Італія, Італійська Республіка - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Італія, Італійська Республіка

ІТА́ЛІЯ, Італійська Республіка (Italia, Repubblica Italiana) – держава на півдні Європи. До її складу входять материк. частина (Падан. (Ломбард.) рівнина і пд. схили Альп), Апеннін. п-ів, о-ви Сицилія, Сардинія, низка архіпелагів та малих о-вів. Бл. 20 % кордону проходить суходолом: межує з Францією, Швейцарією, Австрією, Словенією. На Сх. омивається Адріатич., на Пд. – Іоніч., на Зх. – Ліґурій. і Тіррен. морями. На тер. І. – 2 анклави (Сан-Маріно та Ватикан). Пл. 301,3 тис. км2. Насел. 59,3 млн осіб (2008), переважно італійці (92,5 %). Рівень фертильності – 1,27 дитини на одну жінку. Серед. вік насел. – один з найвищих у світі (79,94 р.). Міське насел. складає 67,6 % (2005). Віросповідання – переважно католицизм (бл. 90 %). Держ. мова – італійська. Адм.-тер. поділ – 20 обл. Столиця – Рим (2,51 млн осіб). Найбільші міста (тис. осіб; 2008): Мілан (1321,4), Неаполь (965,4), Палермо (652,9), Ґенуя (588,4). Держ. устрій – парламент. республіка. Глава держави – президент. Законодав. орган – двопалат. парламент (Сенат Республіки і Палата депутатів). Серед провід. партій – «Вперед, Італіє!», Рух за автономію, Ліга Півночі, «Італія цінностей». Грош. одиниця – євро. І. – чл. ООН, НАТО (на тер. країни розташ. 113 військ. об’єктів цієї орг-ції), ЄС, Ради Європи, МВФ, СОТ, ОБСЄ.

Найдавніші археол. знахідки на тер. І. датуються нижнім і серед. палеолітом. У 2–1 тис. до н. е. тер. сучас. І. населяли ліґури, етруски, згодом італіки (зокрема латини). У 7 ст. до н. е. на Пд. сучас. І. та на о-ві Сицилія греки заснували значну кількість колоній, що склали т. зв. Велику Грецію. Відомими давньогрец. містами були Сіракузи, Акранґант, Реґій, Тарент, Неаполь. Згодом пріоритетні позиції здобуло латин. місто Рим, яке у 3 ст. до н. е. стало центром Рим. імперії. До 5 ст. імперія охоплювала величезні тер. Європи, Азії та Пн. Африки. Після занепаду 476 Зх. Рим. імперії (утвор. у 4 ст. унаслідок поділу Рим. імперії) на тер. сучас. І. існувало королівство Одоакра, від 493 – остготів. У 2-й третині 6 ст. майже вся тер. І. перебувала під владою Візантії. 568 Пн. І. підкорили ланґобарди. 756 у Центр. І. утвор. Папська область. Від 777 держава ланґобардів – у складі Франк. держави, 781 тут засн. Італ. королівство. В епоху середньовіччя на тер. І. розвинулися багаті міста-держави, зокрема Флоренція, Венеція, Мілан, Ґенуя, Піза. До 1814 більша частина І. перебувала під владою Франції. 1861 внаслідок бурж. революції створ. єдину державу – Італ. королівство на чолі з Віктором-Еммануїлом ІІ, до якої не увійшли Рим і Венеція. 1870 І. була об’єднана у сучас. межах (від 1871 столиця – Рим). 1924 у країні встановлено фашист. диктатуру Б. Муссоліні (проіснувала до 1943). У 1946 король зрікся трону, І. проголош. республікою. Для післявоєн. І. характерна політ. нестабільність (уряд змінювався 2–3 рази на рік).

