Історичні стилі - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Історичні стилі

ІСТОРИ́ЧНІ СТИ́ЛІ – умовна назва стилістичних напрямів у архітектурі та мистецтві другої половини 19 – початку 20 століть, орієнтованих на відтворення найхарактерніших елементів того чи іншого стилю минулого. На позначення архіт. напрямів, для яких типовим є використання історично усталених стилів, вживають також термін «історизм» (запропонований у 2-й пол. 20 ст.). І. с. виникли як протиставлення догмам і правилам класицизму, одноманітності в мист-ві та передбачали свободу вибору митця залежно від його естет. переконань. На зародження та розвиток І. с. в арх-рі відчутно вплинули ідеї романтизму в мист-ві та літ-рі. Важливу роль у їхньому формуванні відіграв культ нац. старовини. Кожній країні чи окремому регіону були притаманні у тій чи ін. мірі свої І. с. Так, у країнах Зх. Європи найпопулярнішою виявилася неоготика (почала зароджуватися у 18 ст., наслідувала принципи готич. стилю). У Рос. імперії історизм в арх-рі найяскравіше виявився у рос.-візант., неовізант., неорос. та псевдорос., або рос. стилях. До традицій рідного краю зверталися й укр. архітектори. Школу нового укр. стилю представляє і необароко (див. Бароко), яке ґрунтується на худож. осмисленні та стилізації зразків укр. зодчества Наддніпрянщини кін. 17 – серед. 18 ст. Серед ін. І. с. – неокласицизм (пов’язаний з відтворенням принципів і форм класицизму), неоренесанс (продукував архіт. рішення епохи Відродження). Поширення І. с. мало знач. вплив на розвиток арх-ри. Найвизначніші архіт. твори історизму в Україні: необароко – житл. будинок у Катеринославі (нині Дніпропетровськ; 1910–13, арх. П. Фетисов), колегія П. Ґалаґана (1870–71), муз. уч-ще Рос. муз. т-ва (1874), міська дума (1874–78; усі – О. Шіле), житл. будинок на Софій. площі (1914–16, П. Альошин), ансамбль ниніш. Нац. ун-ту біоресурсів і природокористування України (1920-і рр.) у Києві, земська лікарня у м. Лубни (нині Полтав. обл., 1913–15; усі – Д. Дяченко), бурса Укр. пед. т-ва (1901–09), страх. т-во «Дністер» (1905–06) у Львові, Нар. дім у м. Кам’янка-Струмилівська (нині Кам’янка-Бузька Львів. обл., 1905; усі – за автор. участі І. Левинського; на Львівщині у цьому стилі також творили О. Лушпинський, Т. Обмінський, Василь і його син Євген Нагірні), мемор. комплекс «Козац. могили» та Георгіїв. церква у с. Пляшева (нині Горохів. р-н Волин. обл.; 1910–14, арх. В. Максимов); неоготика – палаци М. Воронцова у м. Алупка (нині Ялтин. міськради, АР Крим; 1828–46, Е. Блор), П. Рум’янцева-Задунайського у с. Вишеньки (нині Короп. р-ну Черніг. обл.; 1787, М. Мосцепанов), П. Лопухіна у м. Корсунь (нині Корсунь-Шевченківський Черкас. обл.; 1787, Я.-Д. Ліндсей), З. Бржозовського в Одесі (т. зв. Шахський; 1851–52, Ф. Гонсіоровський), Микол. костел у Києві (1898–1909, В. Городецький, С. Воловський); неокласицизм – житл. будинок з аптекою (1916), універмаг (1935), театр (1941; усі – О. Красносельський) у Дніпропетровську, ниніш. Будинок учителя (1909–12, П. Альошин), приміщення вищих жін. курсів (1913–14, О. Кобелєв), університет. б-ка (1914–30, В. Осьмак), кадет. корпус (1914–16, М. Шехонін), будинки ниніш. КМ України (1936–38, І. Фомін, П. Абросимов) і ВР України (1936–39, В. Заболотний) у Києві, будинки Мед. т-ва (1911), вищих жін. курсів (1914), комерц. ін-т (1914–16; усі – О. Бекетов) у Харкові (тут неокласицизм також розвивався у творчості В. Величка, А. Горохова, В. Естровича); неоренесанс – театр у Сімферополі (1911), комерц. уч-ще (1888–91), земел. (1896–98) і торг. (1899) банки, особняк Бекетових (нині Будинок учених, 1897), ниніш. ХМ (1914; усі – О. Бекетов) у Харкові; з використанням традицій давньорус. зодчества та нар. мист-ва, а також асоційованих з ними елементів візант. арх-ри – Микол. собор у м. Євпаторія (нині АР Крим; 1898, О. Бернардацці), Володимир. собор (1853–96, Р. Бернгардт, К. Маєвський, В. Ніколаєв, І. Штром), Лук’янів. нар. дім (1899–1903, М. Артинов), будинок купец. зібрання (1882), Покров. церква (1899), трапезна Києво-Печер. лаври (1893–99; усі – В. Ніколаєв), селян. банк (1911, О. Кобелєв) у Києві, жін. уч-ще в м. Лубни (1907, О. Бекетов), селян. банк у Полтаві (1917, О. Кобелєв), Володимир. собор на околиці Севастополя (нині тер. Істор.-археол. заповідника «Херсонес Таврійський»; 1862, Д. Грімм), Благовіщен. церква у Харкові (1888–97, М. Ловцов). Своєрід. синтезом готики, сх. (азіат.) і давньорус. архіт. традицій є Покров. церква у с. Пархомівка Володар. р-ну Київ. обл. (1903–06, В. Покровський).

Літ.: Курбатов В. Я. Подготовка и развитие неоклассического стиля // Старые годы. 1911, дек.; Борисова Е. А., Каждан Т. П. Русская архитектура конца 19 – начала 20 века. Москва, 1971; A. Griseri, R. Gabetto. Architettura dell’ecclettismo. Torino, 1973; Кириченко Е. И. Архитектурные теории 19 века в России. Москва, 1986; Ясиевич В. Е. Архитектура Украины на рубеже 19–20 веков. К., 1988; Асеев Ю. С. Стили в архитектуре Украины. К., 1989; Чепелик В. Архітектура українського необароко на першій стадії розвитку: Два центри формування // Теорія та історія арх-ри і містобудування. К., 1998; Тимофієнко В. Зодчі України кінця 18 – початку 20 століть. К., 1999; P. Francastel. Art and technology in the nineteeth and twentieth centuries. New York; Cambridge, 2000.

А. І. Шушківський

Стаття оновлена: 2011