Імунітет держави

ІМУНІТЕ́Т ДЕРЖА́ВИ — принцип між­народного права, що полягає у звільнен­ні іноземної держави від юрисдикції іншої держави. Непідпорядкува­н­ня правопорядку ін. держави склалося у давні часи і ґрунтується на принципі «рівний не має влади над рівним». Виходячи з цього, держава як носій публіч. влади не може бути під­порядкована законодавству, юрисдикції та упр. будь-якої ін. держави. Вона функціонує виключно у рамках між­нар. права. В основу судової практики країн, як правило, закладено саме таке ро­зумі­н­ня І. д. Він склався як принцип, що має абсолют. характер. Імунітетом користуються держави, їхні органи, а також майно. Іноз. державу не можна притягати до суду ін. держави як від­повід­ача, окрім випадків без­посередньо даної нею згоди на це. Майно іноз. держави не може бути під­дане заходам примус. характеру (накладен­ню арешту та ін.) і не є предметом забезпече­н­ня позову та зверне­н­ня стягне­н­ня на майно у порядку примус. викона­н­ня судового або арбітраж. ріше­н­ня. Так само заборонено здійснювати примус. заходи, зокрема арешт у порядку забезпече­н­ня позову або в порядку примус. викона­н­ня винесеного судового ріше­н­ня, щодо держ. мор. суден.

На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. у європ., а згодом й у ін. країнах поширилася практика, згідно з якою іноз. держава як носій приват. прав може, поряд із ін. приват. особами, під­лягати юрисдикції місц. суду. Держ. корабел. акт США 1925 ви­знав під­порядкува­н­ня амер. держ. торг. суден іноз. юрисдикції. Брюс­сел. конвенція з пита­н­ня імунітету держ. суден 1926 зрівняла держ. торг. судна з приват. стосовно претензій щодо їх від­правле­н­ня і пере­везе­н­ня вантажів. У рішен­ні Федерал. кон­ституц. суду ФРН 1963 за­значено, що на­да­н­ня імунітету залежить від того, як діє іноз. держава: в порядку здійсне­н­ня своєї суверен. влади або як приватна особа, тобто в межах приват. права. Навіть ті держави, які не надавали судового імунітету іноз. приват. особам, все ж забезпечували їм імунітет викона­н­ня на основі принципу незалежності держав (практика Іспанії, Франції та ін.). У результаті виникла тенденція від­ходу від абсолют. І. д. до більш прагмат. обмежув. практики: із місц. судочинства вилучали лише ті дії, що їх держава здійснювала як носій суверен. влади, і залишали ті, що стосувалися її діяльності як несуверен. носія влади. Судочинство щодо остан. дій держави здійснювали згідно з правом місця суду, що вирішує справу. Тільки соціаліст. країни послідовно продовжували дотримуватися доктрини абсолют. імунітету. Це зумовлено існува­н­ням держ. власності як основи їхньої економіки та держ. монополії на зовн. торгівлю. Сучасна між­нар. практика виходить із припуще­н­ня можливості проведе­н­ня різниці між двома типами діяльності держави — публіч. і приватної. Проте за від­сутності заг. норм між­нар. права, які б містили концепцію обмеженого юрисдикц. І. д., ця практика роз­різнена, а інколи й суперечлива. Існує думка, що наявність роз­біжностей у ній призводить до руйнува­н­ня норм, повʼязаних з І. д., але право І. д. автоматично виробляє власні засоби щодо регулюва­н­ня прав і обовʼязків держав, при­стосовуючись до певних об­ставин. Так, низка європ. і пд.-амер. країн є сторонами зга­даної Брюс­сел. конвенції, згідно з якою держава-власниця торг. судна або держава, яка фрахтує судно з комерц. цілями, пере­бувають у становищі, еквівалент. становищу приват. торг. судна. Подіб. чином, за Женев. конвенцією про територіал. море і прилеглу зону 1958, прибережна держава може здійснювати таку саму юрисдикцію стосовно іноз. держ. суден, що діють з комерц. цілями або здійснюють прохід через її територ. море. Важливим кроком стало ухвале­н­ня Радою Європи Європ. конвенції про імунітет держав 1972 і Додатк. протоколу до неї, що під­твердили заг. принцип І. д., але обмежили його детал. винятками: імунітет не ви­знають, якщо держава від­мовилася від нього; сама подала позов; спір виник згідно з труд. контрактом у звʼязку з нерухомістю, вимогами про від­шкодува­н­ня збитків, у звʼязку зі здійсне­н­ням комерц. діяльності в країні місця суду, який роз­глядає справу. Також у конвенції під­тверджено імунітет офіц. пред­ставників держави. З урахува­н­ням принципу обмеж. І. д. ухвалено спец. закони про імунітет в Австрії (1974), США (1976), Великій Британії (1978), Синґапурі (1979), Канаді (1981), Паки­стані (1981) та ін. Від 1976 Комісія між­нар. права та ін. органи ООН роз­робляли Конвенцію ООН про юрисдикц. імунітети держав та їхньої власності, прийняту 2004 ГА ООН (не набула чин­ності донині). Її основою є концепція обмеженого (функціонал.) суверенітету держави, в якій під­тверджено юрисдикц. І. д. та їхньої власності й враховано сучасну практику екон. спів­робітництва держав, базовану на взаємодії між­нар. публіч. та нац. права, зокрема ви­значено зміст таких термінів, як «держава» та «комерц. угода»; під­тверджено чин­ність традиц. привілеїв та імунітетів, які має держава згідно з між­нар. правом, а саме щодо її дипломат. пред­ставництв, консул. установ, спец. місій, пред­ставництв при між­нар. організаціях та делегацій в органах між­нар. організацій і на між­нар. конф., а також осіб, що належать до них; привілеї та імунітети, на­дані главам держав та ін. Крім того, ви­значено засоби забезпече­н­ня І. д., які зобовʼязують суди за їхньою власною ініціативою виносити ріше­н­ня про дотрима­н­ня імунітету ін. держави від­повід­но до положень проекту конвенції; за­пропоновано критерії, що характеризують зміст формули «чітко висловлена згода держави на здійсне­н­ня юрисдикції у суді ін. держави»; роз­глянуто наслідки участі держави у судочинстві при її згоді на це й за ін. об­ставин; встановлено винятки із заг. норми про І. д. у сфері її торг. або комерц. діяльності, труд. договорів тощо.

Літ.: Фердросс А. Международное право / Пер. с нем. Москва, 1959; G. Schwarzenberger. A Manual of International Law. London, 1976; Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. Москва, 1996.

В. Н. Денисов

Завантажити статтю