Берег. лінія Ліґурій. і Тіррен. морів сильно розчленована. На Пд. – великі п-ови Калабрія, Салентіно, Ґарґано. На Пн. – гір. система Альпи, де знаходиться найвища точка країни – г. Монблан (4807 м над р. м.). Більшу частину Апеннін. п-ова займає гір. система Апенніни, у пд. частині якої – вулкан. масиви Везувій, Аміата, Чіміно. Бл. 1/3 тер. І. – рівнини. Між Альпами й Апеннінами лежить Падан. (Ломбард.) рівнина. Уздовж узбережжя Адріатич. і Тіррен. морів простягнулися прибережні низини. На о-ві Сицилія, відділеному від материка вузькою Мессін. протокою, – діючий вулкан Етна (3323 м над р. м.). Клімат переважно субтропіч. середземномор. (середня т-ра липня від +21 до +26 °С, січня – від +4 до +11 °С), на Падан. рівнині і в Передальпах переходить до помір. (середня т-ра липня від +22 до +24 °С, січня – від 0 до +1 °С), у горах спостерігається висотна клімат. зональність (середня т-ра липня від +4 до +5 °С, січня – від –12 до –15 °С). Середньорічна кількість опадів 700–1500 мм, у горах – понад 3000 мм. Більшість річок І. короткі і мають гір. характер течії. Річк. сітка густа, особливо на Пн., де тече найбільша р. По. Осн. річки: Адідже, Тібр, Арно. Озера здебільшого у передгір’ях Альп (Лаґо-Мадджоре, Комо, Ґарда) і в кратерах згаслих вулканів (Браччано, Больсена). У центр. і пд. частинах країни переважає середземномор. рослинність, в ін. – середньоєвроп. 1/3 тер. І. вкрита лісами. Серед дерев поширені маслина, помаранча, цитрина, гранат, мигдаль, маквис, гарига. В Апеннінах ростуть горіх, дуб і кипарис – на нижніх спадах гір, ялина та сосна – на верхніх; в Альпах – широколистяні і хвойні ліси, субальп. й альп. луки. Тварин. світ представлений ведмедями, вовками, кабанами, косулями, муфлонами, борсуками, ласками, горностаями, їжаками, білками, кажанами та ін. У складі орнітофауни – бл. 478 видів птахів. Серед мор. риб важливе пром. значення мають сардина, тунець, анчоус, кефаль, камбала; серед річк. – карп і форель. Значні улови устриць. В. І. – 22 нац. парки (заг. пл. 1,34 млн га), найвідоміші з яких – «Ґран-Парадізо» та «Чірчео». До біосфер. резерватів ЮНЕСКО належить мор. парк «Мірамаре». Є поклади свинц., цинк., марганц., заліз. руд, золота, срібла, бурого вугілля, нафти, природ. газу, солі, гідрогеотермал. ресурсів.

І. – високорозвинена індустр.-аграрна країна. ВВП становить 1,8 трлн дол. США, у розрахунку на особу – 31 тис. дол. США. Основу економіки формують сфера послуг (69,3 %) і пром-сть (22,7 %). Рекреац. послуги – одна з провід. галузей міжнар. спеціалізації І. Цьому сприяє велика кількість різноманіт. культурно-істор. і природ. ресурсів. На тер. І. – бл. 70 % об’єктів світ. спадщини. Провідні галузі пром-сті: маш.-буд., харч., нафтопереробна, нафтохім., текстил., швейна і шкір.-взуттєва, металург. Важливу роль в економіці країни відіграє легка пром-сть. І. – один зі світ. лідерів в індустрії моди (вироб-во текстилю, одягу, взуття, аксесуарів, ювелір. продукції). Гол. центр міжнар. значення – Мілан, де зосереджені найбільші будинки моди, центри дизайну. Провідна галузь с. госп-ва – рослинництво. І. займає передові місця у Європі та світі з вирощування фруктів (виноград, ківі, персики, нектарини, груші, абрикоси, хурма, яблука, цитрусові), овочів (томати, артишоки, капуста), маслин, мигдалю, фундука, пшениці; вироб-ва сиру, вина (85 % урожаю винограду), маслин. олії. Розвинені усі види транспорту, зокрема інтенсивне мор. паромне та авіасполучення. Осн. порти: Таранто, Трієст, Ґенуя, Ауґуста, Венеція, Джоя-Тауро, Равенна; аеропорти: Ф’юмічіно (Рим), Мальпенса, Лінате (обидва – Мілан), Тессера (Венеція), Фонтанаросса (Катанія), Каподіккіно (Неаполь). Експортує пром. устаткування, транспортні засоби, хім. та нафтохім. продукцію, метали та вироби з них, текстил., швейні та шкіряні вироби, меблі, продукти харчування; імпортує маш.