Іконологія

Визначення і загальна характеристика

ІКОНОЛО́ГІЯ (від ікона і …логія) — напрям у мистецтво­знавстві, один із методів смислового аналізу творів образотворчого мистецтва та архітектури; богословське вче­н­ня про ікони, духовний звʼязок зображень зі Святим Письмом і Священ­ним Пере­да­н­ням; з літургійним та іншими богослужі­н­нями і молитвами вірян; а також з архітектурою та інтерʼєром християнських храмів. Як продовже­н­ня іконографії І. перед­бачає роз­ширений метод інтер­претації, виявляючи за прямим (предмет.) змістом зображе­н­ня додатк. значе­н­ня (реліг. символізм, образотворча алегорія, тенденції культурно-істор. та психол. процесів). Слово «І.» уперше вжито 1593 у дослідж. Ч. Ріпи. Первісно означало зі­бра­н­ня та опис образотвор., літ., реліг., морал., філос. образів. У 19 ст. термін зʼявився у стат­ті А. Варбурґа. Пошире­н­ня та ви­зна­н­ня поня­т­тя «І.» набуло завдяки Е. Панофському. Метод символіч. інтер­претації, ви­значений пізніше як І., склався у працях А. Варбурґа, який виявляв у творах мистецтва низку існуючих поза історією й незалежно від людини архаїч. сакрал. символів, що проявилися в античності й використовувалися у культурі на­ступ. епох. Е. Панофський описав твори мистецтва у ви­гляді тричлен. смислової структури (первіс. сюжет, вторин. конвенціон. смисл, внутр. значе­н­ня — зміст). Кожному рівню від­повід­ають певні спосіб аналізу (формал., іконогр., іконолог.) та засіб ви­вче­н­ня (практ. досвід, «синтетична інтуїція»). Подальший роз­виток І. отримала у працях Я. Бялостоцького, який ро­зумів її як інтер­претац. іконо­графію; увів поня­т­тя «обрамляючі теми» (універс. поза­істор. ідеї, мотиви, сюжети як прояви заг.-люд., екзистенц. досвіду). Р. Віт­тковер виділив 4 рівні значе­н­ня «візуал.» символу: буквал., літ., пере­нос., екс­пресивний. Роз­різняв 4 ступ. обʼєктивності інтер­претації: буквал. значе­н­ня інтуїтивно до­ступне усім, літ. осягається через спец. зна­н­ня, пере­носне — через поетичне сприйня­т­тя та емоц. спів­пережива­н­ня, екс­пресивне — через здатність до творчості. В історії архітектури іконолог. метод за­стосував Г. Бандманн, для якого архітектура — носій значе­н­ня, пред­ставленого символіч., алегорич., істор., естет. типами, що від­повід­ають 4 типам люд. сві­домості й проявляються в архіт. типології та морфології. Е. Гомбрих подав психол. тлумаче­н­ня І.; вважав, що для подальшого обʼєктив. аналізу й ро­зумі­н­ня до­ступний тільки первіс. зміст, закладений автором. І. — метод діагностува­н­ня візуал. симптоматики душев. і духов. процесів (Х. Зедльмайр, В. Гофманн); засіб спів­від­ноше­н­ня та взаємодії візуал. і текс­туал. аспектів худож. образотворчості (В. Мітчелл). М. Імдал пропонував І. доповнювати іконікою.

