Їдиш - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Їдиш

Ї́ДИШ (, , Yiddish, Jiddisch, Jidisch – «юдейський», «єврейський») – єврейська мова, що належить до західної групи германських мов; близька до німецької, однак користується гебрейською абеткою. Ін. назва – ідиш. Нею спілкуються переважно ашкеназі. Ї. виник у Центр. і Сх. Європі у 10–15 ст. на основі серед.-нім. діалектів верхньонім. підгрупи зх.-нім. групи (70–75 %) із числен. запозиченнями з давньоєвр. та арамей. (бл. 15–20 %), а також із роман. і слов’ян. мов (у діалектах сягає до 15 %). Синтез мов склав грамат. систему, що дозволяє комбінувати слова з нім. корінням та синтаксичні елементи семіт. і слов’ян. мов. У 12–13 ст. у різних містах Німеччини вже існували великі поселення євреїв, які розмовляли нім. мовою, вживаючи низку давньоєвр. слів та виразів. Із давньоєвр. мови в розмовну мову середньоверхньонім. діалектів увійшов також ряд словотвор. моделей та службових слів. Окрім того, в мові нім. євреїв рейн. міст і Пд. Німеччини, які тривалий час підтримували тісні стосунки з містами Італії та Франції, побутували запозичення з роман. мов. Євреї проживали переважно у містах, зазвичай в окремих кварталах, займаючись ремеслами, торгівлею, лікар. діяльністю, орг-цією вироб-ва і госп-ва, кредитно-грош. операціями. Унаслідок цього, а також через гоніння, вони часто переїжджали, утворюючи нові поселення. У мовленні євреїв відмінності місц. нім. діалектів згладжувалися швидше, ніж у мові німців, осн. маса яких жила в селах Німеччини. Назву мови Ї. історично також вживали з означенням тайч: «тайч-Ї.» (від - – «народно-єврейська») – як «тлумачення» у контексті традиції усного (нар.) пояснення євр. сакрал. текстів. Лексема «тайч» походить від Deutsch та Dutch, але нееквівалентна прикметнику «німецький» (напр., у значенні належності до нім. нації, оскільки прикметник цей давніший, і має первинну семантику «народний»; звідси тайч у цьому сенсі означає розмовну мову). У зближенні діалектів значну роль зіграло книгодрукування, яке набуло в євреїв великого розвитку, зокрема й в Україні. Автори і видавці, зацікавлені в найбільшому поширенні своїх видань, прагнули уникати місц. виразів або супроводжували їх перекладом на ін. діалекти. Із плином часу «Ї.-тайч» («івре-тайч») почав відрізнятися від нім. говірок не лише наявністю семітизмів, а й своєрід. інтеграцією герман. слів, грамат. форм і низки фонет. особливостей, що стало осн. поштовхом для самост. розвитку мови. Це був складний процес, що почався в Німеччині і тривав у слов’ян., деяких ін. країнах. Шляхи розвитку Ї. та нім. мови розходяться від 16 ст. Значні групи євреїв осідали в Польщі, Литві, Галичині, на Поділлі, Волині, у деяких містах Білорусі. Відбувалося подальше змішування євр. говірок, посилився вплив давньоєвр. та слов’ян. мов; з часом виникли нові євр. територ. діалекти, які сприяли самост. розвитку і збагаченню літ. мови, нового Ї., що виник на основі цих діалектів. Від 2-ї пол. 18 ст. Ї. у Зх. Європі поступово витіснявся місц. держ. мовами, але зберігся і продовжив розвиватися в Польщі, Литві, Білорусі, Україні, Молдові, Галичині, Румунії, де було компактно зосереджено євр. населення. Наприкінці 18 – на поч. 19 ст. почався новий етап у розвитку мови Ї., пов’язаний з поширенням ідей Просвітництва, світської освіти і літ-ри, зрозумілої народові. Знач. внесок у зближення літ-ри з живою мовою народу зробили просвітителі М. Левін (Лефін), Х. Гурвіц, І. Аксенфельд та ін. У 1730-і рр. серед євреїв України виник реліг.-містич. рух хасидизм. Щоб проповідувати це вчення, його прихильники також звернулися до нар. говірок. Те, що раніше вважали грубим, нелітературним, широким потоком вводили до писемності. Значно зросла частка слов’ян. елементів у Ї. Від серед. 