-буд. (зокрема транспортні засоби), хім. та нафтохім. продукцію, енергоносії, метали і вироби з них, продукти харчування. Осн. торг. партнери: Німеччина, Франція, Іспанія, США, Нідерланди, Китай. Серед визнач. пам’яток культури та арх-ри – у Римі: Пантеон (27 до н. е.), Колізей (80), тріумфал. арки на честь рим. імператорів та полководців, лазні Каракала (217), катакомби, в яких переховувалися від переслідувань перші християни, замок Сант-Анжело (2 ст.), собори св. Іоанна Хрестителя на Латеран. пагорбі (4 ст., перебудов. у 17–18 ст.), св. Павла (4 ст.), св. Петра-в-кайданах (5 ст.), церква Триніта дей Монті (16 ст.), площа Навона з фонтаном 4-х рік (17 ст.); у Мілані: собор у готич. стилі (1386–1965), домінікан. монастир з церквою Санта-Марія делла Ґраціє (15 ст.; зберігається фреска Леонардо да Вінчі «Тайна вечеря»), театр «Ла Скала» (1776–78); у Флоренції: каплиця св. Іоанна (11–15 ст.), собор Санта-Марія делла Фйоре в готич. стилі (1296–1461), палаци Веккйо (1299–1314) та Медичі-Рікарді (15 ст.), францискан. церква Св. Хреста (13–14 ст.), фонтан Нептуна (1576); у Венеції (розташ. на 122-х о-вах, з’єднаних 400-ми мостами, найзнаменитішим з яких є «Міст зітхань», по якому засуджені йшли після вироку суду до в’язниці): собор св. Марка (828; сучасна будівля – 11 ст.), гранітні колони (1180), палац дожів (буд-во розпочато 1309); у Равенні – базиліка св. Аполлінарія (6 ст.), церква Сан-Вітале (526–547); в Ареццо – церква Санта-Марія делла Пйове (11–12 ст.); у Пізі – ансамбль собор. площі (11–12 ст.); в Ассізі – монастир. комплекс Сан-Франческо (буд-во розпочато 1228). Є Капітолій. та Нац. рим. музеї, «Вілла Джулія» (нац.), галереї Борґезе, Дорія-Памфілі та Паллавіччіні (усі – Рим); нац. та археол. музеї, галереї Уффіці, Пітті, Академії витончених мист-в (усі – Флоренція); музей Польді-Пеццолі, Нац. музей науки і техніки Леонардо да Вінчі, галереї Амброзіана, Брера (усі – Мілан). Літ-ра І. виникла у 6–12 ст. латин. мовою. Перші твори на італ. діалектах з’явилися у 12–13 ст. У формуванні італ. літ-ри та літ. мови значну роль відіграла творчість Данте Аліґ’єрі. Серед відомих письменників – Ф. Петрарка, Дж. Бокаччо, К. Ґоцці, К. Коллоді, А. Неґрі, Л. Піранделло, Ґ. д’Аннунціо, Дж. Родарі, Ф.-Т. Марінетті, А. Дзандзотто. Саме італійці були основоположниками Ренесансу, серед визнач. представників якого – Джотто, Сандро Боттічеллі, Мікеланджело, Рафаель, Тиціан, Леонардо да Вінчі, Донателло. І. – батьківщина опери, ораторії, кантати, симфонії, концерту, сонати, мадригалу. Італ. муз. термінологію використовують у більшості країн Європи. Муз. культура І. представлена композиторами А. Сальєрі, В. Белліні, Ґ. Доніцетті, Дж. Верді, Р. Леонкавалло, Дж. Пуччіні; скрипк. майстрами Н. Аматі, А. Ґварнері, А. Страдіварі, Н. Паґаніні; співаками А. Каталані, Е. Карузо, Т. Руффо, Ф. Барб’єрі, Дж. Ді Стефано, Л. Паваротті, Дж. і Р. Раймонді; диригентами А. Тосканіні, К. Аббадо, К. Цеккі; піаністами А. Бенедетті-Мікеланджелі, М. Полліні та ін.

