Історіософія

ІСТОРІОСО́ФІЯ (від історія та …софія) — релігійно-філософські чи філософсько-ір­раціонально-містичні уявле­н­ня про історичний процес та від­повід­ні теоретичні схеми роз­витку такого процесу і способи теоретизува­н­ня. Будь-яка історіософ. концепція виходить з того, що існує істор. процес як такий, але першо­причини істор. руху принципово не можуть бути до кінця раціонально осмислені та логічно концептуалізовані. Цим фундаментал. обмеже­н­ням можливостей наук. по­ступу в пі­знан­ні істор. процесу історіософ. під­хід кардинально від­різняється від філософії історії на зразок просвітниц. традиції, геґельянства, марксизму або еволюціонізму. І. перед­бачає «іррац. залишок» істор. буття, який унаслідок своєї ір­раціональності не може бути осягнений ро­зумом, а лише від­чутий чи сприйнятий або через віру, зокрема завдяки причетності до певної реліг. традиції, основи якої здебільшого творчо інтер­претуються, або через інтуїцію. Проте чіткої межі між І. та філософією історії не існує, тому досить часто її ви­значають як один із напрямів — ір­раціоналіст. — філософії історії, але навіть у цьому випадку їх не ототожнюють.

Одним із найдавніших зафіксов. у писем. джерелах історіософ. уявлень є уявле­н­ня про божествен­ну ви­значеність людської історії, що міститься в Старому Заповіті, частково вже в Книзі Буття, але головно — у книгах пророків: Ісаї, Єремії та Єзекіїля. Першу завершену, монументал. історіософ. концепцію створив 413–426 блажен­ний Авґустин у праці «De civitate Dei» («Про Град Божий»). У ній опис плину конкрет. історії людства (держав, народів, видат. осіб) по­єд­наний з роз­кри­т­тям глибин., божествен. шарів істор. буття, до яких причетні праведні обранці. Авґустинів. І. виявилася на­стільки від­повід­ною культурі зх.-християн. середньовіч­чя, що впродовж кількох на­ступ. століть ви­значала суть ро­зумі­н­ня тогочас. людьми влас. історії. Її від­лу­н­ня було від­чутним навіть у 17 ст. (Ж.-Б. Бос­сюе), коли в Європі вже почали формуватися під­валини раціоналіст. філософії історії (Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гоббс), що стала панівною до кін. 19 ст. (Ш.-Л. Монтескʼє, Вольтер, А.-Р. Тюрго, М.-Ж. Кондорсе, К.-А. Сен-Симон, О. Конт, Ґ.-В. Геґель, К. Маркс, Г. Спенсер). Історіософ. під­хід до осмисле­н­ня руху людства був притаман­ним і сх.-християн. традиції. Най­яскравіше він втілився в «Словѣ о Законѣ и Благодати» Іларіона Київського (11 ст.). У період без­переч. домінува­н­ня в культурі Зх. Європи раціоналіст. філософії історії (18–19 ст.) історіософ. за своїм духом концепції роз­вивали Дж. Віко, Й.-Ґ. Гердер та нім. романтики (насамперед Ф. Шлеґель), згодом — Ф.-В. Шел­лінґ. Історіософ. по­глядів дотримувалися кирило-мефодіївці та рос. словʼянофіли, серед остан­ніх історіософ. побудовами особливо захоплювався О. Хомʼяков. У 2-й пол. 19 ст. в укр. інтелектуал. середовищі в ставлен­ні до історії домінував раціоналіст. під­хід (М. Драгоманов, М. Зібер, В. Антонович, І. Франко, М. Грушевський), тоді як у рос. поруч з подіб. тенденцією (О. Герцен, В. Ключевський, П. Мілюков) виразно посилилися й власне історіософська. Її найви­значніші пред­ставники — М. Данилевський, К. Леонтьєв, В. Солов­йов. У 1-й третині 20 ст. історіософ. ідеї роз­вивали Є. Трубецькой, П. Флоренський, С. Булгаков, Л. Карсавін, М. Лос­ський, Л. Тихомиров. Найпослідовніше ідеї все­єд­ності та боголюдства в їхньому історіософ., акцентовано реліг. вимірі в 20 ст. роз­робляв Л. Карсавін. Най­ближчим до нього в цьому від­ношен­ні серед рос. філософів був С. Франк, однак він приділяв більшу увагу укоріненості людини в транс­цендент. бе­зо­дні сакрал. світу, який неможливо раціонально осягнути. Класич. рос. І. бракувало усві­домле­н­ня ролі та трагіч. долі особистості в істор. процесі, і це стало цілком очевидним з поч. 1-ї світової війни. На подола­н­ня цих вад спрямував свої зуси­л­ля М. Бердяєв, який почав інтер­претувати історію як процес більш повного роз­кри­т­тя і добра, і зла. Його по­гляд на історію мав виразно есхатол. характер. На поч. 20 ст., спираючись на по­гляди Й.