Історія політичних і правових учень

ІСТО́РІЯ ПОЛІТИ́ЧНИХ І ПРАВОВИ́Х УЧЕ́НЬ — юридична дисципліна, що досліджує історію виникне­н­ня та роз­витку теоретичних знань про політику, державу, право. Ви­вчає процес пі­зна­н­ня людьми явищ політики, держави і права на різних етапах історії у різних народів від ран­ньої державності й донині. Предметом І. п. і п. у. є держава, право й політика в їхному ідеол. від­ображен­ні у формах вчень, теорій, ідей, по­глядів. Уче­н­ня про політику та державу складає предмет І. п. і п. у. лише у тій частині, що без­посередньо стосується юрид. матерії й у тій мірі, якою з нею повʼязана. Конкретні виразники політ., держ.-правових учень, теорій, ідей, по­глядів — філософи, право­знавці, політ. і держ. діячі; основа І. п. і п. у. — вче­н­ня, творці якого зафіксували своє ставле­н­ня до держави, права та політики у формі ціліс. системи по­глядів зі стійкими логіч. звʼязками.

Вче­н­ня про державу — логічно повʼязана система теор. положень про неї, її форми, зав­да­н­ня, зміст діяльності, походже­н­ня, сутність, механізм дії, характер влади та ін.; вче­н­ня про право — систематиз. уявле­н­ня про правові ін­ститути, спів­від­ноше­н­ня права й закону, правовід­носини, права людини, законодавство, закон­ність тощо. Таким чином, у центрі уваги І. п. і п. у. пере­бувають концептуально оформлені й логічно цілісні вче­н­ня, що акумулюють і від­ображають думки, інтереси певних станів, класів, груп, прошарків су­спільства. Політ. і правове вче­н­ня від­різняється від ідей, по­глядів на державу, право, політику, викладених в істор., літературо­знав. та ін. дослідже­н­нях. Політ.-правова теорія (вче­н­ня може складатися з кількох теорій) перед­бачає оперува­н­ня стрункою системою фундам. категорій, спец. дослідж. їхнього спів­від­ноше­н­ня одна з одною та з соц.-політ. і правовою практикою. У вузькому значен­ні вона має певну (умовну) структуру, конкретно-істор. і теор. частини. Конкретно-істор. частина — по­гляди на сучасні для мислителя чинне законодавство, право, державу, політику, в яких він конкретизовано від­ображає інтереси свого кола, стану, класу; теор. частина — заг.-методол. моменти вче­н­ня, об­ґрунтува­н­ня конкретно-істор. по­глядів, їхнє теор. оформле­н­ня із за­провадже­н­ням теор. понять, які мислитель вважає провід. і ви­значальними. Між цими частинами вче­н­ня існує діалектична єд­ність і взаємозвʼязок, що зберігає їхню від­носну само­стійність. Завдяки цьому теор. категорії, ідеї, формули виходять за межі свого конкретно-істор. змісту і поповнюють теор. арсенал людського пі­зна­н­ня, що роз­вивається (зокрема поділ права на публічне та приватне, ві­домий з часів Давнього Риму, сприйняли на­ступні поколі­н­ня право­знавців).

І. п. і п. у. — теор.-істор. наука, яка має одночасно теор. та істор. профілі. Вона оперує тим самим колом юрид. понять, що й теорія держави і права, яка ви­вчає заг. закономірності явищ держави і права, аналізує держ.-правові ін­ститути та їхні принципи, а предметом І. п. і п. у. є походже­н­ня, становле­н­ня й зміст осн. категорій науки про державу та право. Напр., у теорії держави і права використовують поня­т­тя «суверенітет держави», а І. п. і п. у. роз­ʼяснює, що це поня­т­тя виникло в 16 ст. у Франції і повʼязане з імʼям Ж. Бодена, та простежує, як воно роз­вивалося упродовж століть і донині. На від­міну від теорії держави і права, яка подає результати наук. пошуку у ви­гляді теор. узагальнень, І. п. і п. у. ви­вчає процес на­громадже­н­ня людством теор. знань про державу й право, збагаче­н­ня теор. уявлень про держ.-правові ін­ститути, їхні механізми дії, принципи. Вона є істор. частиною теорії держави і права, але оскільки жодна теорія, якою б завершеною та обʼєктив. вона не була, не дає остаточ. зна­н­ня про предмет, то й сучасна теорія про державу і право за­знає змін, збагачується і в широкому ро­зумін­ні стає складовою частиною І. п. і п. у. Так, марксист.-ленін. теорія держави і права стала частиною І. п. і п. у., в якій пере­хід від однієї теорії до ін. — закономірне явище. Одна теорія дає поштовх до роз­витку ін. або від­кидає попередню. Але без зна­н­ня поперед. теорій жоден вчений, політ. мислитель не може обі­йтися: він повинен викори­стати теор. багатство поперед. поколінь, від­мовитися від негатив. минулого, щоб його поколі­н­ня мало майбутнє. Крім того, теорія держави і права ви­вчає закономірності та особливості єд­ності й взаємозвʼязку конкрет. держав, держ. установ, правових ін­ститутів у хронол. послідовності, а І. п. і п. у. — ідеї про державу, право, політику тих самих істор. періодів, на фоні тієї ж держ.-правової діяльності, у якій вони виникли та сформувалися. Звідси і методи остан­ньої: конкретно-істор. роз­криває І. п. і п. у. з усім роз­маї­т­тям фактів, подій, що змінюються у хронол. послідовності, логіко-теоретично від­ображає істор. процес в абстракт., теор.-послідов. формі. Оскільки на кожному етапі історії минуле й сучасне спів­від­носять як «історія–сучасність», в аксіол. аспекті існує діалектич. звʼязок історичного і логічного (істор. метод не можна від­ривати від логіч. і навпаки). Принцип діалектич. єд­ності історичного і логічного є методол. основою дослідж. як закономірностей виникне­н­ня та роз­витку вче­н­ня, так і закономір. під­сумків його істор. руху на певному етапі. Історичне й логічне діалектично по­єд­нує у собі істор.-порівнял. метод і метод порівнял. право­знавства. В І. п. і п. у. синхрон­не порівня­н­ня перед­бачає виявле­н­ня обʼєктив. закономірностей формува­н­ня однотип. або схожих ідей у вчених, політ. мислителів різних країн того самого істор. періоду, діахрон­не — ви­вче­н­ня у межах певної країни або регіону генези та еволюції теор. уявлень про державу і право впродовж певного істор. періоду. Важливою при такому під­ході стає про­блема спадкоємності, новизни у роз­витку ідей і теорій. Головний в інтер­претації та оцінці політ. і держ.-правових вчень не суто класовий (один з при­йомів пі­зна­н­ня), а заг.-гуманіст. під­хід, що перед­бачає пріоритет прав людини. Роз­кри­т­тя ідей про держ. устрій, демократію, самоврядува­н­ня, нац. свободу, права людини, право і закон можливе лише шляхом проникне­н­ня у діалогізм минулої політ., держ.-правової думки. Це необхідна умова діалогізму та від­критості влас. мисле­н­ня.

Завантажити статтю