Італ.-укр. зв’язки мають давнє коріння. Від 13 ст. італ. міста підтримували торг. зв’язки з Україною. Венеція і Ґенуя мали колонії в Криму і на узбережжі Азов. моря. Через Україну проходив торг. шлях з І. в Азію. Від 15 ст. італійці оселялися у Львові та ін. галиц. містах, де відкривали банки, торг. школи тощо. У 15 ст. у Болон. ун-ті навч. медицини та вільних мист-в Ю. Дрогобич. Гетьман Б. Хмельницький підтримував дипломат. відносини з Венецією. Від 1596 Рим – важливий осередок Укр. Катол. Церкви (див. Ватикан). У 16 ст. дедалі відчутнішим ставав вплив італ. Ренесансу на культуру України. Так, у 16–17 ст. у Галичині, зокрема у Львові, палаци та церкви будували італ. майстри й архітектори (А. Дель-Аква, П. Римлянин, В. Скомоцці). Італ. бароко зазнало своєрід. розвитку на укр. ґрунті. У 17–18 ст. в І. починали кар’єру в живописі, скульптурі, музиці А. Лосенко, І. Мартос, О. Білявський, В. Береза, Д. Бортнянський, М. Березовський та ін. 1698–1701 у Римі навч. Феофан Прокопович. Тоді ж були надрук. перші описи І., зроблені укр. мандрівниками Г. Скибинським, Т. Каплонським, В. Григоровичем-Барським. У 19 – на поч. 20 ст. в І. перебували художники І. Васильківський, А. Мокрицький, М. та О. Мурашки, І. Труш, К. Устиянович, скульптор П. Забіла (Забелло), письменники Марко Вовчок, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, П. Куліш, Ю. Федькович, Леся Українка. В І. проводили студії історії, політ. думки й культури Володимир і Дмитро Антоновичі, Ф. Вовк, М. Драгоманов, М. Грушевський, О. Кістяківський, М. Кордуба, М. Костомаров, І. Лучицький, М. Лучкай, М. Маркевич, С. Томашівський. У 1870-х рр. за сприяння й участі флорентій. проф. А. де Ґубернатіса (вперше переклав уривок з вірша Т. Шевченка «До Основ’яненка») в італ. славістиці виокремився напрям українознав. досліджень. Під час 1-ї світ. війни в І. на о-вах Азінара та побл. м. Кассіно й Арквата (нині Арквата дель Тронто) перебувало кількадесят тисяч укр. військовополонених з австро-угор. армії. 1919–20 в І. діяли дипломат. місії УНР (Д. Антонович) і ЗУНР (О. Колесса), які, проте, не мали офіц. характеру. Військ. місію очолював О. Севрюк. Дипломат. місія видавала тижневик «La Voce Ucraina». 1921 І. визнала де-факто УСРР, підписавши укр.-італ. попередню угоду. Між 2-ма світ. війнами в І. працювали укр. політ. і громад.-культурні діячі Є. Коновалець, Є. Онацький, Я. Токаржевський-Карашевич, М. Липовецька, І. Курах та ін. Від 1933 у Римі існувала невелика Укр. громада (до 1947 очолював Є. Онацький, згодом – В. Федорончук). Політ. зв’язки з італ. офіц. колами підтримувала ОУН, яка провела 1939 у Римі 2-й Великий збір. 1944 побл. Неаполя і Риму на боці англо-амер. союзників у складі 2-го Польс. корпусу генерала В. Андерса воювало 2 тис. українців. Наприкінці 2-ї світ. війни до І. прибуло бл. 15 тис. укр. вояків 1-ї Укр. дивізії УНА, полонених й інтернованих англійцями в таборах спочатку побл. м. Белларія, згодом – м. Ріміні, якими опікувався Укр. допомоговий ком-т у Римі (засн. з ініціативи архієпископа І. Бучка). Після перевезення 1947 військовополонених до Великої Британії в І. залишилася невелика громада, складена переважно з духов. осіб у Римі, Ґроттаферраті, Торіно. 1951 розпочато щоденні радіотрансляції в Україну (нині передачі укр. мовою транслюють радіостанції «Ватикан» і «Рим»). 