19 ст. разом із багатьма рос. словами і формами до Ї. проникла велика кількість інтернац. термінів; це призвело до збагачення мови, але водночас і до «засмічення» запозиченнями, спотвореними нім. словами, невдалими кальками з рос. та польс. мов. Основоположник євр. класич. літ-ри Ш.-Я. Абрамович (М. Мойхер-Сфорім) очистив мову, надав їй більшої виразності. Чимало зробили в цьому напрямку й ін. письменники, особливо Шолом-Алейхем (його творчість отримала світ. визнання) та І. Перец. Збагаченню й розвитку мови сприяли пропаганда соц.-екон. знань, переклади праць основоположників марксизму, рев. поезія (М. Вінчевський, М. Розенфельд, Д. Едельштадт, І. Бовшовер та ін.). У 19 – на поч. 20 ст. Ї. часто називали жарґоном, вживали також термін «євр.-нім. мова». У 20 ст. в СРСР використовували назву «євр. мова». На поч. 20 ст. до масового винищення євреїв нім. нацистами мовою Ї. розмовляли бл. 11–12 млн євреїв у світі. Більшість ашкеназ. євреїв у 20 ст. перейшли на мову тих країн, де вони проживають, тому визначити сьогодні кількість носіїв Ї. непросто. Зі статистики перепису насел.: Ізраїль – 215 тис. осіб (6 % від чисельності євреїв), США – 179 тис. осіб (бл. 2,8 %), Росія – 30 тис. осіб (13 %), Канада – 17 тис. осіб (5 %), Молдова – 17 тис. осіб (26 %), Україна – 3213 осіб (3,1 %), Білорусь – 1979 осіб (7,1 %), Румунія – 951 особа (16,4 %), Латвія – 825 осіб (7,9 %), Литва – 570 осіб (14,2 %), Естонія – 124 особи (5,8 %). Значна кількість носіїв Ї. проживають також у Польщі, Великій Британії, Бельгії, Франції, Канаді, менше – в Угорщині, Австралії, Арґентині, Бразилії, Уруґваї та ін. Заг. кількість носіїв Ї. у світі можна оцінити в 0,5 млн осіб (деякі джерела наводять 550–600 тис. осіб; існують і набагато вищі оцінки: від 1,75 до 4 млн, однак основу методології їхнього отримання не пояснюють). Хоча серед більшості євреїв Ї. поступився місцем мовам титул. насел., глибоко реліг. євреї (харедім і особливо хасиди) спілкуються переважно на Ї. між собою. Ї. складається із зх. і сх. діалектів; в останньому виділяють пн. (т. зв. білорус.-литов. діалект: Прибалтика, Білорусь, пн.-сх. обл. Польщі, зх. Смолен. обл. Росії та частина Черніг. обл.), пд.-сх. (т. зв. укр. діалект: Україна, передусім Буковина, Молдова, сх. обл. Румунії й пд. частина Брест. обл. Білорусі та Люблін. воєводства Польщі) та центр., або пд.-зх. (т. зв. польс. діалект: Центр. і Зх. Польща, Трансильванія, прикарпат. р-ни України). Існують також перехідні діалекти. Створена на поч. 20 ст. («клар шпрах» – «чиста мова») – єдина спіл. мова, яка набула поширення переважно в ун-тах. У Пн. Америці в середовищі хасидів сформувався заг. діалект на основі угорського Ї., поширеного в Трансильванії. У СРСР грамат. основою літ. стандарту став укр. діалект, тоді як фонетика базується на пн. діалекті. Ї., який використовували у театрі, відповідно до традиції, що бере початок від А. Ґольдфадена, створ. на усередненому укр. діалекті, який іноді називають волинським. Зх. Ї., на якому євреї говорили в зх. обл. Німеччини, Швейцарії та Нідерландів, деякі дослідники (напр., П. Векслер) розглядають як окрему мову; сьогодні вона практично мертва. Обл. варіанти Ї. виявляють значні відмінності в системі голосних, серед яких опозиції між короткими й довгими закритими, варіювання моделей з повними паралел. рядами коротких і довгих голосних. У діалектах зустрічаються також ü та дифтонги, що закінчуються на -w. У системі приголосних найбільшу різноманітність виявляє літ. Ї. У деяких діалектах відсутня фонема h, в ін. фіксується менше палатальності, а в зх. Ї. немає розрізнення за дзвінкістю. У різних р-нах варіюють артикуляцію r- від r апікального до r увулярного. Ї. використовує «квадратове» письмо з кількома варіантами орфографії. В основу писемності покладено алфавіт давньоєвр. мови з деякими стандарт. діакрит. знаками та оголосами: .

