Історіософія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Історіософія

ІСТОРІОСО́ФІЯ (від історія та …софія) – релігійно-філософські чи філософсько-ірраціонально-містичні уявлення про історичний процес та відповідні теоретичні схеми розвитку такого процесу і способи теоретизування. Будь-яка історіософ. концепція виходить з того, що існує істор. процес як такий, але першопричини істор. руху принципово не можуть бути до кінця раціонально осмислені та логічно концептуалізовані. Цим фундаментал. обмеженням можливостей наук. поступу в пізнанні істор. процесу історіософ. підхід кардинально відрізняється від філософії історії на зразок просвітниц. традиції, геґельянства, марксизму або еволюціонізму. І. передбачає «іррац. залишок» істор. буття, який унаслідок своєї ірраціональності не може бути осягнений розумом, а лише відчутий чи сприйнятий або через віру, зокрема завдяки причетності до певної реліг. традиції, основи якої здебільшого творчо інтерпретуються, або через інтуїцію. Проте чіткої межі між І. та філософією історії не існує, тому досить часто її визначають як один із напрямів – ірраціоналіст. – філософії історії, але навіть у цьому випадку їх не ототожнюють.

Одним із найдавніших зафіксов. у писем. джерелах історіософ. уявлень є уявлення про божественну визначеність людської історії, що міститься в Старому Заповіті, частково вже в Книзі Буття, але головно – у книгах пророків: Ісаї, Єремії та Єзекіїля. Першу завершену, монументал. історіософ. концепцію створив 413–426 блаженний Авґустин у праці «De civitate Dei» («Про Град Божий»). У ній опис плину конкрет. історії людства (держав, народів, видат. осіб) поєднаний з розкриттям глибин., божествен. шарів істор. буття, до яких причетні праведні обранці. Авґустинів. І. виявилася настільки відповідною культурі зх.-християн. середньовіччя, що впродовж кількох наступ. століть визначала суть розуміння тогочас. людьми влас. історії. Її відлуння було відчутним навіть у 17 ст. (Ж.-Б. Боссюе), коли в Європі вже почали формуватися підвалини раціоналіст. філософії історії (Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гоббс), що стала панівною до кін. 19 ст. (Ш.-Л. Монтеск’є, Вольтер, А.-Р. Тюрго, М.-Ж. Кондорсе, К.-А. Сен-Симон, О. Конт, Ґ.-В. Геґель, К. Маркс, Г. Спенсер). Історіософ. підхід до осмислення руху людства був притаманним і сх.-християн. традиції. Найяскравіше він втілився в «Словѣ о Законѣ и Благодати» Іларіона Київського (11 ст.). У період безпереч. домінування в культурі Зх. Європи раціоналіст. філософії історії (18–19 ст.) історіософ. за своїм духом концепції розвивали Дж. Віко, Й.-Ґ. Гердер та нім. романтики (насамперед Ф. Шлеґель), згодом – Ф.-В. Шеллінґ. Історіософ. поглядів дотримувалися кирило-мефодіївці та рос. слов’янофіли, серед останніх історіософ. побудовами особливо захоплювався О. Хом’яков. У 2-й пол. 19 ст. в укр. інтелектуал. середовищі в ставленні до історії домінував раціоналіст. підхід (М. Драгоманов, М. Зібер, В. Антонович, І. Франко, М. Грушевський), тоді як у рос. поруч з подіб. тенденцією (О. Герцен, В. Ключевський, П. Мілюков) виразно посилилися й власне історіософська. Її найвизначніші представники – М. Данилевський, К. Леонтьєв, В. Соловйов. У 1-й третині 20 ст. історіософ. ідеї розвивали Є. Трубецькой, П. Флоренський, С. Булгаков, Л. Карсавін, М. Лосський, Л. Тихомиров. Найпослідовніше ідеї всеєдності та боголюдства в їхньому історіософ., акцентовано реліг. вимірі в 20 ст. розробляв Л. Карсавін. Найближчим до нього в цьому відношенні серед рос. філософів був С. Франк, однак він приділяв більшу увагу укоріненості людини в трансцендент. безодні сакрал. світу, який неможливо раціонально осягнути. Класич. рос. І. бракувало усвідомлення ролі та трагіч. долі особистості в істор. процесі, і це стало цілком очевидним з поч. 1-ї світ. війни. На подолання цих вад спрямував свої зусилля М. Бердяєв, який почав інтерпретувати історію як процес більш повного розкриття і добра, і зла. Його погляд на історію мав виразно есхатол. характер. На поч. 20 ст., спираючись на погляди Й.-Ґ. Гердера та традицію нім. романтизму, віталізм Й.