Ільф І. і Петров Є.

ІЛЬФ І. і ПЕТРО́В Є. (И. Ильф и Е. Петров ) — російські прозаїки-сатирики, кіносценаристи.

Ільф Ілля (справж. — Файнзільберґ Ілля Арнольдович; Файзильберг Илья Арнольдович; 03(15). 10. 1897, Одеса — 13. 04. 1937, Москва). Брат О. Фазіні. Закін. Одес. тех. училище (1913). Працював на різних роботах, зокрема в Одес. від­діл. Рос. теле­граф. агентства, ред. гуморист. ж. «Синдетикон». 1923 пере­їхав до Москви, де працював у ред. г. «Гудок» (до 1927), публікував фейлетони та нариси.

Петров Євген (справж. — Катаєв Євген Петрович; Катаев Евгений Петрович; 30. 11(13. 12). 1902, Одеса — 02. 07. 1942, с. Маньково Ростов. обл., РФ). Брат В. Катаєва. Закін. Одес. класичну гімназію (1920). Був кор. Укр. теле­граф. агентства, від 1922 — спів­роб. карного роз­шуку. 1923 пере­їхав до Москви, де працював у ред. ж. «Красный перец», 1926–27 — г. «Гудок». І. та П. по­зна­йомилися 1925 і згодом спільно написали сатир. дилогію — романи «Двенадцать стульев» (ж. «30 дней», 1928, № 1–7; окремі вид. — Москва, 1928; 2-а ред. — 1929; укр. перекл. — Х.; К., 1934) та «Золотой теленок» («30 дней», 1931, № 1–7, 9–12; окреме вид. — Москва, 1933; укр. перекл. — К.; Х., 1935), у центрі яких — діяльність дотеп. авантюриста Остапа Бендера на фоні ґротеск. панорами рад. побуту 1920-х рр. Пере­даючи атмо­сферу того часу, І. і П. широко викори­стали газетні штампи, лозунги, ідеол. кліше тощо. Для студії «Українфільм» (Київ) І. і П. написали за мотивами роману «Золотой теленок» сценарій х/ф «Якось улітку» (1936, реж. І. Ільїнський та Х. Шмайн), проте популярність здобули посмертні екранізації їхніх романів реж. Л. Гайдаєм (1971) та М. Швейцером (1968; обидві — студія «Мосфільм») від­повід­но, як також телевіз. версія М. Захарова «12 стільців» (1976, 4 серії, творче обʼ­єд­на­н­ня «Екран»). Близькі за темат. спрямованістю повість «Светлая личность» (ж. «Огонек», 1928, № 28–39), цикли оповідань «Необыкновен­ные истории из жизни города Колоколамска» (ж. «Чудак», 1929, № 2– 10) та новел «1001 день, или Новая Шахерезада» (там само, № 12–22), де висміяно обивател. побут з його обмеженістю, від­сталістю та дикунством. Від 1932 І. і П. спів­працювали у г. «Правда», після публікації в якій 9 грудня того ж року оповіда­н­ня «Клооп» (про імітацію діяльності однією з рад. установ) потрапили під пильний на­гляд цензури. Осн. темою остан­ніх творів стала боротьба з байдужістю. У вересні 1935 — лютому 1936 письмен­ники подорожували США, виклавши враже­н­ня у нарисах «Одноэтажная Америка» (ж. «Знамя», 1936, № 10–11; окреме вид. — Москва, 1937). Після смерті І. від хвороби П. працював заст. гол. ред. «Литературной газеты», від 1940 — ред. ж. «Огонек». Написав кілька комедій. сценаріїв, з яких екранізов. «Музична історія» (1940, реж. О. Івановський та Г. Рап­папорт), «Антон Іванович сердиться» (1941, реж. О. Івановський; обидва — у спів­авт.), «Повітряний візник» (1943, реж. Г. Рап­папорт). Від поч. 2-ї світової війни — воєн. кор. Рад. інформ. бюро. Загинув у авіаката­строфі, повертаючись із Севастополя, про оборону якого готував репортаж. 1948 секретаріат СП СРСР ви­знав дилогію І. і П. наклепом на рад. дійсність і ЦК ВКП(б) заборонив її пере­ви­да­н­ня (по­станова діяла до 1956). Окремі твори І. і П. пере­кладено багатьма мовами світу, зокрема укр. пере­клали Остап Вишня, М. Пилинська, Ю. Мокрієв, В. Чечвянський. За мотивами творів І. і П. знято також м/ф «“Колумб” причалює до берега» (1967, реж. Д. Черкаський, студія «Київнаукфільм»), х/ф «Їхали в трамваї Ільф і Петров» (1971, реж. В. Титов, студія «Мосфільм»), «Світла особистість» (1988, реж. О. Па­вловський, Одес. кіностудія худож. фільмів). Імʼям І. і П. на­звано одну з вулиць Одеси, де їм встановлено памʼятник (2008, скульптор О. Чорноіванов) і скульптуру «12-й стілець» (1999, арх. М. Рева); також від­крито скульптури літ. героїв І. і П. у Києві, Харкові, м. Жмеринка (Вінн. обл.), Старобільськ (Луган. обл.), Бердянськ (Запоріз. обл.).

Завантажити статтю