Імунітет держави

ІМУНІТЕ́Т ДЕРЖА́ВИ  — принцип міжнародного права, що полягає у звільненні іноземної держави від юрисдикції іншої держави. Непідпорядкування правопорядку ін. держави склалося у давні часи і ґрунтується на принципі «рівний не має влади над рівним». Виходячи з цього, держава як носій публіч. влади не може бути підпорядкована законодавству, юрисдикції та упр. будь-якої ін. держави. Вона функціонує виключно у рамках міжнар. права. В основу судової практики країн, як правило, закладено саме таке розуміння І. д. Він склався як принцип, що має абсолют. характер. Імунітетом користуються держави, їхні органи, а також майно. Іноз. державу не можна притягати до суду ін. держави як відповідача, окрім випадків безпосередньо даної нею згоди на це. Майно іноз. держави не може бути піддане заходам примус. характеру (накладенню арешту та ін.) і не є предметом забезпечення позову та звернення стягнення на майно у порядку примус. виконання судового або арбітраж. рішення. Так само заборонено здійснювати примус. заходи, зокрема арешт у порядку забезпечення позову або в порядку примус. виконання винесеного судового рішення, щодо держ. мор. суден.

Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. у європ., а згодом й у ін. країнах поширилася практика, згідно з якою іноз. держава як носій приват. прав може, поряд із ін. приват. особами, підлягати юрисдикції місц. суду. Держ. корабел. акт США 1925 визнав підпорядкування амер. держ. торг. суден іноз. юрисдикції. Брюссел. конвенція з питання імунітету держ. суден 1926 зрівняла держ. торг. судна з приват. стосовно претензій щодо їх відправлення і перевезення вантажів. У рішенні Федерал. конституц. суду ФРН 1963 зазначено, що надання імунітету залежить від того, як діє іноз. держава: в порядку здійснення своєї суверен. влади або як приватна особа, тобто в межах приват. права. Навіть ті держави, які не надавали судового імунітету іноз. приват. особам, все ж забезпечували їм імунітет виконання на основі принципу незалежності держав (практика Іспанії, Франції та ін.). У результаті виникла тенденція відходу від абсолют. І. д. до більш прагмат. обмежув. практики: із місц. судочинства вилучали лише ті дії, що їх держава здійснювала як носій суверен. влади, і залишали ті, що стосувалися її діяльності як несуверен. носія влади. Судочинство щодо остан. дій держави здійснювали згідно з правом місця суду, що вирішує справу. Тільки соціаліст. країни послідовно продовжували дотримуватися доктрини абсолют. імунітету. Це зумовлено існуванням держ. власності як основи їхньої економіки та держ. монополії на зовн. торгівлю. Сучасна міжнар. практика виходить із припущення можливості проведення різниці між двома типами діяльності держави — публіч. і приватної. Проте за відсутності заг. норм міжнар. права, які б містили концепцію обмеженого юрисдикц. І. д., ця практика розрізнена, а інколи й суперечлива. Існує думка, що наявність розбіжностей у ній призводить до руйнування норм, пов’язаних з І. д., але право І. д. автоматично виробляє власні засоби щодо регулювання прав і обов’язків держав, пристосовуючись до певних обставин. Так, низка європ. і пд.-амер. країн є сторонами згаданої Брюссел. конвенції, згідно з якою держава-власниця торг. судна або держава, яка фрахтує судно з комерц. цілями, перебувають у становищі, еквівалент. становищу приват. торг. судна. Подіб. чином, за Женев. конвенцією про територіал. море і прилеглу зону 1958, прибережна держава може здійснювати таку саму юрисдикцію стосовно іноз. держ. суден, що діють з комерц. цілями або здійснюють прохід через її територ. море. Важливим кроком стало ухвалення Радою Європи Європ. конвенції про імунітет держав 1972 і Додатк. протоколу до неї, що підтвердили заг. принцип І. д., але обмежили його детал. винятками: імунітет не визнають, якщо держава відмовилася від нього; сама подала позов; спір виник згідно з труд. контрактом у зв’язку з нерухомістю, вимогами про відшкодування збитків, у зв’язку зі здійсненням комерц. діяльності в країні місця суду, який розглядає справу. Також у конвенції підтверджено імунітет офіц. представників держави. З урахуванням принципу обмеж. І. д. ухвалено спец. закони про імунітет в Австрії (1974), США (1976), Великій Британії (1978), Синґапурі (1979), Канаді (1981), Пакистані (1981) та ін. Від 1976 Комісія міжнар. права та ін. органи ООН розробляли Конвенцію ООН про юрисдикц. імунітети держав та їхньої власності, прийняту 2004 ГА ООН (не набула чинності донині). Її основою є концепція обмеженого (функціонал.) суверенітету держави, в якій підтверджено юрисдикц. І. д. та їхньої власності й враховано сучасну практику екон. співробітництва держав, базовану на взаємодії міжнар. публіч. та нац. права, зокрема визначено зміст таких термінів, як «держава» та «комерц. угода»; підтверджено чинність традиц. привілеїв та імунітетів, які має держава згідно з міжнар. правом, а саме щодо її дипломат. представництв, консул. установ, спец. місій, представництв при міжнар. організаціях та делегацій в органах міжнар. організацій і на міжнар. конф., а також осіб, що належать до них; привілеї та імунітети, надані главам держав та ін. Крім того, визначено засоби забезпечення І. д., які зобов’язують суди за їхньою власною ініціативою виносити рішення про дотримання імунітету ін. держави відповідно до положень проекту конвенції; запропоновано критерії, що характеризують зміст формули «чітко висловлена згода держави на здійснення юрисдикції у суді ін. держави»; розглянуто наслідки участі держави у судочинстві при її згоді на це й за ін. обставин; встановлено винятки із заг. норми про І. д. у сфері її торг. або комерц. діяльності, труд. договорів тощо.

Завантажити статтю