Імміграція

ІММІГРА́ЦІЯ (лат. immigratio, від immigro — вселяюся) — вʼїзд іноземців до певної країни на по­стійне або тимчасове прожива­н­ня, зумовлений економічними, політичними, етнічними, релігійними та іншими причинами. Цим терміном також по­значають сукупність іноземців, які оселилися у певній країні на по­стійне прожива­н­ня. Особливу групу І. складають біженці, найбільшу за чисельністю та впливом — трудові ім­мі­гранти, серед яких пере­важають сезон­ні робітники, працівники, пере­бува­н­ня яких в іноз. країні повʼязане з реалізацією певного проекту чи викона­н­ням умов контракту, а також нелегал. ім­мі­гранти (пере­селе­н­ня зумовлене пере­важно екон. причинами). Історично І. в окремих випадках ві­ді­гравала важливу роль у заселен­ні деяких частин світу, що сприяло навіть формуван­ню насел. низки країн, створен­ню поліетніч. спільнот (Австралія, Канада, США, Бразилія, Мексика та ін.), частково аналог. процес у минулому від­бувався і на етніч. укр. землях, куди ім­мігрували росіяни, поляки, євреї, німці, греки, болгари, пред­ставники ін. етносів. Нині найбільшими центрами припливу ім­мі­грантів є США, Канада, ЄС, Австралія, РФ, Ізраїль, нафтовидобувні країни Близького Сходу. Нормативно-правову базу України, що регламентує ім­міграц. процеси, становлять Закони «Про громадянство України» (1991, зі змінами і доповне­н­нями 1993, 1994, 1997), «Про національні меншини в Україні» (1992), «Про біженців» (1993), «Про правовий статус іноземців» (1994), «Про порядок ви­їзду з України і вʼ­їзду в Україну громадян України» (1994), а також Декларація прав національностей України 1991. За чин­ними правовими нормами в Україну може ім­мігрувати на по­стійне прожива­н­ня іноземець за умови, що він має в Україні джерело існува­н­ня; пере­буває у близьких родин. стосунках (батько, мати, діти, брат, сестра, по­друж­жя, дід, баба, онуки) чи на утриман­ні громадянина України; має на своєму утриман­ні громадянина України та в ін. перед­бачених законами України випадках.

В. Ф. Панібудьласка

І. ві­діграла вирішал. роль у формуван­ні багатонац. складу народонаселе­н­ня України. Окрім українців, усі інші нації, що мешкають тут, — ім­міграц. походже­н­ня. У звʼязку із входже­н­ням укр. земель до складу ін. держав від­бувався приток неукр. насел., включаючи стихійну й організовану І. Остан­ню за­охочували країни, що володіли в різний час укр. територією. Так, Австро-Угор. імперія організувала пере­селе­н­ня німців до Галичини, Рос. — пд. словʼян, греків, болгар, німців на землі Пд. України (на інші укр. землі пере­селяли також чехів і словаків). Росіяни зʼявились на території України у 2-й пол. 17 ст. — від часу укла­да­н­ня Пере­яслав. угоди. Спочатку це були пере­важно вояки по­стій. гарнізонів рос. регуляр. війська в укр. містах (з родинами) та старообрядці, які втікали від пере­слідувань царського уряду. І. росіян дещо зросла після скасува­н­ня кріпацтва 1861, але загалом залишалась досить помірною. Справж. ім­міграц. вибух стався у рад. час: якщо за пере­писом 1926 в УСРР проживало бл. 2 млн росіян, то за пере­писом 1989 — 11,4 млн, причому осн. маса пере­селилася в післявоєн. час, починаючи від 1945. Це явище зумовлене не лише асиміляц. заходами центр. влади, а й більш складними об­ставинами геополіт. і геоекон. характеру. Один із гол. чин­ників — процес пере­будови колгоспно-радгосп. системи, що полягав в укрупнен­ні колго­спів і радго­спів, ліквідації «непер­спектив.» сільс. поселень. Рос. селяни замість того, щоб пере­селятися в «пер­спективні» села, прагнули (здебільшого молодь) пере­їжджати до міст. Проте міста РФ не могли прийняти і роз­містити таку кількість людей із сільс. місцевості, тому росіяни в масовому порядку почали пере­селятися в інші республіки. Пере­селен­ню на по­стійне прожива­н­ня росіян сприяли геополіт. планува­н­ня, завдяки чому в УРСР створ. потуж. ВПК, який по­ступався лише ВПК РФ, роз­міще­н­ня знач. кількості військ. частин (1991 бл. 1 млн солдатів й офіцерів), зокрема Чорномор. флоту в Криму (від­ставники-офіцери, як правило, оселялися тут), сприятливі клімат. умови, близькість мови. Ситуація докорін­но змінилася з роз­падом СРСР. Сподіва­н­ня широких нар. мас, серед них і росіян, на покраще­н­ня рівня життя у звʼязку із незалежністю України не справдилися, внаслідок чого роз­почалась їхня посилена еміграція до РФ. Загалом 1992–2005 із України до РФ пере­їхало 1,5 млн осіб. В остан­ні роки існува­н­ня СРСР до УРСР активно прибували ім­мі­гранти з пере­населених мусульман. респ. та Вірменії (через складну екон. і політ. ситуацію, спричинену вірмено-азерб. конфліктом за Нагорний Карабах). Особл. аспект ім­міграц. реальності для України становить І. крим. татар на свою батьківщину в рамках виріше­н­ня про­блеми ре­прес. народів. Про­зорі кордони України, ліберал. міграц. політика держави, в якій немає вираз. пріоритетів для українців з різних діаспор ближнього і дальнього зарубіж­жя, під­силює стихійність ім­міграц. процесу на території України, збільшує непередбачливість його соц.-екон. та геополіт. наслідків. Див. також Діаспора, Еміграція.

Літ.: Населе­н­ня України. Демо­графічний щорічник за 1992, 1993, 1994 роки. К., 1993–95; Малиновська О. Міграція мовою статистики // Про­блеми міграції. 1997. № 1; Прибыткова И. Влияние ин­ститута граж­данства на процес­сы возвращения и обу­стройства ранее депортирован­ных народов и лиц в Крыму. К., 1997; Цапенко И. Роль им­миграции в экономике развитых стран // Мировая экономика и междунар. отношения. 2004. № 5.

А. Л. Перковський

Завантажити статтю