобто ефективне і результативне. Бажано, щоб усі ці три виміри збігалися, але часто це неможливо через недосконалість прийнятих норм або через трудність ви­значе­н­ня, де добро, а де зло, чи через неефективність доброї дії. Для широкого кола екс­пресив. форм комунікації або виразів у знаках найрізноманітнішої природи, зокрема й мови, внутр. стану людини, від най­простіших вигуків до витворів мистецтва, можна говорити про від­повід­ність до реальності лише як про щирість і адекватність виразу внутр. стану (напр., правдивість гри актора). Під «правдою мистецтва» мають на увазі нерідко ту ж істин­носну характеристику, яка від­носиться до пі­знав. образів; і дійсно, якщо мист. твір спотворив реальність, про яку роз­повід­ав, він сказав неправду, від­ступив від І. Літ. твори, у яких наявна цінна інформація про минуле і сучасне, мають велику художню цін­ність. Хоча не можна повністю від­ділити мистецтво від пі­зна­н­ня, взагалі екс­пресивні акти від когнітивних, функція мистецтва полягає все ж не в пові­домлен­ні І. про дійсність — для цього існує пі­зна­н­ня, наука. Мистецтво організує внутр. світ людини, роз­виває способи естет. оцінки, від­чу­т­тя гармонії навколиш. реальності, і хоча не має права говорити про реальність неправди, воно не зобовʼязане разом з тим взагалі говорити про неї, — реальність для мистецтва і для екс­пресив. виміру комунікації в цілому є лише засіб для виразу внутр. багатства людини.

М. В. Попович

Завантажити статтю