Й - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Й

Й – чотирнадцята літера української абетки. Є в ін. алфавітах, створених на кирилич. графіч. основі. Назви літери вживаються як іменники серед. [й] та чол. [йот] родів. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кирилич. літери и («ижє»), створ. на основі греко-візант. и («ета») й доповненої діакрит. знаком ˘. У старослов’ян. кирилич. писемності числового значення не мала. У староукр. пам’ятках фіксується від кін. 13 ст. у кількох графіч. варіантах, що разом з ін. ознаками є показниками часу та місця написання відповід. пам’ятки. У 16 ст. з’явилася друкована форма літери. У сучас. укр. літ. мові [й] – середньоязиковий сонорний щілинний приголосний звук перед голосним звуком (йотація, курйозний), а також нескладовий голосний [ǐ] на кінці складу після голосного (бій, соловей). У рос. графіці з’явилася 1735, після введення гражданського шрифту. Використовується у класифікац. поділові зі значенням «чотирнадцятий»: розділ «й», група «Й». При цифр. нумерації вживається як додатк. диференц. ознака, коли низка предметів має однаковий номер: справа 7й тощо. Й – єднал. сполучник, що поєднує чл. речення або речення; підсилюв. частка.

М. Г. Железняк

Стаття оновлена: 2011