Ім’я

ІМʼЯ́ — вид антропоніма; надають при народжен­ні, іноді його обирає доросла людина. Імʼя виконує функцію індивідуалізації: називає (ідентифікує) людину. Будь-яке імʼя фактично може по­значати не одну людину (по­вторюваність імʼя повʼязана з певною обмеженістю їхньої кількості та модою). Індивідуалізаційну функцію імʼя виконує лише у конкретному випадку. В усі історично ві­домі періоди людського су­спільства існували імена. Семантика імен­них основ майже не залежить від характеру мови. Так, чоловічі імена, що означають силу, сміливість, владу, є звичайними в більшості народів світу; семантичні особливості основ імен кожного етносу пояснюють умови життя. 

Імена людей зʼявлялися у різні періоди історії українського народу, від­ображають рівень культури, становище в су­спільстві, релігію, світос­прийня­т­тя. Українські імена за походже­н­ням поділяють на словʼянські (язичницькі) та запозичені. Перші виникли й значно пере­важали в словʼянському світі до прийня­т­тя християнства; система язичницьких імен складалася протягом тривалого часу в прасловʼянській мові, звідки успадкована українською мовою (збереглася не­значна їхня кількість — Мирослав, Бог­дана). У створен­ні антропонімної системи важливу роль ві­ді­гравали міфологія, світо­гляд давніх словʼян. Фактично майже будь-яке повно­значне слово могло стати імʼям. Домінували певні типи імен — побажа­н­ня (Бес­смертний, Волк), охорон­ні (Бес­сон, Некрас), за порядком і часом народже­н­ня (Первий, Меньшик) тощо. Існували імена, основи яких звичайно виражали складні абстрактні поня­т­тя; часом вони становили словосполуче­н­ня. Складні чоловічі імена зафіксовано пере­важно у текс­тах давньоруських літописів (Мстиславъ, Святополкъ, Предслава, Рогнѣдь). 

Руйнува­н­ня системи словʼянського антропонімікона почалося із хреще­н­ням Русі на­прикінці 10 ст. Понад 4 ст. тривала боротьба між авто­хтон­ними і чужомовними іменами, що зʼявилися разом із новою релігією. У 10–14 ст. засвідчена наявність у людини двох імен — словʼянського (традиційного) і на­даного під час хреще­н­ня з по­ступовим утвердже­н­ням остан­нього. Існували так звані княжі імена (Володимир-Василь, великий князь Київський, 11 ст.; княжна Добрава-Єлена, дочка великого князя Георгія Всеволодовича, 13 ст.). Певна кількість словʼянських імен уві­йшла в офіційний імен­ник східних словʼян через канонізацію деяких місцевих словʼянських святих (Борис, Володимир). 

Основним джерелом для від­творе­н­ня системи словʼянських імен, окрім прямих свідчень, є сучасні прі­звища і топоніми ві­дантропонімного походже­н­ня. Остан­німи роками простежується активізація їхнього вжива­н­ня. Запозичені імена за походже­н­ням поділяють на давньо­грецькі (Петро — пέτρος — «скеля», «камінь»), латинські (Наталія — natalis — «належний до народже­н­ня», «рідний», «отчий»), давньоєврейські (Іван —  — «Яхве (Бог) змилосердився, Яхве (Бог) помилував», буквально — «Божа благодать, дар богів») та інші. За правилами православної християнства імʼя дають за церковним календарем (імена канонізованих святих — за місяцями й днями святкува­н­ня) на честь того святого, в день якого дитину хрестять. 

Ві­дома по­вторюваність імен у сімʼї, навіть близьких родичів одного поколі­н­ня. Деякі дослідники стверджують, що це закономірне явище суто ономастичного походже­н­ня: імʼя повʼязує з іншими носіями того ж імені та з тією групою громади, в якій прийняте, незалежно від його вихідного етимологічного значе­н­ня. Припускають, що так було й у дохристиянський період. Імена в церковному календарі зафіксовано в певній формі, яку в живому мовлен­ні часто порушують. На словʼянському, пізніше й на українському мовному ґрунті, християнські імена за­знали певних змін, при­стосовуючись до місцевої мовної норми, артикуляційної бази мовців. Більша частина офіційних християнських імен ніколи не були в ужитку українців, оскільки деякі з них звуча­н­ням близькі до загальних слів, асоціації з якими не бажані або складні для українських мовців. Традиційно вони мають певні граматичні форми для чоловічих і жіночих імен (Михайло, Надія). Є кілька імен, чоловічих за походже­н­ням, проте вживані як жіночі (Римма), значна частина імен парна (Василь — Василина, Євгеній — Євгенія). 

Імена поділяють на офіційні (або повні — Микола, Катерина) та неофіційні (скорочені — Галя, Володя). Офіційні імена, зареєстровані цивільним або церковним актом, записані в метриці, паспорті тощо; для них є певні правописні норми. Неофіційні імена бувають кількох типів:

• демінутиви (з пестливо-зменшувальними суфіксами — Іванко, Маруся), 
• гіпокористики (мають скорочену основу або втратили одну основу складної форми; вони можуть бути суфіксальними й без­афіксними — Слава, Олесь), 
• пе­йоративи (зі зневажливо-згрубілими суфіксами — Галька). 

Сукупність імен певного народу, місцевості називають імен­ником. В Україні імʼя людини офіційно складається з трьох компонентів — власне імʼя, по батькові та прі­звище. Письмен­ники, актори, художники за­стосовують вига­дане імʼя — псевдонім. Українські письмен­ники використовують їх від 16 ст., найчастіше це повʼязано з су­спільно-політичними умовами. Серед багатьох літературних та публіцистичних жанрів є й такі, сама природа яких схиляє до вжива­н­ня псевдонімів: сатиричні жанри й твори в періодиці, які без­посередньо стосуються конкретних осіб, групи людей. Мотивами появи псевдонімів бувають також авторська скромність, немелодійність справжніх прі­звищ, службове становище тощо.

Літ.: Белецкий А. А. Лексико­графия и теория языко­знания (Ономастика). К., 1972; Чучка П. П. Роз­виток імен і прі­звищ // Історія української мови. Лексика і фразеологія. К., 1983; Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей: Слов.-довід. К., 1986, 1996.

І. М. Желєзняк

Завантажити статтю