Ім’я

ІМ’Я́ — вид антропоніма; надають при народженні, іноді його обирає доросла людина. Ім’я виконує функцію індивідуалізації: називає (ідентифікує) людину. Будь-яке ім’я фактично може позначати не одну людину (повторюваність ім’я пов’язана з певною обмеженістю їхньої кількості та модою). Індивідуалізаційну функцію ім’я виконує лише у конкретному випадку. В усі історично відомі періоди людського суспільства існували імена. Семантика іменних основ майже не залежить від характеру мови. Так, чоловічі імена, що означають силу, сміливість, владу, є звичайними в більшості народів світу; семантичні особливості основ імен кожного етносу пояснюють умови життя. 

Імена людей з’являлися у різні періоди історії українського народу, відображають рівень культури, становище в суспільстві, релігію, світосприйняття. Українські імена за походженням поділяють на слов’янські (язичницькі) та запозичені. Перші виникли й значно переважали в слов’янському світі до прийняття християнства; система язичницьких імен складалася протягом тривалого часу в праслов’янській мові, звідки успадкована українською мовою (збереглася незначна їхня кількість — Мирослав, Богдана). У створенні антропонімної системи важливу роль відігравали міфологія, світогляд давніх слов’ян. Фактично майже будь-яке повнозначне слово могло стати ім’ям. Домінували певні типи імен — побажання (Бессмертний, Волк), охоронні (Бессон, Некрас), за порядком і часом народження (Первий, Меньшик) тощо. Існували імена, основи яких звичайно виражали складні абстрактні поняття; часом вони становили словосполучення. Складні чоловічі імена зафіксовано переважно у текстах давньоруських літописів (Мстиславъ, Святополкъ, Предслава, Рогнѣдь). 

Руйнування системи слов’янського антропонімікона почалося із хрещенням Русі наприкінці 10 ст. Понад 4 ст. тривала боротьба між автохтонними і чужомовними іменами, що з’явилися разом із новою релігією. У 10–14 ст. засвідчена наявність у людини двох імен — слов’янського (традиційного) і наданого під час хрещення з поступовим утвердженням останнього. Існували так звані княжі імена (Володимир-Василь, великий князь Київський, 11 ст.; княжна Добрава-Єлена, дочка великого князя Георгія Всеволодовича, 13 ст.). Певна кількість слов’янських імен увійшла в офіційний іменник східних слов’ян через канонізацію деяких місцевих слов’янських святих (Борис, Володимир). 

Основним джерелом для відтворення системи слов’янських імен, окрім прямих свідчень, є сучасні прізвища і топоніми відантропонімного походження. Останніми роками простежується активізація їхнього вживання. Запозичені імена за походженням поділяють на давньогрецькі (Петро — пέτρος — «скеля», «камінь»), латинські (Наталія — natalis — «належний до народження», «рідний», «отчий»), давньоєврейські (Іван —  — «Яхве (Бог) змилосердився, Яхве (Бог) помилував», буквально — «Божа благодать, дар богів») та інші. За правилами православної християнства ім’я дають за церковним календарем (імена канонізованих святих — за місяцями й днями святкування) на честь того святого, в день якого дитину хрестять. 

Відома повторюваність імен у сім’ї, навіть близьких родичів одного покоління. Деякі дослідники стверджують, що це закономірне явище суто ономастичного походження: ім’я пов’язує з іншими носіями того ж імені та з тією групою громади, в якій прийняте, незалежно від його вихідного етимологічного значення. Припускають, що так було й у дохристиянський період. Імена в церковному календарі зафіксовано в певній формі, яку в живому мовленні часто порушують. На слов’янському, пізніше й на українському мовному ґрунті, християнські імена зазнали певних змін, пристосовуючись до місцевої мовної норми, артикуляційної бази мовців. Більша частина офіційних християнських імен ніколи не були в ужитку українців, оскільки деякі з них звучанням близькі до загальних слів, асоціації з якими не бажані або складні для українських мовців. Традиційно вони мають певні граматичні форми для чоловічих і жіночих імен (Михайло, Надія). Є кілька імен, чоловічих за походженням, проте вживані як жіночі (Римма), значна частина імен парна (Василь — Василина, Євгеній — Євгенія). 

Імена поділяють на офіційні (або повні — Микола, Катерина) та неофіційні (скорочені — Галя, Володя). Офіційні імена, зареєстровані цивільним або церковним актом, записані в метриці, паспорті тощо; для них є певні правописні норми. Неофіційні імена бувають кількох типів:

• демінутиви (з пестливо-зменшувальними суфіксами — Іванко, Маруся), 
• гіпокористики (мають скорочену основу або втратили одну основу складної форми; вони можуть бути суфіксальними й безафіксними — Слава, Олесь), 
• пейоративи (зі зневажливо-згрубілими суфіксами — Галька). 

Сукупність імен певного народу, місцевості називають іменником. В Україні ім’я людини офіційно складається з трьох компонентів — власне ім’я, по батькові та прізвище. Письменники, актори, художники застосовують вигадане ім’я — псевдонім. Українські письменники використовують їх від 16 ст., найчастіше це пов’язано з суспільно-політичними умовами. Серед багатьох літературних та публіцистичних жанрів є й такі, сама природа яких схиляє до вживання псевдонімів: сатиричні жанри й твори в періодиці, які безпосередньо стосуються конкретних осіб, групи людей. Мотивами появи псевдонімів бувають також авторська скромність, немелодійність справжніх прізвищ, службове становище тощо.

Завантажити статтю