Історизм

ІСТОРИ́ЗМ. Уперше термін «історизм» викори­став 1797 німецький історик літератури Ф. Шлеґель у фрагментарних за­уваже­н­нях із філології, вказавши на не­історичність «популярної філософії» 18 ст., по­збавленої персональних індикацій. Тим самим він утверджував ро­зумі­н­ня історичності всієї дійсності, яку осмислював як індивідуальні зміни в часі. Нині цим терміном по­значають загальний методологічний принцип матеріалістичної діалектики; духовно-культурний рух 19 ст.; вид і спосіб історичної думки, що сприяв академічному становлен­ню історичної науки, від­різняючи її пі­знавальну стратегію від природничо-наукової. У першому випадку в принципі «історизму» виражено ідею загальності та універсальності історичного під­ходу до аналізу роз­витку природи й су­спільства (необхідність роз­глядати всі явища з по­гляду їхнього генезису, виникне­н­ня, роз­витку та подальших змін).

У першій третині 19 ст. І. означав історично орієнтовне пі­зна­н­ня індивідуального в його конкретному часі й просторі, спрямоване на фактологічне емпіричне дослідже­н­ня (історична школа права). На­прикінці 18 — на поч. 19 ст. терміном «історизм» по­значали донауковий етап роз­витку історичної науки, на від­міну від наукового, що характеризувався появою роз­виненої історичної сві­домості — становле­н­ня різниці та звʼязку між трьома модальностями часу (минуле, сучасне, майбутнє). Під час тривалих дис­кусій через ви­значе­н­ня домінантних тлумачних моделей і методологічного інструментарію в історичних текс­тах та їхній звʼязок із панівними історіософськими системами встановлено базові елементи змістовного наповне­н­ня поня­т­тя «І.» та його етапи. Так, в І. епохи Просвітництва під­креслено «універсалізм» історичного процесу й оптимістичну теорію про­гресу; класичний І. 19 ст. вказує на ґрунтовну історизацію думки в гуманітарних науках і взаємозвʼязок між «ро­зумі­н­ням» як її центральною методологічною категорією (на від­міну від категорії «поясне­н­ня» в природничих науках) та утвердже­н­ням поня­т­тя «раціональної і духовної людини» як субʼєкта історії. На­прикінці 20 ст. у теоретико-методологічному дискурсі утвердився так званий саморефлектуючий І., зосереджений на понятійному апараті історичної науки. К. Поп­пер на основі різниці у пі­знавальній стратегії природничих і гуманітарних наук («генералізації» й «індивідуалізації») та роз­межува­н­ня їхньої методології ви­окремив пронатуралістичний і антинатуралістичний І. Складовими І. як духовно-культурного руху та світо­гляду 19 ст. були протест проти раціоналізму доби Просвітництва з його скептичним ставле­н­ням до минулого, але сприйня­т­тям оптимістичної просвітницької ідеї «про­гресу»; історична сві­домість романтизму з властивим йому по­стійним пошуком у минулому сенсу сьогоде­н­ня; індивідуалізація (усві­домле­н­ня ідеї, що індивідуум формується історично); ідея «нар. духу», яка виникла внаслідок по­вторного пробудже­н­ня національних ідентичностей у Європі.

І. став теоретичною основою історичної науки та сформував три її базові складові: ідеалістичне історичне поня­т­тя; канонізація дослідницьких регулятивів до єд­ності історичних методів; пошире­н­ня фахових претензій на загальну освіту су­спільства. Історія була самовиявом і самовиявле­н­ням людини 19 ст. як індивідуального елементу культурного роз­витку загального духу. Людські вчинки об­умовлювали «ідеї», які ви­ступали як духовні рушії, спрямовували практичні дії на зміну наявного світу і через керівні інтереси призводили до прийня­т­тя тих чи інших історичних рішень. І. ви­значав історичний метод як систему правил, що спрямовує процес ви­вче­н­ня минулого, впливає на професійну операцію пі­зна­н­ня — наукове дослідже­н­ня. Ці правила ґрунтувалися на історичній гносеології, в основі якої — герменевтика людських дій та мотивів (історію пі­знавали шляхом їхнього «ро­зумі­н­ня» за філологічною моде­л­лю проникне­н­ня у смисл текс­тів). Упорядкува­н­ня методологічного інструментарію здійснювалося за допомогою евристики, критики, інтер­претації. Історична наука, пі­знаючи минуле, стимулює культурний про­грес і виконує загальноосвітню функцію у сучасному су­спільному житті, оскільки дії та мотиви поведінки людини об­умовлені історично. Їхнє пі­зна­н­ня є вищим сенсом буття. І. роз­вивав політичну теорію, легітимізуючи політичний стан су­спільства аналізом його історичного роз­витку. У сучасному ро­зумін­ні І. роз­глядають у звʼязку з про­блемами ін­ституціоналізації історичної науки. Він означає наукову парадигму історичної науки 19 ст., зведену до 5-ти ґрунтовних ознак: інтереси (орієнтація на змін­ні потреби життя); «концепція ідеї» (формува­н­ня усталеної точки зору на об­умовленість людських дій у минулому); методи історичної рекон­струкції; форми історіо­графічного викладу; функції практичної орієнтації су­спільства.

Літ.: G. Iggers. The German Conception of History: The National Tradition of Historical Thought from Herder to the Present. Middletown, 1968; F. Jager, J.Rüsen. Geschichte des Historismus: eine Einführung. München, 1992; Поп­пер K. Злиден­ність історицизму / Пер. з англ. K., 1994; Трëльч Э. Историзм и его про­блемы. Логическая про­блема философии истории / Пер. с нем. Москва, 1994; Th. M. Bohn. Das «Prinzip des Historismus» in sowjetischer Lesart // Storia della Storiographia. 1998. № 34; Стельмах С. «Від­родже­н­ня історизму?». Теоретичні про­блеми історичної науки XIX ст. в сучасній зарубіжній історіо­графії // Історія та історіо­графія в Європі. 2004. Вип. 3; Стельмах С. Історична наука в Україні епохи класичного історизму (XIX — початок XX столі­т­тя). К., 2005.

С. П. Стельмах

Завантажити статтю