Історія політичних і правових учень - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Історія політичних і правових учень

ІСТО́РІЯ ПОЛІТИ́ЧНИХ І ПРАВОВИ́Х УЧЕ́НЬ – юридична дисципліна, що досліджує історію виникнення та розвитку теоретичних знань про політику, державу, право. Вивчає процес пізнання людьми явищ політики, держави і права на різних етапах історії у різних народів від ранньої державності й донині. Предметом І. п. і п. у. є держава, право й політика в їхному ідеол. відображенні у формах вчень, теорій, ідей, поглядів. Учення про політику та державу складає предмет І. п. і п. у. лише у тій частині, що безпосередньо стосується юрид. матерії й у тій мірі, якою з нею пов’язана. Конкретні виразники політ., держ.-правових учень, теорій, ідей, поглядів – філософи, правознавці, політ. і держ. діячі; основа І. п. і п. у. – вчення, творці якого зафіксували своє ставлення до держави, права та політики у формі ціліс. системи поглядів зі стійкими логіч. зв’язками.

Вчення про державу – логічно пов’язана система теор. положень про неї, її форми, завдання, зміст діяльності, походження, сутність, механізм дії, характер влади та ін.; вчення про право – систематиз. уявлення про правові ін-ти, співвідношення права й закону, правовідносини, права людини, законодавство, законність тощо. Таким чином, у центрі уваги І. п. і п. у. перебувають концептуально оформлені й логічно цілісні вчення, що акумулюють і відображають думки, інтереси певних станів, класів, груп, прошарків сусп-ва. Політ. і правове вчення відрізняється від ідей, поглядів на державу, право, політику, викладених в істор., літературознав. та ін. дослідженнях. Політ.-правова теорія (вчення може складатися з кількох теорій) передбачає оперування стрункою системою фундам. категорій, спец. дослідж. їхнього співвідношення одна з одною та з соц.-політ. і правовою практикою. У вузькому значенні вона має певну (умовну) структуру, конкретно-істор. і теор. частини. Конкретно-істор. частина – погляди на сучасні для мислителя чинне законодавство, право, державу, політику, в яких він конкретизовано відображає інтереси свого кола, стану, класу; теор. частина – заг.-методол. моменти вчення, обґрунтування конкретно-істор. поглядів, їхнє теор. оформлення із запровадженням теор. понять, які мислитель вважає провід. і визначальними. Між цими частинами вчення існує діалектична єдність і взаємозв’язок, що зберігає їхню відносну самостійність. Завдяки цьому теор. категорії, ідеї, формули виходять за межі свого конкретно-істор. змісту і поповнюють теор. арсенал людського пізнання, що розвивається (зокрема поділ права на публічне та приватне, відомий з часів Давнього Риму, сприйняли наступні покоління правознавців).

І. п. і п. у. – теор.-істор. наука, яка має одночасно теор. та істор. профілі. Вона оперує тим самим колом юрид. понять, що й теорія держави і права, яка вивчає заг. закономірності явищ держави і права, аналізує держ.-правові ін-ти та їхні принципи, а предметом І. п. і п. у. є походження, становлення й зміст осн. категорій науки про державу та право. Напр., у теорії держави і права використовують поняття «суверенітет держави», а І. п. і п. у. роз’яснює, що це поняття виникло в 16 ст. у Франції і пов’язане з ім’ям Ж. Бодена, та простежує, як воно розвивалося упродовж століть і донині. На відміну від теорії держави і права, яка подає результати наук. пошуку у вигляді теор. узагальнень, І. п. і п. у. вивчає процес нагромадження людством теор. знань про державу й право, збагачення теор. уявлень про держ.-правові ін-ти, їхні механізми дії, принципи. Вона є істор. частиною теорії держави і права, але оскільки жодна теорія, якою б завершеною та об’єктив. вона не була, не дає остаточ. знання про предмет, то й сучасна теорія про державу і право зазнає змін, збагачується і в широкому розумінні стає складовою частиною І. п. і п. у. Так, марксист.-ленін. теорія держави і права стала частиною І. п. і п. у., в якій перехід від однієї теорії до ін. – закономірне явище. Одна теорія дає поштовх до розвитку ін. або відкидає попередню. Але без знання поперед. теорій жоден вчений, політ. мислитель не може обійтися: він повинен використати теор. багатство поперед. поколінь, відмовитися від негатив. минулого, щоб його покоління мало майбутнє. Крім того, теорія держави і права вивчає закономірності та особливості єдності й взаємозв’язку конкрет. держав, держ. установ, правових ін-тів у хронол. послідовності, а І. п. і п. у. – ідеї про державу, право, політику тих самих істор. періодів, на фоні тієї ж держ.-правової діяльності, у якій вони виникли та сформувалися. Звідси і методи останньої: конкретно-істор. розкриває І. п. і п. у. з усім розмаїттям фактів, подій, що змінюються у хронол. послідовності, логіко-теоретично відображає істор. процес в абстракт., теор.-послідов. формі. Оскільки на кожному етапі історії минуле й сучасне співвідносять як «історія–сучасність», в аксіол. аспекті існує діалектич. зв’язок історичного і логічного (істор. метод не можна відривати від логіч. і навпаки). Принцип діалектич. єдності історичного і логічного є методол. основою дослідж. як закономірностей виникнення та розвитку вчення, так і закономір. підсумків його істор. руху на певному етапі. Історичне й логічне діалектично поєднує у собі істор.-порівнял. метод і метод порівнял. правознавства. В І. п. і п. у. синхронне порівняння передбачає виявлення об’єктив. закономірностей формування однотип. або схожих ідей у вчених, політ. мислителів різних країн того самого істор. періоду, діахронне – вивчення у межах певної країни або регіону генези та еволюції теор. уявлень про державу і право впродовж певного істор. періоду. Важливою при такому підході стає проблема спадкоємності, новизни у розвитку ідей і теорій. Головний в інтерпретації та оцінці політ. і держ.-правових вчень не суто класовий (один з прийомів пізнання), а заг.-гуманіст. підхід, що передбачає пріоритет прав людини. Розкриття ідей про держ. устрій, демократію, самоврядування, нац. свободу, права людини, право і закон можливе лише шляхом проникнення у діалогізм минулої політ., держ.-правової думки. Це необхідна умова діалогізму та відкритості влас. мислення.

О. Ф. Скакун

Стаття оновлена: 2011