Історико-соціологічні дослідження

ІСТО́РИКО-СОЦІОЛОГІ́ЧНІ ДОСЛІ́ДЖЕ­Н­НЯ — галузь соціології, якій притаман­ні історичний або історико-порівняльний методи дослідже­н­ня. І.-с. д. охоплюють два основні напрями соціологічних студій: історія соціології та історична соціологія. Перший стосується ви­вче­н­ня історії та традицій роз­витку соціологічної думки, формува­н­ня її теоретичних парадигм, а також ін­ституціоналізації соціології як науки. Цей напрям за­звичай спів­від­носять зі сферою та предметом історії соціології. Другий напрям повʼязаний із теоретико-дослідницькою парадигмою історичної соціології, що активно роз­вивається з 1960-х рр. як окрема соціологічна дисципліна. Її основне наукове зав­да­н­ня — рекон­струкція минулого та дослідже­н­ня соціальної реальності історичних су­спільств соціологічними методами (збір та аналіз соціологічних фактів, історичної статистики, свідчень очевидців, особистих та архівних документів тощо). 

Соціологія активно використовує історичні методи у своїх під­ходах. Історичні складові соціологічного зна­н­ня про будь-яке су­спільство забезпечують усві­домле­н­ня причин­но-наслідкових звʼязків у різних сферах його роз­витку до того стану соціального буття, що його ви­вчає соціолог. На­приклад, стан і тенденції роз­витку різних сфер сучасного українського су­спільства в соціологічних дослідже­н­нях можуть бути обʼєктивно про­аналізовані та проінтер­претовані лише з урахува­н­ням традицій колишнього соціального укладу, ін­ституціональних, політичних, культурних та соціально-структурних залишків радянського минулого, які можуть проявлятися в особливостях цін­нісних орієнтацій су­спільства, його політичної культури та ін. Історична складова соціологічного дослідже­н­ня до­зволяє соціологу у своїх оцінках та інтер­претаціях виходити за межі сучасної соціальної реальності, встановити єд­ність її минулого і сучасного, об­ґрунтовано спро­гнозувати тенденції майбутнього су­спільного роз­витку. Історія соціології та історична соціологія роз­виваються в межах єдиної соціологічної науки, взаємно доповнюючи один одного. У студіях з історії соціологічної думки сучасні дослідники роз­глядають не лише логіку роз­витку соціологічної науки, формува­н­ня її законів та методів, понять і категорій, а історія соціології не обмежується лише систематизацією та аналізом роз­витку різних теоретико-методологічних соціологічних шкіл та парадигм. Ви­вче­н­ня історії соціологічної думки водночас є історичним дослідже­н­ням су­спільних об­ставин, роз­витку соціально-структурних, політичних, економічних, культурних причин і факторів, у контекс­ті яких формувалися ті чи інші соціологічні теорії та під­ходи. Вже перші соціологічні теорії О. Конта й Г. Спенсера формувалися разом зі становле­н­ням буржуазних су­спільних від­носин. Остан­ні вимагали по­збавлених будь-яких релігійних або ідеалістичних нашарувань пояснень законів історичного су­спільного роз­витку, факторів еволюції ран­нього буржуазного су­спільства та особливостей його функціонува­н­ня. Отже, соціологія вже під час свого формува­н­ня роз­вивалась як історично об­ґрунтована і орієнтована наука (О. Конт називав її історією без імен та дат). 