-В. Ґете, ірраціоналізм А. Шопенгауера та волюнтаризм Ф. Ніцше, нім. І. відродилася в монументал. концепції О. Шпенґлера. Цілком індиферент. до реліг. питань, він був переконаний в існуванні за пластом феноменал. світу глибин. іррац. життєвольової субстанції, проявами якої є окремі культурно-істор. феномени масштабу антич., зх. або китай. світів. Вони ґрунтуються на певних, унікал. для кожного з них, культур. праформах («прафеноменах»), які визначають специфіку їхніх політ. та екон. форм, релігії та філософії, музики й образотвор. мист-ва. Проте всі вони мають тотожні стадії розвитку: зародження, зростання, розквіт, занепад і смерть. Людина в шпенґлерів. концепції є лише виразником глибин. прафеноменів своєї культури. Коли твор. дух культури зникає, настає її занепад при одночас. розвиткові механіст. форм життя, що означає перехід до цивілізації. Принцип. фаталізм та антиперсоналізм О. Шпенґлера, його твердження про цілковиту окремішність розвитку культурно-цивілізац. утворень (за належ. оцінки його знач. внеску в подолання еволюціоніст. прогресивізму та європоцентризму, що панували в 19 ст.) були неприйнятними для більшості інтелектуалів Європи періоду між двома світ. війнами. Серед них поступово утверджувалися екзистенціаліст. настрої та підкреслена (як альтернатива фашист. і більшов. тоталітаризму) увага до окремої особистості (з її сумнівами, надіями, потягами і стражданнями), яка, за М. Бубером, набуває повноти й повноцінності як «Я» через любов і напружений діалог з «Ти» (Богом чи ін. людиною). К. Ясперс, визнаючи гіпотезу про автономність окремих культур – цивілізац. світів, заперечив її абсолютизацію, протиставляв їй реліг.-персоналіст. вчення про паралел., але узгоджений, «симфоніч.», духов. розвиток людства. Осн. у його концепції є ідея вісьового часу (7–3 ст. до н. е.), коли паралельно й цілком незалежно у 5-ти центрах (Греція, Юдея, Іран, Індія, Китай) відбулися кардинал. духовні зрушення, що поставили конкретну людину (усвідомлену як вищу цінність у площині земного буття, наділену свободою вибору) сам-на-сам з божествен. першореальністю. Потуж. історіософ. пласт виразно прослідковується в філос.-істор. концепції А.-Дж. Тойнбі, який починав своє моделювання історії, виходячи зі шпенґлерів. гіпотез циклічності, але з персоналіст. позицій і не відмовляючись від базових християн. цінностей, що, звичайно, призвело до відмови від фаталізму та ідеї принцип. взаємонепроникнення окремих цивілізацій, підкреслення значення взаємодії Бога й особистості та спрямованості історії на об’єднання людства в єдину гармонійну цілісність. Для А.-Дж. Тойнбі окремі цивілізації не є чимось абсолютно замкненим. Вони спираються на досвід попередників, взаємодіють з сусідами й, проходячи одну за одною фази зародження, зростання, розквіту, надлому й загибелі, породжують нові соціокультурні феномени, які можуть у подальшому стати основою для становлення нових цивілізацій. Сам надлом не фатально визначений, а залежить від того, наскільки правляча еліта («творча меншість») здатна вести за собою народ і продукувати ефективні «відгуки» на «виклики» часу. Подібно до К. Ясперса й А.-Дж. Тойнбі, вчення про безперерв., напружений і суперечливий зв’язок-діалог Бога та людини й кінцеву мету досягнення їх вищої єдності в пункті «Омега» тоді ж розробляв франц. філософ і теолог П. Тейяр де Шарден, багато в чому спираючись на ідею ноосфери В. Вернадського, що, як і філос.-космол. міркування К. Ціолковського, також мали певне історіософ. забарвлення. Окремі історіософ. міркування присутні у працях В. Липинського, Д. Донцова, І. Лисяка-Рудницького та пізніх роботах М. Брайчевського, Л. Гумільова.

Літ.: Тейяр де Шарден П. Феномен человека / Пер. с франц. Москва, 1987; Соловьев В. С. Сочинения. Т. 1–2. Москва, 1989; Бердяев Н. А. Смысл истории. Москва, 1990; 2002; Булгаков С. Н. Философия хозяйства. Москва, 1990; Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Москва, 1991; Ясперс К. Смысл и назначение истории / Пер. с нем. Москва, 1991; Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т. 1–2. К., 1994; Тойнбі А.-Дж. Дослідження історії / Пер. з англ. Т. 1–2. К., 1995; Його ж. Цивилизация перед судом истории / Пер. с англ. С.-Петербург, 1996; Леонтьев К. Восток, Россия и Славянство. Москва, 1996; Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації: соціокультурний розвиток людства. К., 1996; Шпенглер О. Закат Европы / Пер. с нем. Т. 1–2. Москва, 1998; Тихомиров Л. Религиозно-философские основы истории. Москва, 2000; Павленко Ю. История мировой цивилизации: Философский анализ. К., 2002.

Ю. В. Павленко

Стаття оновлена: 2011