1952 у Римі засн. Т-во італ.-укр. приязні (голова – А. Джанніні), яке видавало 1954–56 ж. «Ucraina». Духов. єднанню українців в І. сприяє збудована завдяки патріархові Йосифу Сліпому й освячена 1969 Базиліка святої Софії в Римі. Діють також Укр. богослов. наук. т-во, Т-во св. Софії, Укр. громада І., Союз укр. студент. т-в у Європі. В ун-тах Рима і Неаполя організовано ф-ти укр. мови. В Ун-ті «Ла Сап’єнца» (Рим) каф. укр. мови та літ-ри очолює літературознавець, критик, перекладачка О. Пахльовська – авторка перекладів творів М. Ґрассо, С. Квазімодо та ін. Важливою подією в історії світ. українознавства було проведення 1989 в Неаполі Міжнар. конф. дослідників укр. літ-ри, мови і культури, під час якої створ. Міжнар. асоц. україністів. За деякими оцінками, на поч. 1990-х рр. на тер. І. проживало бл. 250 світс. українців, а також певна кількість українців – представників католиц. духовенства (у Римі та Ватикані), зокрема в різний час у Римі мешкали церк. діячі Р.-Р. Головацький, Д.-Д. Головецький, М.-М. Ґнесько, І. Хома, Й.-І. Заячківський. Від листопада 2001 в Римі виходить християн. часопис українців в І. «До світла». На відміну від багатьох ін. країн світу, в І. ніколи не було постій. укр. громади. Українці перебували тут здебільшого тимчасово, як члени реліг. орг-цій. Новий етап італ.-укр. взаємин розпочався визнанням І. держ. незалежності України 28 грудня 1991 і встановленням дипломат. відносин між країнами 29 січня 1992. Процес становлення укр.-італ. відносин характеризується поступовим поглибленням двосторон. політ. діалогу, розширенням екон. співроб-ва, культур. зв’язків. 1994 у Римі підписано угоду про співпрацю між НАНУ та Нац. академією деї Лінчеї. Того ж року в Києві відбувся 1-й укр.-італ. симпозіум «Україна 17 ст. між Заходом та Сходом Європи», у якому взяли участь відомі італ. славісти, зокрема один із фундаторів Італ. асоц. славістів С. Ґрачотті та її президент Дж. Броджі-Беркофф (також очолює Італ. асоц. укр. студій). 1995 у Римі підписано Договір про дружбу і співроб-во, яким закладено базу для всебіч. зв’язків і взаємодії обох країн у сфері політики, економіки, культури, науки. 1997 у Києві перебували представники італ. парламент. асоц. дружби «Італія–Україна». 1998 І. посіла 2-е м. серед торг. партнерів України у Зх. Європі. У 90-х рр. 20 ст. – на поч. 21 ст. в І. утворилася численна укр. трудова еміграція з гол. центрами в Римі та Неаполі. Значний внесок у розвиток знань про Україну зробила італ. історіографія. У 20 ст. укр. історію та культуру досліджували Е. Ло Ґатто, А. Джанніні, А. Пальмієрі, Л. Сальвіні, Ф. Вентурі, С. Ґрачотті, А. Тамборра, Е. Зґамбаті, Р. Різаліті та ін. Активно сприяє поширенню українознав. студій у галузі історії в І. та Європі італ. історик Ґ. де Роза. Завдяки зусиллям одного з організаторів конгресів Італ. асоц. укр. студій Дж. Джіраудо засн. монографічну серію «Ucrainica Italica» («Італійська україністика»). Українознавчу проблематику вивчають в Італ. асоц. славістів, Італ. асоц. укр. студій, ун-тах Риму, Пізи, Венеції, Флоренції, Неаполя, Ін-ті історії Рісорджіменто (Рим), ін-ті «Дім Мадзіні» (Піза). У складі італ. футбол. команди «Мілан» 2004 укр. форвард А. Шевченко виграв Лігу чемпіонів, того ж року став володарем «Золотого м’яча».