Більшість слів, запозичених з івриту та арамейської, зберегли традиц. написання. Решта уособлює систему однознач. відповідності між звуками, з одного боку, та літерами або їх сполученнями, з іншого. При цьому зберігаються усталені традиції щодо графіки окремих фінал. літер або правила про ініціал. , який не вимовляється. У процесі еволюції в Ї. посилилася тенденція систематично використовувати цю букву для позначення звука a, – для передачі о, – x, – v. Буквою почали позначати голосний звук е. Ця особливість характерна й для ашкеназ. діалекту івриту, де втрату приголос. звука, що позначали буквою , відносять до 14 ст. Способи передавання дифтонгів і ненаголошених голосних, а також правила словорозділу значно відрізнялися. Нині дифтонг oi позначають диграфом , дифтонг ei – поєднанням , дифтонг ai – тим самим поєднанням із додатковим оголосом – (діакрит. знак вживають не в усіх публікаціях). Ž і č передають відповідно диграфами і . Деякі вид-ва не дотримуються усіх правил. Стандартною вважають орфографію ЇВО (YIVO; , акронім назви – Їдис. наук. орг-ція), проте реліг. вид-ва надають перевагу старій системі. Від 1920-х рр. у СРСР та комуніст. і прорад. вид-вах ін. країн відкинуто засади істор.-етимол. написання слів іврит.-арамей. походження, прийняли фонет. принцип, який заперечує традиц. витоки давньоєвр. та арамей. орфографії при написанні слів з цих мов. 1961 в СРСР повернулися до написання кінц. літер. Ї. має експіратор. наголос, і хоча місце наголосу в слові не завжди повністю передбачуване, існує кілька характер. розподілів словес. наголосу. Система голосних: i, u, e, o, a; найбільш характерні дифтонги – еі, аі та оі. В Ї., так само, як і в пд. діалектах нім. мови, розрізняють відображення середньонім. дифтонга ei та довгого голосного î. Спостерігається редукція багатьох нім. дифтонгів. Система приголосних: m, n, n’, b, d, d’, g, p, t, t’, k, v, z, z’, c, r, f, s, s’, š, č, x, h, y’ (апострофом позначено палаталізовані приголосні). На відміну від нім. мови, ряди вибухових і фрикатив. розрізняють не напруженістю, а дзвінкістю – очевидно, під слов’ян. впливом, який також позначився і на виникненні палатальності приголосних. На відміну від нім. мови, наприкінці слів вживають дзвінкі приголосні. Слова іврит.-арамей. та слов’ян. походження спричинили в Ї. появу початкових сполучень приголосних, не властивих нім. мові, напр., bd-, px-. Грамат. система Ї. наслідує переважно модель нім. мови, але зі знач. змінами. У синтаксисі виникли нові моделі порядку слів. Структура гол. й підряд. речень стала однаковою. Відстань між іменниками, їх означеннями, частинами дієслів. фраз скорочено. Іменники мають чотири відмінки і три роди. Родовий відмінок перетворено на присвійний. Показник знахід. відмінка після прийменників опускають. Герман. різниця між слабким і сильним відмінюванням прикметників зникла, але з’явилася нова відмінність між змінними предикатив. прикметниками. Під семіт. впливом багато іменників