Історико-географічний регіон

ІСТО́РИКО-ГЕО­ГРАФІ́ЧНИЙ РЕГІ́ОН — територіальна одиниця; одне з основних понять історичної регіоналістики, яка досліджує процеси регіоналізації соціумів і механізми регіональних ідентифікацій. Це дає змогу ви­вчати певний регіон в істор.-культур. контекс­ті, а також реконструювати регіон. соціуми, що існували в минулому; сприяє узгоджен­ню різних методів ідентифікації соціо­просторових утворень, пошуку від­повід­ностей між істор.-етногр. та етнокультур. регіон. одиницями (істор.-культурні ареали, істор. та етногр. краї, істор. та етнічні землі тощо), уточнен­ню кордонів етніч. тер., врахуван­ню істор. обʼєктив. мінливості адм.-територ. поділів і субʼєктив. мінливості регіон. означень у сусп. сві­домості. Одне із зав­дань рекон­струкції І.-г. р. — створе­н­ня наук. між­дисциплінар. апарату для дослідж. процесів регіоналізації соціумів, регіон. ідентифікацій, групових стимулів поведінки, напрямів колонізац. процесів, міграцій. Простеже­н­ня еволюції І.-г. р. є під­ґрунтям для дослідж. просторово-часових параметрів функціонува­н­ня територ. спільнот на кожному істор. етапі, систем природокористува­н­ня і госп. організації, регіон. особливостей світос­при­йма­н­ня, способів самоорганізації місц. громад.

Термін «І.-г. р.» у понятій. арсеналі істор. регіоналістики почали вживати на­прикінці 20 ст., до того для характеристики територ. організації соціумів використовували за­звичай поня­т­тя «край» (донині базове у крає­знавстві). При виділен­ні І.-г. р. враховують характер роз­селе­н­ня мешканців і способи освоє­н­ня ними тер., ступ. збереженості традиц. культури й особливості їхнього менталітету. Під­ставою для ви­окремле­н­ня таких регіонів є наявність ознак, притаман. саме цим тер., а також внутр. регіон. елементів та систем. звʼязків між ними. Ретро­спективна регіоналізація базується на природно-геогр. (ландшафто­утворюв.), екон., політ., етніч. ознаках. Насамперед беруть до уваги від­мін­ності в соц.-екон. й політ. роз­витку, територ. організації, правовій, політ., соціонорматив. культурі, мовні та конфес. орієнтації. Сучас. регіон. поділ України на Зх., Сх., Центр і Пд. лише при­близно від­ображає її територ. структуру, що склалася історично. Ретро­спективну регіоналізацію в Україні ускладнює не лише від­сутність усталених універс. методів ідентифікації соціо­просторових утворень, але й роз­митість кордонів укр. етногр. тер., різнорівневість істор.-етногр. та етнокультур. регіон. одиниць. Тому поділ на І.-г. р. досить варіативний і залежить від комбінацій та пріоритетів, за­стосовуваних для потреб тих чи ін. дослідж. критеріїв типологізації: цивілізац.-політ. (належність певних тер. до різних цивілізац. систем і політ. утворень); політ.-адм. (від­повід­но до офіц. меж територ. одиниць, ви­значених адм. поділом); культурно-етніч. (з поділом на етнічні укр. землі та зони міграц. колонізац. заселе­н­ня); конфес. (виділе­н­ня тер. з пере­важа­н­ням пред­ставників певної конфесії) тощо. Істор.-геогр. поділ враховує насамперед природні, госп., істор. та політ.-адм. чин­ники. Кордони І.-г. р. не збігаються як із сучас. адм.-територ., так і з традиц. істор.-ландшафт. чи етногр. поділами. З огляду на мінливість регіон. меж у сусп. сві­домості й адм.-територ. поділах дослідж. ґрунтуються насамперед на критеріях ра­йонува­н­ня, які використовують офіц. статистика чи історіо­графія.

Більшість укр. істориків 19 — поч. 20 ст. у питан­ні ви­значе­н­ня регіон. структури укр. теренів дотримувалася умовного укрупненого поділу укр. земель на Прав­обережну Україну, Лів­обережну Україну, Слобідську Україну та Пд. Україну. Термін «Західна Україна» (Галичина, Поділля, Волинь, Побуж­жя) остаточно закріпився лише після 1921. Тоді ж роз­почалися дослідж. щодо моделюва­н­ня більш по­дрібненого поділу укр. етніч. території. Так, М. Грушевський, роз­робляючи проект нового ра­йонува­н­ня тер. УНР, ви­окремлював 30 укр. земель: Київ з околицями, Древлян. земля, Волинь, Погорина, Болохов. земля, Порос­ся, Черкаси, Побуж­жя, Поді­л­ля, Брацлавщина, Подністровʼя, Поморʼя, Одеса, Низ, Січ, Запорож­жя, Нове Запоріж­жя, Азов. земля, Половец. земля, Донеччина, Подо­н­ня, Сіверщина, Чернігівщина, Переяславщина, Посемʼя, Посу­л­ля, Полтавщина, Самара, Слобожанщина, Харків. С. Рудницький виділяв 16 земель: Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина, Під­гірʼя, Роз­точ­чя й Підляшшя, Полісся, Волинь, Поді­л­ля, Покуття й Бессарабія, Прав­обережна Геть­манщина, Лів­обережна Геть­манщина, Слобожанщина, Донеч­чина, Чорномор. низина, Крим, Укр. Під­кавказ­зя. Системно по­єд­навши геогр., екон., політ. та етніч. під­ходи, В. Кубі­йович поділив укр. етнічні тер. на 16 істор.-геогр. країв: Карпат. Україна, Галичина, Буковина, Волинь, Холмщина й Під­ляш­шя, Поді­л­ля, Київ. земля, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Одещина, Дні­провщина (Запоріж­жя), Донеч­чина, Крим, Кубань, Сх. Пере­дкавказ­зя.

Сучас. під­хід до І.-г. р. України ґрунтується на дослідж. процесів зародже­н­ня, формува­н­ня й роз­селе­н­ня укр. етносу із урахува­н­ням етапів його роз­витку в умовах тривалої без­державності та в складі різних неукр. держ. утворень. Узагальнена схема регіоналізації України: Прав­обережна Україна (Київщина, Волинь, Поді­л­ля); Зх. Україна (Галичина, Буковина, Закарпа­т­тя, Холмщина і Під­ляш­шя); Лів­обережна Україна (Чернігівщина, Полтавщина); Слобід. Україна (Харківщина, Сумщина); Пд. Україна (Запоріж­жя, Причорноморʼя, Приазовʼя, зокрема Донеч­чина, Буджак, Бессарабія, Крим). Методол. базу для вдосконале­н­ня ретро­спектив. істор.-регіон. поділу України формують під­ходи, за­пропоновані у межах нової локал. історії (І.-г. р. як складова частина територ. і духов. соціуму, що має досить чіткі кордони й від­носно цілісну інфра­структуру свого жит­тєзабезпече­н­ня), регіон. герменевтики (тлумаче­н­ня текс­тів як продуктів певної культур. традиції з більш точним від­творе­н­ням ментал. особливостей локал. спільнот) та екогомології (залежність фіз. і псих. роз­витку людини від антропоген­но-техноген. впливів).

Завантажити статтю