Історія військова - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Історія військова

ІСТО́РІЯ ВІЙСЬКО́ВА – галузь історичної науки, що пов’язана з воєнною наукою і вивчає причини, хід, рушійні сили, наслідки, узагальнює досвід підготовки та ведення війн. Вона також досліджує розвиток воєнного мистецтва, процеси створення та розбудови збройних сил, винайдення і впровадження зразків зброї, військової техніки. Складовими І. в. є воєнні історіографія, джерелознавство, археографія, археологія, статистика. Перші згадки про воєнні події зафіксов. у писем. пам’ятках країн Стародав. Сходу 6–1 тис. до н. е., зокрема Єгипту та Шумеру. Відомості про збройні конфлікти на укр. землях містяться у творах істориків Стародав. Греції (Геродот, Полібій, Плутарх, Фукідід) і Риму (Аппіан, Таціт, Тіт Лівій). Спроби узагальнити набутий бойовий досвід у своїх військ.-теор. працях робили китай. полководець Сунь Цзи (6–5 ст. до н. е.), рим. історики Фронтин (1 ст. н. е.) і Веґецій (кін. 4 – поч. 5 ст. н. е.). Осн. джерела І. в. Київ. Русі – літописи («Повѣсть временныхъ лѣт», «Слово о полку Игоревѣ» та ін.), а також повідомлення іноз. (переважно араб. і візант.) мандрівників. Воєнні події литовсько-руської доби й періоду козаччини (15–18 ст.) відображено у монастир. і козац.-старшин. літописах, серед яких – Межигір. козац. літопис, Остроз. літопис, «Літопис Самовидця», літописи Г. Граб’янки, С. Величка. Їхні автори часто брали безпосередню участь у подіях, які описували (військ. походах, облогах фортець, укладанні мирних договорів тощо). Певні відомості з І. в. укр. земель містять люстрації королів. замків, спогади польс. письменників, іноземців, які перебували на службі у польс. короля, козац. реєстри тощо. Відомими представниками зх.-європ. військ. історіографії 16–19 ст. були Н. Макіавеллі, С. де Вобан, Моріц Саксонський, Г. Ллойд, А. Жоміні, К. Клаузевіц та ін. У 19 – на поч. 20 ст. І. в. укр. козацтва висвітлено в анонім. «Історії Русів», працях Д. Багалія, М. і Д. Бантиш-Каменських, М. Грушевського, О. Єфименко, І. Забєліна, В. Ключевського, М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, М. Маркевича, О. Лазаревського, Д. Яворницького та ін. У Рос. імперії (а згодом і в СРСР) з метою написання офіц. історії війн створювалися військ.-істор. комісії. 1879–1911 діяла така комісія з опису рос.-турец. війни 1877–78 (голови – генерали С. Зиков, М. Домонтович, К. Войде, В. Афанасович, Г. Богданович), 1906–10 – з опису рос.-япон. війни 1904–05 (голова – генерал-майор В. Гурко), 1908–17 – з опису дій флоту під час рос.-япон. війни 1904–05 (серед чл. – віце-адмірал О. Гейден, О. Немітц), від 1918 – з опису 1-ї світ. війни 1914–18 (В. Антонов-Овсієнко, А. Зайончковський, М. Какурін, Є. Ковтюх), яку 1924 реорганізовано у військ.-істор. відділ штабу Червоної армії. У СРСР виходили багатотомні вид., присвяч. І. в. (переважно громадян. і 2-ї світ. воєн), однак, незважаючи на багатий фактич. матеріал, події у них трактували з погляду комуніст. ідеології. Зі створенням 1967 у Москві Ін-ту воєн. історії МО СРСР осн. дослідж. відповід. тематики сконцетров. у ньому. Історію Визвольних змагань 1917–21 і участь у ній укр. військ. формацій зі свого боку вивчали емігрант. установи, зокрема Укр. воєнно-істор. т-во у Варшаві (1929–38 видавало щорічник «За державність»). Наук. розвідки й статті з історіографії визв. змагань вміщували часописи «Літопис “Червоної калини”», «Табор», «Тризуб», «Розбудова нації», «Літопис української революції» та ін. 1936 у Львові опубліковано 2-томну «Історію Українського війська» І. Крип’якевича і Б. Гнатевича. Після 2-ї світ. війни питання І. в. ОУН й УПА на еміграції вивчали В. Верига, Т. Гунчак, П. Мірчук, П.-Й. Потічний, П. Содоль, Є. Штендера та ін. 1976 у Торонто з ініціативи Об’єдн. колиш. вояків УПА у США та Канаді започатковано вид. «Літопису Української повстанської армії», що триває донині. В Україні різноманітні аспекти І. в. були предметом досліджень О. Апанович, В. Голобуцького, О. Гуржія, В. Клочка, М. Котляра, О. Лисенка, М. Литвина, К. Науменка, Я. Тинченка та ін. 2001 у Києві засн. Український інститут воєнної історії (друк. орган – ж. «Воєнна історія»).

Р. В. Пилипчук

Стаття оновлена: 2011