Імплантація
ІМПЛАНТА́ЦІЯ (від ім… і лат. plantatio — садіння, пересаджування) — перенесення й приживлення клітинних та тканинних елементів у процесі життєдіяльності тварин і людини. Термін використовують переважно на позначення процесу прикріплення зародка (бластоцисти) до стінки матки у більшості ссавців і людини. І. забезпечує спільна активність бластоцисти та ендометрія. Кінцевим результатом І. є встановлення функціонального звʼязку зародка з судинною системою матері та утворення плаценти. Розрізняють центральну (зародок залишається в просвіті матки — у рукокрилих, жуйних), ексцентричну (зародок проникає вглиб складки слизової оболонки матки — у гризунів) та інтерстиціальну (зародок цілком занурюється у стінку матки — у людини та інших приматів) І. У людини І. відбувається через 6–7 днів після запліднення яйцеклітини (може здійснюватися штучним шляхом). У хірургії І. називають операцію, під час якої в організм уживляють пристосування (кардіостимулятори, електроди тощо) для тимчасового виконання певних функцій — т. зв. імплантати; а також деякі пластичні операції (пересаджування хряща, кістки та ін.).
Г. І. Іващенко
І. у стоматології — встановлення штучних титанових коренів у кістку щелеп людини, на яких фіксують зубні протези з метою заміщення відсутніх зубів. Застосування зубних імплантатів дає можливість позбутися знімних протезів та відновити наявні дефекти зубних рядів, не використовуючи мостів — традиційних зубних протезів, заради виготовлення яких необхідно обточувати сусідні здорові зуби. Зубна І. є високоспеціалізованим методом стоматологічної допомоги. Основною передумовою для встановлення імплантатів є наявність відповідної кількості кісткової тканини. У звʼязку з цим ще зовсім недавно у випадках недостатньої кількості кісткової тканини І. була неможлива (як правило, в бічних ділянках верхньої та нижньої щелеп). Нині цю проблему вирішено завдяки різним методам кісткової пластики. Рентґенологічне обстеження (ортопантомографія) дозволяє робити попередні висновки про якість та придатність кісткової тканини для встановлення імплантатів. Для планування І. доцільне використання компʼютерної томографії. Сучасні імплантати виготовляють із титану, який є біологічно сумісним з кісткою та ін. тканинами порожнини рота. Окрему групу складають цирконієві імплантати, основою яких є білий оксид цирконію, проте, на відміну від титанових, які використовують уже понад 40 років, їх застосування ще вимагає додаткових наукових спостережень. Хірургічна операція зі встановлення імплантатів залежно від клінічної ситуації може здійснюватися у стоматологічному кабінеті з використанням місцевої анестезії або у спеціалізованій клініці під загальною анестезією. Розрізняють класичну двоетапову, одноетапову та безпосередню І. Першу проводять у 2 етапи з інтервалом 5–6 місяців на верхній щелепі та 2–3 місяці — на нижній. На цей період встановлені в кістку імплантати залишаються «в резерві» під яснами. Дослідженнями доведено, що протягом цього часу відбувається обростання імплантата кісткою (остеоінтеграція). Це дає успішний результат у 98 % випадків. Через 3–6 місяців проводять другий етап І., який полягає у встановленні зовнішньої структури імплантата (кукси або абатмена). Куксу (абатмен) накривають тимчасовою коронкою, яка може контактувати із зубами іншої щелепи (з оклюзійним навантаженням) або не контактувати з ними (без оклюзійного навантаження). Тимчасові коронки з оклюзійним навантаженням встановлюють переважно у випадках повної відсутності зубів. Одноетапову І. проводять за умов належної первинної фіксації титанових імплантатів або встановлення цирконієвих імплантатів, у яких сам імплантат та абатмен представлені однією структурою, при цьому зазвичай одразу після встановлення імплантата фіксується тимчасова коронка, яку через 4–6 місяців змінюють на постійну. Безпосередня І. — встановлення імплантата одразу в лунку видаленого зуба. Зубні протези, встановлені на імплантати, необхідно змінювати (приблизно 1 раз на 10 р.), імплантати ж можуть слугувати все життя.
Я. В. Заблоцький