Літ.: Гординський Я. Україна й Італія. Огляд взаємин до 1914 р. // Зб. заходознавства. 1930. Т. 2; Перша українська дивізія Української національної армії у британському полоні в Італії, Ріміні 1945–1947. Нью-Йорк, 1979; Варварцев Н. Н. Украина в российско-итальянских общественных и культурных связях (первая половина ХІХ в.). К., 1986; Пахльовська О. Є.-Я. Українсько-італійські літературні зв’язки ХV–ХХ ст. К., 1990; Мицик Ю. А. Історико-географічний опис України у творі італійського гуманіста ХVI ст. Джованні Ботеро // Істор. дослідження. Вітчизн. історія. 1992. Вип. 8; Різаліті Р. Доба Хмельницького в Україні у світлі хроніки міста Лукки // УІЖ. 1999. № 3; Варварцев М. Україна й Італія у наукових, освітніх та літературних взаєминах (друга пол. ХІХ – поч. ХХ ст.). К., 2000; Його ж. Джузеппе Мадзіні, мадзінізм і Україна. К., 2005.

Л. В. Рябець, Н. В. Попович-Кузнецова

Італійсько-українські літературні зв’язки. Переклади творів італ. письменників епохи Відродження з’явилися в Україні у 17–18 ст. В І. перші згадки про укр. літ-ру вміщено у ст. «Український літературний рух у Росії і в Галичині (1798–1872)» М. Драгоманова (ж. «Rivista Europea», 1873, febbraio–marzo). Наприкінці 19 ст. розпочалося вивчення укр. літ-ри (А. де Ґубернатіс, Д. Чамполі), з’явилися перші перекл. віршів Т. Шевченка (П. Паволіні, Ч. Меано). У 1930-х рр. питаннями укр. літ-ри займалися В. Джусті, Е. Ло Ґатто, Л. Майнарді, А. Кроніа та ін. У 1940-х рр. у перекл. італ. мовою вийшла зб. оповідань укр. письменників «Чотири шаблі». 1958 у Києві видано зб. «З італійської сучасної поезії». 1987 М. Ґрассо здійснив перекл. італ. мовою зб. поезій Т. Шевченка. У 19–20 ст. з’явилися перекл. укр. мовою І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, В. Самійленка творів Данте Аліґ’єрі, Дж. Кардуччі, Дж. Леопарді, Е. де Амічіса, ранніх творів А. Неґрі та ін. 1956 вийшла 1-а частина («Пекло») поеми «Божественна комедія» Данте Аліґ’єрі у перекл. М. Рильського та П. Карманського; повністю поему переклав Є. Дроб’язко (видана 1976 у Києві). У перекл. М. Лукаша 1964 у Києві опубл. «Декамерон» Дж. Бокаччо. Твори італ. письменників увійшли до низки зб., а також були вміщені в укр. періодиці (ж. «Всесвіт», г. «Літературна Україна»). Серед перекладачів італ. літ-ри – Л. Пахаревський, М. Зеров, І. Стешенко, М. Бажан, Г. Кочур, Д. Павличко, Д. Паламарчук та ін. Італ. літ-ру вивчали І. Франко, Леся Українка, В. Лесевич, Я. Гординський, В. Державин, О. Білецький, О. Маслова, В. Вер, Д. Наливайко, І. Качуровський та ін.

