Імунофармакологія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Імунофармакологія

ІМУНОФАРМАКОЛО́ГІЯ (від імуно… і фармакологія) – розділ фармакології, що вивчає зміни в імунній системі, які відбуваються внаслідок дії імунотропних агентів. Осн. напрямами І. є вивчення імуносупресив. та імуностимулювал. (імуномодулювал.) впливів імунотроп. препаратів. Існує декілька рівнів дії імунотроп. препаратів: на процеси проліферації та диференціації клітин-попередників; на транспорт клітин з первин. лімфоїд. органів у вторинні, з лімфоїд. органів у кров’яне русло, з кров’яного русла у тканини; на процеси презентації та розпізнавання антигена, на наступну активацію і клонал. експансію (проліферацію клону активованих клітин); на функціон. активність імунокомпетент. клітин, зокрема на продукцію та секрецію цитокінів; на експресію цитокінових рецепторів або на шляхи передавання сигналу від рецептора до ядра клітини, на фактори транскрипції. Гол. метою застосування імуносупресив. препаратів є пригнічення процесів проліферації, диференціації та активації лімфоцитів у разі небажаної або надмір. імун. відповіді. Класичні імуносупресивні препарати – цитостатики, однак їхнім недоліком є відсутність вибірковості дії, внаслідок чого страждають найчутливіші клітини кістк. мозку і тонкого кишковика. До цитотоксич. препаратів належать азатіоприн, мофетил, лефлуномід, малононітриламід, метотрексат, вінкристин і цитарабін, які застосовують для лікування імунозалеж. захворювань. В останні десятиліття арсенал імуносупресив. препаратів доповнився антибіотиками (циклоспорин А, рапаміцин, дактиноміцин), яким на відміну від цитостатиків властива вибірковість дії. Крім того, імуносупресивні ефекти мають протизапал. препарати – глюкокортикостероїди (преднізолон) і нестероїдні протизапал. препарати. Подальші спроби збільшити вибірковість імуносупресив. дії призвели до створення препаратів-антитіл, що специфічно інгібують функції лімфоцитів або їхніх окремих субпопуляцій. Глюкокортикостероїди є фізіол. регуляторами імун. відповіді на різних її стадіях (рециркуляція лімфоцитів, адгезія клітин до ендотелію, активація лімфоцитів й антигенпрезентацій. клітин, продукція цитокінів і експресія цитокінових рецепторів). Імуносупресивні ефекти глюкокортикостероїдів опосередковані порушеннями продукування і рецепції цитокінів. Глюкокортикостероїди застосовують при аутоімун. (аутоімунна гемолітична анемія, ідіопатична тромбоцитопенія, хвороба Крона, систем. червоний вовчак та ін.), алергіч. (бронхіал. астма тощо) захворюваннях, для попередження і лікування кризів відторгнення алотрансплантатів. Імуносупресивні властивості антилімфоцитар. антитіл виявлено давно. Антитіла до лімфоцитів отримують у вигляді антисироватки від імунізованих людськими лімфоцитами тварин. Вони діють безпосередньо на малі лімфоцити, що циркулюють у крові, при цьому вибірково пригнічується клітинна імунна відповідь (гіперчутливість повільного типу), а продукція антитіл зберігається. Застосування імуномодулювал. агентів доцільне при селектив. і генераліз. імунодефіцит. станах, які виявляють при інфекціях і злоякіс. пухлинах. Їхнє вивчення активізувалося у зв’язку з епідемією СНІДу. Відомі природні імуномодулятори ендоген. та екзоген. походження. Ендогенні імуномодулятори – молекули, які продукують і секретують клітини самого організму. До них належать цитокіни і гормони тимуса. Окрему групу імуномодулювал. препаратів складають різні варіанти очищених екстрактів з тимуса телят (тималін, тактивін), очищені гормони тимуса (тимозин, тимопоетин), їхні синтет. аналоги і фрагменти (тимоген), які індукують дозрівання Т-лімфоцитів з попередників, підвищують експресію поверхн. молекул на Т-лімфоцитах і активують їхні функції. Показаннями до застосування таких препаратів є виражені ознаки Т-клітин. дефіциту. До екзогенних належать імуномодулятори мікроб. походження. Ефекти багатьох імуномодулювал. препаратів мікроб. походження (зимозан, пірогенал) опосередковані індукцією синтезу цитокінів. Прикладом природ. екзоген. імуномодулятора є БЦЖ – жива вакцина проти туберкульозу. Імуномодулювал. активність виявлено і в окремих фармакол. агентах, які раніше використовували з ін. метою. Зокрема левамізол, синтезований як антипаразитар. агент, виявив імунотропну активність: посилив гіперчутливість повільного типу, збільшив кількість Т-лімфоцитів, він успішно випробуваний у лікуванні ревматоїд. артриту, але зумовив тяжкий агранулоцитоз, що обмежило можливості його застосування. Доведено його здатність активувати макрофаги, з чим пов’язують успішне застосування в комплекс. терапії пухлин. Використання цитокінів з лікув. метою ще не вийшло за межі клін. випробувань. Досягнено певних успіхів у фармакол. корекції процесів продукції та секреції цитокінів. Інгібітори цитокінів і агенти, що зв’язують цитокіни, застосовують при лікуванні септич. шоку й аутоімун. запал. захворювань (ревматоїд. артрит, виразк. коліт тощо). Клін. випробування проходять також рекомбінантні препарати інтерферонів. Їх найчастіше застосовують як протипухлинні препарати, що здатні інгібувати проліферацію. Сучасні тенденції розвитку І. тісно пов’язані з успіхами молекуляр. біології та генної інженерії. Арсенал імунотроп. препаратів постійно поповнюється не лише за рахунок синтезу нових засобів, а й у результаті виявлення імунотроп. ефектів відомих фармакол. агентів.

В. П. Вереітинова

Стаття оновлена: 2011