Й

Й — чотирнадцята літера української абетки. Є в інших алфавітах, створених на кириличній графічній основі. Назва літери «йот» вживається як імен­ник чоловічого роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кириличної літери «И» («ижє»), створеної на основі греко-візантійської η («ета») й доповненої діакритичним знаком ˘. У старословʼянській кириличній писемності числового значе­н­ня не мала. У староукраїнських памʼятках фіксується від кінця 13 ст. у кількох графічних варіантах, що разом з іншими ознаками є показниками часу та місця написа­н­ня від­повід­ної памʼятки. У 16 ст. зʼявилася друкована форма літери. У сучасній українській літературній мові по­значає [й] — середньо­язиковий сонорний щілин­ний приголосний звук перед голосним звуком (йотація, кур­йозний), а також не­складовий голосний [ǐ] на кінці складу після голосного (бій, соловей). У російській графіці зʼявилася 1735 року, після введе­н­ня граж­данського шрифту. Використовується у класифікаційному поділі зі значе­н­ням «чотирнадцятий»: роз­діл «й», група «Й». При цифровій нумерації вживають як додаткову диференційну ознаку, коли низка предметів має однаковий номер: справа 7^й тощо. Й — єд­нальний сполучник, що по­єд­нує члени рече­н­ня або рече­н­ня; під­силювальна частка.

М. Г. Железняк

Завантажити статтю