Н. В. Попович-Кузнецова, Л. В. Рябець

Італійсько-українські музичні зв’язки зумовлені не лише соц.-істор. чинниками, а й фонет. і лексич. спорідненістю, милозвучністю мов обох країн. У 18 ст. у С.-Петербурзі діяла італ. оперна трупа, працювали відомі композитори Ф. Арая, Б. Ґалуппі, Дж. Паїзієлло, Д. Чимароза. Деякі з них зверталися до укр. тематики, рос. і укр. мелосу: опера-водевіль «Козак-віршувальник» О. Шаховського на музику К. Кавоса, опера «Збитенщик» Дж. Астаріти, скрипк. сонати Л. Мадоніса тощо. В італ. педагогів Придвор. співац. капели (С.-Петербург) виховувалися укр. співаки М. Полторацький, Г. Головня, Г. Марцинкевич, Т. Білоградський. У цій капелі починали творчий шлях Г. Сковорода, Д. Бортнянський та М. Березовський. У 2-й пол. 1770-х рр. у Венеції поставлено італ. мовою опери Д. Бортнянського «Креонт», «Алкід», у Модені – «Квінт Фабій». В І. навч. учень Д. Бортнянського М. Іванов, який пов’язав творчу долю з італ. опер. культурою. Також вихованцем Придвор. співац. капели був С. Гулак-Артемовський, який продовжив навч. в І. У його опері «Запорожець за Дунаєм» своєрідно поєдналися нац. укр. основа і вплив італ. опери-буффа. Від кін. 18 – поч. 19 ст. у Рос. імперії італ. музикантів запрошували до поміщиц. домаш. театрів. Водночас італ. музика активно популяризувалася завдяки виступам митців з І., зокрема М. Ріссо, А. Каталані, А. Мазіні, Дж. Беллінчоні, Т. Руффо та ін. Найсприятливіші умови для розвитку італ. культури були в Одесі (будувалася переважно за класич. зразками італ. арх-ри). Тут існувала чисел. італ. колонія; друкувалися італ. оперні лібрето. Від 1812 в Одес. міському театрі щотижня виступали італ. трупи, у складі яких – співаки А. Басседжо, Т. Брамбілла, Ґ. Замбоні, А. Арріґі, П. Монтічеллі, А. Моріконі, Дж. Маріні. Диригував опер. оркестром Л. Джервазі, у ньому грали А. Ломбарді, Ф. Маньяльбо, Л. Філліпіні, Н. Татті. У 2-й пол. 19 – на поч. 20 ст. італ. педагоги з вокалу працювали у ВНЗах Рос. імперії, зокрема у Києві – К. Еверарді, Г. Ґандольфі; Харкові – Ф. Буґамеллі; Одесі – М. Поллі. Майже всі визначні укр. співаки тієї доби отримали муз. освіту в італійців у Рос. імперії або в І. Серед них – Є. Азерська, В. Астаф’єва, Г. Бакланов, О. Бандрівська, А. Боначич, О. Герасименко, І. Горді, М. Дейша-Сіоницька, З.-Л. Дольницький, М. Донець-Тессейр, Н. Єрмоленко-Южина, Н. Забєла-Врубель, Г. Зінов’єв, В. Їжак, Ю. Кипоренко-Доманський, П. Кошиць, О. Крутикова, Ганна та Соломія Крушельницькі, М. Левицький, Л. Липковська, С. Лисенко, В. Майборода, О. Мишуга, К. Прохорова-Мауреллі, Ю. Рейдер, І. Стешенко. Майже всі вони певний час співали на опер. сценах І. Співак І. Горді в І. організував і очолив Т-во взаємодопомоги вітчизн. артистам і учням. Особливо тривалою і блискучою була діяльність на італ. опер. сцені С. Крушельницької, яка виступала у найвідоміших італ. театрах, гастролювала з Е. Карузо, М. Баттістіні. Саме завдяки їй опера «Мадам Баттерфляй» Дж. Верді здобула світ. визнання. У 2-й пол. 19 ст. у Львів. опер. театрі працювали італ. диригенти Ф. Брунетто, В. Подесті, Ф. Спетріно, співаки М. Баттістіні, Дж. Беллінчоні. За рад. часів в І. гастролювали лише представники діаспори (П. Болехівський-Боян, Т. Ванджура, І. Синенька-Іваницька, П. Черняк, В. Мельничин та ін.). Укр.