Іконографія

ІКОНОГРА́ФІЯ — пере­лік, опис, систематизація зображень певної особи (напр., порт­ретів Т. Шевченка), події (весільного обряду в Україні), сюжету (вино­градного грона у натюрмортах), місцевості (архітектурних памʼяток Києва); від­регульовані Церквою правила, на­станови, приписи зображе­н­ня святих осіб на іконах, персонажів Біблії та історії Вселенської Церкви, канонізованих як святих угодників Божих. Ознака святих — німб над головами. На багатоперсонаж. іконах, за сюжетами Євангелій, малюють осіб без німбів — не канонізов., але благочестивих людей, які виконують допоміжну роль (пастушки на іконі «Різдво Христове»; єрусалим. мешканці, які вітають пальмовим гі­л­лям Ісуса Христа на іконі «Вʼїзд Господній у Єрусалим» тощо). Основою християн. І. є зовн. риси по­статей Ісуса Христа, Богородиці Марії, апостолів і пророків, які фігурують у Біблії. 2-е іконогр. коло — 12 категорій святих упродовж історії Вселен. Церкви: священ­номученики, мученики, сповід­ники віри, святі воїни, богоносці, праведні, преподобні, рівно­апостольні, блажен­ні, святителі, чудотворні, благовірні. Зовнішність майже всіх святих явлена ікономалярам через чуда. Саме над­природ. чудами залишив автентичні зображе­н­ня рис зовнішності Ісус Христос: на тканині едес. царя Авгара, на хустці блажен­ної Вероніки (це два Нерукотворні Образи, копії яких є в кожному храмі) і на погребал. плащаниці з собору в м. Турин (Італія). Щодо рис облич­чя Ісуса Христа, то вони, з одного боку, були духовно явлені ще в Старому Заповіті («Твоя врода пере­вищує красу людських синів», Псалом 44), а з другого — документально зафіксовані рим. посадником Єрусалима Публієм Лентулом, який у листі до сенату в Рим описав вроду і благородство по­статі Ісуса Христа. У часи апостолів сформувалася І. Ісуса Христа, яка майже без змін ді­йшла до наших днів. Першоосновою І. Богородиці було її зображе­н­ня євангелістом Лукою. Крім того, зафіксовано чимало свідчень про неї, серед них і таке, що в літньому віці вона зберегла цвіті­н­ня юності, але вкривала голову хустиною й була сумна; такою вона по­стає на числен. іконах від 1 ст. до сьогодні. Джерел. базою І. апостолів, пророків, ін. святих були свідче­н­ня про них у писем. творах святих отців та християн. письмен­ників. Із роз­витком порт­рет. мистецтва в середньовіч­чі, за нової й новіт. доби, а також за остан­ні два столі­т­тя фото­графії, ікономалярі мають точніші автентичні джерела про святих, які жили й були канонізовані Церквою в ці віки. До іконоборства 726–843 не було твердих правил І. Більшість ікон ран­ньохристиян. часів знищено. Із випадково збережених ікон у зі­бран­ні монастиря св. Катерини на Синаї та мозаїк у храмах Равен­ни сучасні дослідники довід­уються, що І. святих була вільною. Стилістично ікони й мозаїки були близькі до мистецтва порт­рета, особливо до єгипет. епітафіял. порт­ретів із оази Фаюм побл. р. Ніл. Тільки від 9 ст. Церква ввела суворі регули-канони: кого, як, у якому стилі, на яких матеріалах малювати, які барвники та роз­чин­ники використовувати. Для малярів ікон були складені списки до­зволів і заборон, уміщені в рукопис. єрмініях (правильниках) ікономалярства. Осн. з них: святих малювати тільки в анфас; вираз облич­чя — спокій., спо­глядал., але не суворий, одяг довгий; від­криті — облич­чя, долоні й ступні; очі мають прямо дивитися на тих, хто молиться, ніби «за­глядати в душу». Скасовано зображе­н­ня Ісуса Христа як агнця і всіх святих у ви­гляді символів та алегорій — лише антропологічно. З ікон видаляються будь-які зображе­н­ня роз­важал., насолоджувал. (крім духов. насолоди) і особливо роз­бещувал. характеру. Найкращий матеріал для ікон — деревина благород. порід (кипарис, кедр, липа, вишня, дуб, груша, бук), можна використовувати метал, скло, кераміку, смальту, мармур, граніт, коштовне камі­н­ня. До­зволялося різнобарвʼя природ. фарб на яєчній емульсії (техніка темпери), згодом на олії. У низці країн малярі ікон (українські — від 15–16 ст.) від­ходили від навʼязуваного візант. стилю та орієнтувалися на нац. місц. стильові традиції. Якщо в Київ. Русі ікони малювали пере­важно в стилі візантинізму, то в на­ступні столі­т­тя ікони малювали в рамках укр. варіантів готики, ренесансу, бароко, рококо, класицизму. Укр. нар. (домашня) ікона має свою непо­вторну стилістику, зорієнтовану на невичерпне багатство нар. декор. мистецтва.

Літ.: Кондаковъ Н. Иконо­графия Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа. С.-Петербургъ, 1905; Його ж. Иконо­графия Богоматери. С.-Петербургъ, 1914. Т. 1; 1915. Т. 2; Пещанський В., Свенціцький І. Іконописна техніка та її джерела. Л., 1932; Василиев А. Ерминии: Технология и иконо­графия. София, 1976; Ріц­ціот­ті Дж. Життя Ісуса Христа / Пер. з італ. Рим, 1979; Фар­рар Ф. Жизнь Иисуса Христа / Пер. с англ. Москва, 1991; Омельченко П. Наука про малярські фарби, матеріяли та техніки. Л., 1996. Т. 1; 1998. Т. 2; Степовик Д. Історія української ікони 10–20 ст. К., 1996; 2004; 2008; Соколова М. Труд иконописца. Москва, 1998; Вальторта М. Богочоловік: Життя і страсті Господа нашого Ісуса Христа / Пер. з нім. Л., 1999–2011. Т. 1–12; Иконостас: Происхождение — развитие — символика. Москва, 2000; Степовик Д. Іконологія й іконо­графія. Ів.-Ф., 2003; 2004; 2010.

Д. В. Степовик

Завантажити статтю