Історико-географічний регіон - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Історико-географічний регіон

ІСТО́РИКО-ГЕОГРАФІ́ЧНИЙ РЕГІ́ОН – територіальна одиниця; одне з основних понять історичної регіоналістики, яка досліджує процеси регіоналізації соціумів і механізми регіональних ідентифікацій. Це дає змогу вивчати певний регіон в істор.-культур. контексті, а також реконструювати регіон. соціуми, що існували в минулому; сприяє узгодженню різних методів ідентифікації соціопросторових утворень, пошуку відповідностей між істор.-етногр. та етнокультур. регіон. одиницями (істор.-культурні ареали, істор. та етногр. краї, істор. та етнічні землі тощо), уточненню кордонів етніч. тер., врахуванню істор. об’єктив. мінливості адм.-територ. поділів і суб’єктив. мінливості регіон. означень у сусп. свідомості. Одне із завдань реконструкції І.-г. р. – створення наук. міждисциплінар. апарату для дослідж. процесів регіоналізації соціумів, регіон. ідентифікацій, групових стимулів поведінки, напрямів колонізац. процесів, міграцій. Простеження еволюції І.-г. р. є підґрунтям для дослідж. просторово-часових параметрів функціонування територ. спільнот на кожному істор. етапі, систем природокористування і госп. орг-ції, регіон. особливостей світосприймання, способів самоорганізації місц. громад.

Термін «І.-г. р.» у понятій. арсеналі істор. регіоналістики почали вживати наприкінці 20 ст., до того для характеристики територ. орг-ції соціумів використовували зазвичай поняття «край» (донині базове у краєзнавстві). При виділенні І.-г. р. враховують характер розселення мешканців і способи освоєння ними тер., ступ. збереженості традиц. культури й особливості їхнього менталітету. Підставою для виокремлення таких регіонів є наявність ознак, притаман. саме цим тер., а також внутр. регіон. елементів та систем. зв’язків між ними. Ретроспективна регіоналізація базується на природно-геогр. (ландшафтоутворюв.), екон., політ., етніч. ознаках. Насамперед беруть до уваги відмінності в соц.-екон. й політ. розвитку, територ. орг-ції, правовій, політ., соціонорматив. культурі, мовні та конфес. орієнтації. Сучас. регіон. поділ України на Зх., Сх., Центр і Пд. лише приблизно відображає її територ. структуру, що склалася історично. Ретроспективну регіоналізацію в Україні ускладнює не лише відсутність усталених універс. методів ідентифікації соціопросторових утворень, але й розмитість кордонів укр. етногр. тер., різнорівневість істор.-етногр. та етнокультур. регіон. одиниць. Тому поділ на І.-г. р. досить варіативний і залежить від комбінацій та пріоритетів, застосовуваних для потреб тих чи ін. дослідж. критеріїв типологізації: цивілізац.-політ. (належність певних тер. до різних цивілізац. систем і політ. утворень); політ.-адм. (відповідно до офіц. меж територ. одиниць, визначених адм. поділом); культурно-етніч. (з поділом на етнічні укр. землі та зони міграц. колонізац. заселення); конфес. (виділення тер. з переважанням представників певної конфесії) тощо. Істор.-геогр. поділ враховує насамперед природні, госп., істор. та політ.-адм. чинники. Кордони І.-г. р. не збігаються як із сучас. адм.-територ., так і з традиц. істор.-ландшафт. чи етногр. поділами. З огляду на мінливість регіон. меж у сусп. свідомості й адм.-територ. поділах дослідж. ґрунтуються насамперед на критеріях районування, які використовують офіц. статистика чи історіографія.

Більшість укр. істориків 19 – поч. 20 ст. у питанні визначення регіон. структури укр. теренів дотримувалася умовного укрупненого поділу укр. земель на Правобережну Україну, Лівобережну Україну, Слобідську Україну та Пд. Україну. Термін «Західна Україна» (Галичина, Поділля, Волинь, Побужжя) остаточно закріпився лише після 1921. Тоді ж розпочалися дослідж. щодо моделювання більш подрібненого поділу укр. етніч. території. Так, М. Грушевський, розробляючи проект нового районування тер. УНР, виокремлював 30 укр. земель: Київ з околицями, Древлян. земля, Волинь, Погорина, Болохов. земля, Поросся, Черкаси, Побужжя, Поділля, Брацлавщина, Подністров’я, Помор’я, Одеса, Низ, Січ, Запорожжя, Нове Запоріжжя, Азов. земля, Половец. земля, Донеччина, Подоння, Сіверщина, Чернігівщина, Переяславщина, Посем’я, Посулля, Полтавщина, Самара, Слобожанщина, Харків. С. Рудницький виділяв 16 земель: Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина, Підгір’я, Розточчя й Підляшшя, Полісся, Волинь, Поділля, Покуття й Бессарабія, Правобережна Гетьманщина, Лівобережна Гетьманщина, Слобожанщина, Донеччина, Чорномор. низина, Крим, Укр. Підкавказзя. Системно поєднавши геогр., екон., політ. та етніч. підходи, В. Кубійович поділив укр. етнічні тер. на 16 істор.-геогр. країв: Карпат. Україна, Галичина, Буковина, Волинь, Холмщина й Підляшшя, Поділля, Київ. земля, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Одещина, Дніпровщина (Запоріжжя), Донеччина, Крим, Кубань, Сх. Передкавказзя.

Сучас. підхід до І.-г. р. України ґрунтується на дослідж. процесів зародження, формування й розселення укр. етносу із урахуванням етапів його розвитку в умовах тривалої бездержавності та в складі різних неукр. держ. утворень. Узагальнена схема регіоналізації України: Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля); Зх. Україна (Галичина, Буковина, Закарпаття, Холмщина і Підляшшя); Лівобережна Україна (Чернігівщина, Полтавщина); Слобід. Україна (Харківщина, Сумщина); Пд. Україна (Запоріжжя, Причорномор’я, Приазов’я, зокрема Донеччина, Буджак, Бессарабія, Крим). Методол. базу для вдосконалення ретроспектив. істор.-регіон. поділу України формують підходи, запропоновані у межах нової локал. історії (І.-г. р. як складова частина територ. і духов. соціуму, що має досить чіткі кордони й відносно цілісну інфраструктуру свого життєзабезпечення), регіон. герменевтики (тлумачення текстів як продуктів певної культур. традиції з більш точним відтворенням ментал. особливостей локал. спільнот) та екогомології (залежність фіз. і псих. розвитку людини від антропогенно-техноген. впливів).

Літ.: Дністрянський М. С. Кордони України: Територ.-адм. устрій. Л., 1992; Заставний Ф. Українські етнічні землі. Л., 1993; Соціально-економічна географія України. Л., 2000; Верменич Я. В. Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування. Ч. 1–2. К., 2009.

Я. В. Верменич

Стаття оновлена: 2011