-італ. культурні зв’язки почали відновлюватися на поч. 1950-х рр. (зокрема проведення гастролей італ. диригента В. Ферреро і співака Р. Лоретті). Наступ. етапом стало поновлення практики вдосконалення укр. співаків в І., переважно у театрі «Ла Скала» (Є. Мірошниченко, М. Кондратюк, А. Солов’яненко, М. Огренич, А. Кочерга, О. Загребельний, Л. Забіляста, З. Кушплер, Н. Дацько, Н. Куделя, М. Гулегіна та ін.). Лауреатами низки італ. конкурсів і фестивалів вокалістів були Н. Дацько, В. Лук’янець, В. Пивоваров, А. Шкурган; з успіхом виступали Р. Бабак, В. Гришко, С. Криворучко, О. Микитенко (згодом солістка Рим. опери), Д. Петриненко, М. Стеф’юк, І. Яценко. Серед інструменталістів та інструм. колективів лауреатство на італ. конкурсах та фестивалях здобули домровий ансамбль сучас. музики «Фрески», інструм. ансамблі «Рідні наспіви», скрипалі О. Криса, Ю. Корчинський, Б. Которович, С. Болотний, піаністи Г. Дем’янчук, баяністи та акордеоністи І. Єргієв, І. Завадський, П. Фенюк, гітаристка і диригентка В. Жадько, віолончеліст В. Ларчиков, дует А. Коміссарової (скрипка) та Є. Басалаєвої (фортепіано). У різний час до укр. тематики зверталося багато італ. композиторів (опери «Мазепа» К. Педротті, «Тарас Бульба» А. Берутті, «Українська соната» для фортепіано Ф. Манніно, симф.-інтермецо «Пам’яті жертв Чорнобиля» К. Колассіо та ін.). У доробку укр. композиторів – опери «Два П’єро, або Коломбіна» і «Флорентійська трагедія» (за О. Вайлдом) Б. Яновського, балет «Міщанин з Тоскани» (за Дж. Бокаччо) В. Нахабіна, симф. сюїта «Ромео і Джульєтта» Б. Лятошинського, муз. комедії «Примхи кохання» (за К. Ґольдоні) О. Шаца, «Ґенуезці» С. Жданова та ін., концертна опера «Діалоги Вінченцо Ґалілея» О. Костіна, мюзикл «Мірандоліна» (за К. Ґольдоні) С. Бедусенка, дит. опера-балет «Буратіно» О. Білаша, симф. поема «Джордано Бруно» Б. Яровинського, вокал. цикли О. Шипович, М. Дремлюги на сл. Ф. Петрарки та ін. Від серед. 1990-х рр. у зв’язку з трудовою еміграцією українців до І. там з’явилася низка самодіял. муз. колективів, зокрема ансамбль «Калина» (м. Салерно), квартет «Усмішка» (м. Кава ді Террені), тріо «Зорепад», ансамбль «Тернівчанка», тріо «Лелеченьки» (усі – м. Неаполь). 1998 А. Солов’яненку за багаторічну муз.-громад. і співочу діяльність вручено відзнаку Президента Італ. Респ. – почес. хрест «Командор Італ. Респ.».

Літ.: Нудьга Г. Українська пісня у світі. К., 1989; Герасимова-Персидська Н. Італійські впливи в українській музиці 17 ст. // Муз. культура Італії і Франції: від бароко до романтизму. Проблеми стилю та інтонац. контексту. К., 1991; Розенберг Р. Музыкальная Одесса. О., 1995; Україна XVII ст. між Заходом та Сходом Європи: Мат. 1-го укр.-італ. симпозіуму 13–16 вересня 1994. К.; Венеція, 1996.

А. І. Муха

Стаття оновлена: 2011