отримали різні моделі множини, під слов’янським – розвинулися зменшувал. форми іменників і прикметників. У дієслові всі часи та способи, крім теперіш. часу дійс. способу, утворюють аналітично. Розвивається чуже ладу герман. мов послідовне розрізнення доконаного й недоконаного видів; з’явився ряд нових дієслів. форм, що виражають відтінки виду, стану. Дієприкметник тепер. часу також набув нових функцій. Форми дієвідміни в багатьох випадках модифікували, створили їхні нові класи. Унаслідок тривалих укр.-рос.-євр. мовних контактів Ї. був реципієнтом слов’ян. лексики та її «донором». Він мав вплив на формування міських говірок, жарґонів, зокрема одеського. Іврит. слова «кшталт», «ксива», «шмон» та ін. потрапили в укр. мову саме через Ї. Про це свідчить їхня ашкеназ. вимова: «ксива» (ашкеназ. іврит, Ї.) – «ктіва» (сучас. іврит). До загальновживаного лексич. фонду укр. народнорозмовної мови з Ї. прийшли такі слова, як: «ґвалт» («ґеволт») – «караул»; «гембель» – «неприємність», «неприємний обов’язок», «головний біль»; «гендель» – «торгівля», «комерція з метою наживи»; «гешефт» – «прибуток», «навар»; «єрмолка» – (Ї. – «ярмлке») – «євр. чол. головний убір»; «кагал» – «галаслива юрба», «зборище»; «кошерно» – «чудово»; «цорес» – «біда», «горе», «нещастя»; «шлімазл» – «невдаха»; «шнобель» – «величезний ніс» та ін. Сучасні українці вживають деякі слова і фрази з Ї., не здогадуючись про джерело походження лексики. Напр., фразеологізм «шляк би трафив» важко пояснити, не знаючи Ї. Германізм «шляк» в Ї. значить не «удар», як у німецькій (Schlag), а «халепа», «хвороба»; «трафив» походить від євр. «трефн» – «зустріти». Ї. була однією з держ. мов УНР 1917 (відображено на купюрі 100 крб). «Заповіт» Т. Шевченка Ї. переклав Д. Гофштейн. У 1920-і рр. Ї. був однією з офіц. мов Білорус. РСР. Гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» на гербі Білорус. РСР було написано на Ї., поряд із білорус., польс. та рос. мовами. У Москві 1961–91 мовою Ї. друкували літ. і сусп.-політ. ж. «» («Радянська батьківщина») – орган СП СРСР. Літ-ру на Ї. видають у багатьох країнах.

Літ.: Рохкинд С., Шкляр Г. Еврейско-русский словарь. Минск, 1940; 2006; U. Weinreich. Modern English-Yiddish / Yiddish-English dictionary. New York, 1968; S. Birnbaum. Yiddish – A Survey and a Grammar. Toronto, 1979; M. Weinreich. History of the Yiddish Language. Сhicago, 1980. Vol. 1–2; Гури И., Фердман Ш. Краткий идиш-иврит-русский словарь. Иерусалим, 1992; . 1994 ; Короткий їдиш-український словник. К., 1996; Сандлер С. А. Идиш: Учеб. для русскоговорящих. Москва, 2001; Гури И. 2000 идиоматических выражений идиша. Иерусалим, 2002; J. Baumgarten, J. C. Frakes. Introduction to Old Yiddish Literature. Oxford, 2005; Шапиро М. А., Фалькович Э. М. В помощь изучающим идиш. С.-Петербург, 2006; Астравух А. М. Iдыш-беларускi слоўнiк. Минск, 2008; Солдатов А. М. Большой идиш-русский словарь. 3-е изд. Каменск-Уральский, 2009.

В. С. Рибалкін

Стаття оновлена: 2011