У

релігієзнавстві І. ґрунтується на повелі­н­нях Бога про те, як будувати і влаштовувати тимчас. похідний храм — скинію (біблійна Книга Старого Заповіту — Вихід) і по­стій. храм в Єрусалимі (Перша Книга Царств); а також на перед­баче­н­нях святих пророків, який зовн. ви­гляд матиме втілений Месія — Син Божий Ісус Христос (Книга псалмів, Псалом 44; Книга пророка Ісаї, роз­діл 53). Біблійні положе­н­ня щодо І. роз­винули й роз­ширили богослови ран­ньої Церкви Христової в 1–4 ст. Тертіліян, Татіян, Климент Олександрійський, Афінагор Афінський, Феофіл Антиохійський, Арнобій, Лактанцій, Філон Олександрійський, Іриней Ліонський, Ориген, Євсевій, блажен­ний Авґустин. Вагомий внесок у роз­виток християн. І. зробив св. Діонісій Ареопагіт Новий (т. зв. Псевдо-Діонісій, кін. 5 — поч. 6 ст.) у богослов. трактаті «Areopagiticum», встановивши звʼязок між небес. Божествен. і земною церк. ієрархіями; ви­значив 9 ангел. чинів у ви­гляді трьох тріад: серафими, херувими, престоли; володарі, сили, влади; начальства, архангели, ангели; опрацював богослов. положе­н­ня про небесне світлодава­н­ня, від­мін­не від сонячного («фаворське світло»); ви­значив сім осн. кольорів для священ. зображень, виділив золотий колір як середовище Божого буття. Подальші корективи у галузі І. зроблені під час виснажливої реліг. боротьби у Візантії, яку на­звали «іконоборство»: тривала 117 р. (726–843); по­значена числен. жертвами серед шанувальників ікон, але врешті ви­знана всією повнотою Вселен. Церкви небезпеч. єрес­сю. Іконоборство спонукало богословів-іконологів звернути увагу на святотат. надмірності у процесі шанува­н­ня ікон, напр., прикришува­н­ня фарби з ікон у святе причастя або трактува­н­ня ікон як кумів при хрещен­ні немовлят і дорослих. Тому з огляду на уроки іконоборства на 7-му Вселен. соборі у Нікеї 787 суворо ви­значено, що іконам «треба від­давати від душі від­повід­ну повагу, а не уклін матеріалові, з якого вони зроблені». За доби середньовіч­чя богослов. про­блеми І. роз­глядали св. Іван Дамаскин у творі «Sacra Parallela» (бл. 750) та ін. трактатах, Теодор Студит у послан­ні проти імператора-іконоборця Лева V Вірменина (820). Іконолог. суперечки не стихали і за доби пізнього середньовіч­чя (11–15 ст.). Роль і значе­н­ня ікон було зведено до утвердже­н­ня аскетизму, виключно молитовно-духов. спо­гля­да­н­ня образів святих персон, вивільне­н­ня з маляр. творів навіть натяків на будь-яку світську, особливо тілесну, насолоду. Чимало «Слів» (проповід­ей) на тему вилуче­н­ня з ікон будь-яких слідів гедонізму висловлював аскет Симеон Новий Богослов, який вважав, що усі християни (не тільки ченці) повин­ні жити як аскети, щоб мати вічну насолоду в небес. Царстві. Роз­виток ідеології аскетизму в І. припадає на остан­ні 200 р. існува­н­ня Візант. імперії (серед. 13 — серед. 15 ст.), коли пров. місце в су­спільстві й Церкві зайняв рух ісихастів (від­чуженців, духов. мовчальників) — проповід­ників містико-аскетич. вче­н­ня для найповнішого ступ. Богопі­зна­н­ня. Теоретиками ісихазму ви­ступають Григорій Синаїт, Григорій Палама та Микола Кавасила (14 ст.). У 14–15 ст. ісихазм — офіц. ідеологія Візант. імперії. Під впливом проповід­ей, трактатів ісихастів, їхньої полеміки з латинцями, прихильниками християн. гуманізму Варлаамом і Акиндином, усі святі на іконах цієї доби, образи Ісуса Христа, Богородиці, апостолів і пророків змальовані як аскети. У малярстві ісихастів пере­важають темно-коричневі лики святих, площин­ність, зворот. характер пер­спективи, лінійні складки одягу, геометризов. умовні зображе­н­ня природи, гір, будівель тощо.

Іконолог. по­гляди ієрархів і ченців в Україні після офіц. хреще­н­ня 988 наявні у багатьох авторів, зокрема у митрополита Іларіона в «Слові про Закон і Благодать» (бл. 1022), Ізборнику Святослава (1076), окремих сюжетах «Повісті минулих літ» Нестора Літописця. Більш системні й детал. іконолог. по­гляди періоду Київ. Русі зу­стрічаються в кількох оповіда­н­нях «Києво-Печерського патерика» (13 ст.), зокрема про первісні ікони в Успен. соборі, прибу­т­тя до Києва іконописців із Царгорода, у житії ікономаляра Алімпія. Прихильниками візант. аскетич. ісихазму були окремі київ. митрополити неукр. походже­н­ня, напр., Феогност, Ки­пріян і Григорій Цамблаки, а також наші ченці, які від­відували Афон (зокрема Іван Вишенський). Проте ісихазм і надмірна аскеза не були популярні в Україні. У «Подорожі антиохійського патріарха Макарія в Росію в половині 17 ст.» П. Алепського (бл. 1650) та «Мандрах по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік» В. Григоровича-Барського знаходимо цікаві зі­ставле­н­ня греко-балкан. і рос. І. з українською — на користь остан­ньої. Ці й багато ін. авторів вбачають укр. богослов. вче­н­ня про ікони більш від­повід. духові й літері Святого Письма і Священ­ного Пере­да­н­ня, ніж іконолог. по­гляди, засн. на надмір. аскетизмі, ісихазмі й деформації на іконах краси видимого світу. Прихильність до нац. укр. положень І. знаходимо у «Щоден­нику» Т. Шевченка (запис за 27 вересня 1857).

Літ.: L. Brehier. La Querelle des Images. Paris, 1904; N. Martin. A History of the Iconoclastic Controversy. London, 1930; M. Anastos. Iconoclasm and Imperial Rule: 717–842. Athens, 1966; J. Bialostocki. Dictionary of the History of Ideas. New York, 1973. Vol. 2; Туркало Я. Нарис історії Вселенських соборів. Нью-Гейвен; Брюс­сель, 1974; W. J. T. Mitchell. Ikonology: Image, Text, Ideology. Chicago, 1986; Гомбрих Е. Х. О задачах и границах иконологии [1972] // Сов. искус­ство­знание. Москва, 1989. Вып. 25; Рубцов Н. Н. Иконология: история, теория, практика. Москва, 1990; Дамаскин И. Три защитительных слова против порицающих святые иконы или изображения. Москва, 1993; Le Sante Icone. Firence, 1994; Языкова И. Богословие иконы. Москва, 1995; Успенский Л. Богословие иконы Православной Церкви. Москва, 1996; Креховецький Я. Богословʼя та духовність ікони. Л., 2002; Степовик Д. Іконологія й іконо­графія. Ів.-Ф., 2003; 2004; 2010; Його ж. Мистецтво ікони: Рим, Візантія, Україна. К., 2008.

Д. В. Степовик

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю