ІМ’Я́ – вид антропоніма; надають при народженні, іноді його обирає доросла людина. І. виконує функцію індивідуалізації: називає (ідентифікує) людину. Будь-яке І. фактично може позначати не одну людину (повторюваність І. пов’язана з певною обмеженістю їхньої кількості та модою). Індивідуалізац. функцію І. виконує лише у конкрет. випадку. В усі історично відомі періоди люд. сусп-ва існували імена. Семантика іменних основ майже не залежить від характеру мови. Так, чол. імена, що означають силу, сміливість, владу, є звичайними в більшості народів світу; семант. особливості основ імен кожного етносу пояснюють умови життя. Імена людей з’являлися у різні періоди історії укр. народу, відображають рівень культури, становище в сусп-ві, релігію, світосприйняття. Укр. імена за походженням поділяють на слов’ян. (язичниц.) та запозичені. Перші виникли й значно переважали в слов’ян. світі до прийняття християнства; система язичниц. імен складалася протягом тривалого часу в праслов’ян. мові, звідки успадкована укр. мовою (збереглася незначна їхня кількість – Мирослав, Богдана). У створенні антропонім. системи важливу роль відігравали міфологія, світогляд давніх слов’ян. Фактично майже будь-яке повнозначне слово могло стати І. Домінували певні типи імен – побажання (Бессмертной, Волк), охоронні (Бессон, Некрас), за порядком і часом народження (Первой, Меньшик) тощо. Існували імена, основи яких звичайно виражали складні абстрактні поняття; часом вони становили словосполучення. Складні чол. імена зафіксовано переважно у текстах давньорус. літописів (Мстиславъ, Святополкъ, Предслава, Рогнѣдь). Руйнування системи слов’ян. антропонімікона почалося із хрещенням Русі наприкінці 10 ст. Понад 4 ст. тривала боротьба між автохтон. і чужомов. іменами, що з’явилися разом із новою релігією. У 10–14 ст. засвідчена наявність у людини двох імен – слов’ян. (традиц.) і наданого під час хрещення з поступовим утвердженням останнього. Існували т. зв. княжі імена (Володимир-Василь, великий князь Київський, 11 ст.; княжна Добрава-Єлена, дочка великого князя Георгія Всеволодовича, 13 ст.). Певна кількість слов’ян. імен увійшла в офіц. іменник сх. слов’ян через канонізацію деяких місц. слов’ян. святих (Борис, Володимир). Осн. джерелом для відтворення системи слов’ян. імен, окрім прямих свідчень, є сучасні прізвища і топоніми відантропонім. походження. Остан. роками простежується активізація їхнього вживання. Запозичені імена за походженням поділяють на давньогрец. (Петро – пέτρος – «скеля», «камінь»), лат. (Наталія – natalis – «належний до народження», «рідний», «отчий»), давньоєвр. (Іван – – «Яхве (Бог) змилосердився, Яхве (Бог) помилував», буквально – «Божа благодать, дар богів») та ін. За правилами православ. християнства І. дають за церк. календарем (імена канонізов. святих – за місяцями й днями святкування) на честь того святого, в день якого дитину хрестять. Відома повторюваність імен у сім’ї, навіть близьких родичів одного покоління. Деякі дослідники стверджують, що це закономірне явище суто ономаст. походження: І. пов’язує з ін. носіями того ж імені та з тією групою громади, в якій прийняте, незалежно від його вихід. етимол. значення. Припускають, що так було й у дохрист. період. Імена в церк. календарі зафіксовано в певній формі, яку в живому мовленні часто порушують. На слов’ян., пізніше й на укр. мовному ґрунті, християн. імена зазнали певних змін, пристосовуючись до місц. мовної норми, артикуляц. бази мовців. Більша частина офіц. християн. імен ніколи не були в ужитку українців, оскільки деякі з них звучанням близькі до заг. слів, асоціації з якими не бажані або складні для укр. мовців. Традиційно вони мають певні грамат. форми для чол. і жін. імен (Михайло, Надія). Є кілька імен, чол. за походженням, проте вживані як жіночі (Римма), значна частина імен парна (Василь – Василина, Євгеній – Євгенія). Імена поділяють на офіц. (або повні – Микола, Катерина) та неофіц. (скорочені – Галя, Володя). Офіц. імена, зареєстровані цивіл. або церк. актом, записані в метриці, паспорті тощо; для них є певні правописні норми. Неофіц. імена бувають кількох типів – демінутиви (з пестливо-зменшув. суфіксами – Іванко, Маруся), гіпокористики (мають скорочену основу або втратили одну основу склад. форми; вони можуть бути суфіксал. й безафіксними – Слава, Олесь), пейоративи (зі зневажливо-згрубілими суфіксами – Галька). Сукупність імен певного народу, місцевості називають іменникóм. В Україні І. людини офіційно складається з трьох компонентів – власне І., по батькові та прізвище. Письменники, актори, художники застосовують вигадане І. – псевдонім. Укр. письменники використовують їх від 16 ст., найчастіше це пов’язано з сусп.-політ. умовами. Серед багатьох літ. та публіцист. жанрів є й такі, сама природа яких схиляє до вживання псевд.: сатир. жанри й твори в періодиці, які безпосередньо стосуються конкрет. осіб, групи людей. Мотивами появи псевд. бувають також автор. скромність, немелодійність справж. прізвищ, службове становище тощо.

Літ.: Белецкий А. А. Лексикография и теория языкознания (Ономастика). 1972; Чучка П. П. Розвиток імен і прізвищ // Історія укр. мови. Лексика і фразеологія. 1983; Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей: Слов.-довід. 1986; 1996 (усі – Київ).

І. М. Желєзняк