-Ґ. Гердера та традицію нім. романтизму, віталізм Й.-В. Ґете, ір­раціоналізм А. Шопенгауера та волюнтаризм Ф. Ніцше, нім. І. від­родилася в монументал. концепції О. Шпенґлера. Цілком індиферент. до реліг. питань, він був пере­конаний в існуван­ні за пластом феноменал. світу глибин. іррац. жит­тєвольової суб­станції, проявами якої є окремі культурно-істор. феномени мас­штабу антич., зх. або китай. світів. Вони ґрунтуються на певних, унікал. для кожного з них, культур. праформах («прафеноменах»), які ви­значають специфіку їхніх політ. та екон. форм, релігії та філософії, музики й образотвор. мистецтва. Проте всі вони мають тотожні стадії роз­витку: зародже­н­ня, зро­ста­н­ня, роз­квіт, занепад і смерть. Людина в шпенґлерів. концепції є лише виразником глибин. прафеноменів своєї культури. Коли твор. дух культури зникає, на­стає її занепад при одночас. роз­виткові механіст. форм життя, що означає пере­хід до цивілізації. Принцип. фаталізм та антиперсоналізм О. Шпенґлера, його твердже­н­ня про цілковиту окремішність роз­витку культурно-цивілізац. утворень (за належ. оцінки його знач. внеску в подола­н­ня еволюціоніст. про­гресивізму та європоцентризму, що панували в 19 ст.) були не­прийнятними для більшості інтелектуалів Європи періоду між двома світ. війнами. Серед них по­ступово утверджувалися екзистенціаліст. на­строї та під­креслена (як альтернатива фашист. і більшов. тоталітаризму) увага до окремої особистості (з її сумнівами, надіями, потягами і страж­да­н­нями), яка, за М. Бубером, набуває повноти й повноцін­ності як «Я» через любов і напружений діалог з «Ти» (Богом чи ін. людиною). К. Ясперс, ви­знаючи гіпотезу про автономність окремих культур — цивілізац. світів, заперечив її абсолютизацію, проти­ставляв їй реліг.-персоналіст. вче­н­ня про паралел., але узгоджений, «симфоніч.», духов. роз­виток людства. Осн. у його концепції є ідея вісьового часу (7–3 ст. до н. е.), коли паралельно й цілком незалежно у 5-ти центрах (Греція, Юдея, Іран, Індія, Китай) від­булися кардинал. духовні зруше­н­ня, що по­ставили конкретну людину (усві­домлену як вищу цін­ність у площині земного буття, наділену свободою вибору) сам-на-сам з божествен. першореальністю. Потуж. історіософ. пласт виразно прослідковується в філос.-істор. концепції А.-Дж. Тойнбі, який починав своє моделюва­н­ня історії, виходячи зі шпенґлерів. гіпотез циклічності, але з персоналіст. позицій і не від­мовляючись від базових християн. цін­ностей, що, звичайно, при­звело до від­мови від фаталізму та ідеї принцип. взаємоне­проникне­н­ня окремих цивілізацій, під­кресле­н­ня значе­н­ня взаємодії Бога й особистості та спрямованості історії на обʼ­єд­на­н­ня людства в єдину гармонійну цілісність. Для А.-Дж. Тойнбі окремі цивілізації не є чимось абсолютно за­мкненим. Вони спираються на досвід попередників, взаємодіють з сусідами й, проходячи одну за одною фази зародже­н­ня, зро­ста­н­ня, роз­квіту, надлому й загибелі, породжують нові соціокультурні феномени, які можуть у подальшому стати основою для становле­н­ня нових цивілізацій. Сам надлом не фатально ви­значений, а залежить від того, на­скільки правляча еліта («творча меншість») здатна вести за собою народ і продукувати ефективні «від­гуки» на «виклики» часу. Подібно до К. Ясперса й А.-Дж. Тойнбі, вче­н­ня про без­перерв., напружений і суперечливий звʼязок-діалог Бога та людини й кінцеву мету досягне­н­ня їх вищої єд­ності в пункті «Омега» тоді ж роз­робляв франц. філософ і теолог П. Тейяр де Шарден, багато в чому спираючись на ідею ноо­сфери В. Вернадського, що, як і філос.-космол. міркува­н­ня К. Ціолковського, також мали певне історіософ. забарвле­н­ня. Окремі історіософ. міркува­н­ня присутні у працях В. Липинського, Д. Донцова, І. Лисяка-Рудницького та пізніх роботах М. Брайчевського, Л. Гумільова.

Завантажити статтю