Під­хід до су­спільного роз­витку як обʼєктивної історичної зміни су­спільно-економічних формацій об­ґрунтував у своїй історико-матеріалістичній соціології К. Маркс. Класична соціологія кінця 19 — початку 20 ст. (М. Вебер, Е. Дюркгайм, Г. Зім­мель, А. де Токвіль) була водночас інтелектуальною рефлексією та історичним дослідже­н­ням фундаментальних змін історичних епох і укладів від традиційних до модерних су­спільств. Саме у класичній соціології закладено основні принципи І.-с. д.: часово-просторова конкретність су­спільних процесів та соціально-структурних змін; під­хід до соціальної реальності як су­спільного процесу, що має історичні витоки та причини, а від­так і тенденції подальшого роз­витку; увага до складної взаємодії усві­домленої соціальної активності та структурних су­спільних контекс­тів з метою пояснити очікувані та неочікувані наслідки такої взаємодії у су­спільному бутті й транс­формаціях певного су­спільства; наголоше­н­ня на особливих і змін­них характеристиках різних соціальних структур і моделей змін. У різних країнах окремі аспекти І.-с. д. та історичної соціології роз­вивали К. Лам­прехт, П. Барт, Е. Дюркгайм, П. Сорокін та ін. Від кінця 1920-х рр. на роз­виток І.-с. д. значно вплинули ідеї та діяльність французької історичної школи Ан­налів, пред­ставники якої для аналізу історичних даних використовували кількісні (фактично соціологічні) методи. Починаючи з 1960-х рр. у цій галузі опубліковано фундаментальні праці Б. Мура, Т. Скокпола, Ч. Тіллі, Н. Еліаса, Е. Гід­денса, Ф. Абрамса та ін. Методи та під­ходи І.-с. д. викори­стали у своїх роботах пред­ставники різних сучасних напрямів соціальної та соціологічної думки: М. Фуко (історичний структуралізм), П. Бурдьє (соціо­аналіз), М. Арчер (концепція морфогенезу), У. Бек (постмодерна теорія і теорія «су­спільства ризику»), І. Вал­лер­стайн (неомарксизм) та ін. Сучасні соціологи активно звертаються до ідей класичної соціології та модернізують їх у від­повід­ному су­спільному контекс­ті (неовеберіанство, неомарксизм, неотоквіліанство). Від 1988 виходять спеціалізовані періодичні ви­да­н­ня з про­блем історичної соціології — «Past and Present» та «Journal of Historical Sociology». Актуалізацію І.-с. д. у середині 1980-х рр. П. Штомпка на­звав ренесансом історичної соціології.

Витоки вітчизняної соціологічної думки формувались у працях М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Липинського, Б. Кістяківського, І. Франка. Їхні соціологічні ідеї у рамках європейської соціологічної традиції по­значені інтересом до історичного та соціально-конкретного контекс­ту тодішнього українського су­спільства. Особливістю формува­н­ня вітчизняної соціологічної думки було її самови­значе­н­ня як одного із засобів державотворе­н­ня, роз­витку національної сві­домості, що пере­дувало позитивному вдосконален­ню українського су­спільства за допомогою соціологічних знань. Показовою у цьому від­ношен­ні є наукова діяльність М. Грушевського, історико-соціологічні по­гляди якого викладені у кн. «Початки громадянства. Генетична соціологія» (Ві­день, 1921). Він також заснував перший Український соціологічний ін­ститут (діяв 1919–21 спочатку в Празі, згодом — у Відні), після поверне­н­ня до Києва — перший історико-соціологічний центр і часопис «Первісне громадянство». В УРСР І.-с. д. роз­вивалися від 1960-х рр. пере­важно як дослідже­н­ня історії світової соціологічної думки у контекс­ті становле­н­ня соціологічної науки в СРСР. З набу­т­тям незалежності України по­ступово від­бувається повноцін­на ін­ституціоналізація соціології. В сучасній українській соціології І.-с. д. пред­ставлені такими напрямами, як дослідже­н­ня історії та теорії світової і вітчизняної соціологічної думки та ви­вче­н­ня (теоретичне й емпіричне) процесів пост­комуністичної су­спільної транс­формації. Вітчизняні соціологи накопичили значний емпіричний і теоретичний матеріал, зокрема моніторингові дослідже­н­ня науковців Ін­ституту соціології НАНУ початку 1990-х рр., який для своєї інтер­претації потребує за­стосува­н­ня історико-соціологічних та історико-порівняльних методів.

Завантажити статтю