Ім’я по батькові

ІМʼЯ́ ПО БА́ТЬКОВІ — вид антропоніма (патронім), утворений від офіційного імені батька за допомогою суфіксів -ич(-іч), -ович (для чоловіків) та -івна (для жінок). І. п. б. завжди посідає постпозицію стосовно особового імені і не від­діляється від нього служб. словами або ін. лексемами. У паспорті громадянина України особа ідентифікується трилексемно — за прі­звищем, іменем та І. п. б. Натомість у закордон. паспортах українців є лише дві рубрики — прі­звище та імʼя. Нині триває дис­кусія не тільки в професій. колах науковців, але й на рівні зацікавлень пере­січних українців, про те, чи властиве І. п. б. укр. мові, чи воно є проявом іншомов., зокрема рос., впливу на укр. антропонімну систему. Ця дис­кусія має істор. корені, адже в період установле­н­ня офіцій. формул іменува­н­ня окремі частини України входили до складу різних держав, де шляхи формува­н­ня стандартів ідентифікації особи мали свої особливості. Тому в 1-й пол. 20 ст. українці, які проживали на території СРСР, в офіцій. документах записувалися трилексемно, а ті, що були громадянами ін. європ. держав, — дволексемно. Теза про рос. корі­н­ня патроніма протирічить істор. фактам, зафіксов. у різних писем. джерелах. Традиція називати особу за її батьком іде ще з прасловʼян. часів, свідче­н­ням чого можуть бути мовні засоби творе­н­ня патроніміч. назв. Дехто з дослідників вважає, що ці антропонім. одиниці від­давна використовувалися не як додатковий компонент до імені, а як евфемістична назва в межах однолексем. способу ідентифікації особи, викликана язичниц. табу на особове імʼя. Віра в магічну силу та ототожне­н­ня імені з його носієм спричинила заборону вимовляти імʼя людини вголос, тому до близьких зверталися алегорично: «син такого-то», «дочка такого-то». Ці архаїчні забобони збереглися донині в деяких народів, зокрема ненців, мордви, башкирів. Таку заборону в давніх словʼян повʼязують з обрядом ініціації (зокрема з пере­ходом особи до ін. соц.-вікового стану). Традиція ідентифікації особи без згадува­н­ня її імені довше зберігалася при номінації жінок, що під­тверджено літопис. фактами, літ. творами (Ярославна у «Слові о полку Ігоревім»; власне імʼя жінки жодного разу не називалося, якщо в текс­ті було посила­н­ня на батька особи) і сучас. діалект. матеріалами. Само­стійні патроніми засвідчуються ран­ньописем. памʼятками всіх словʼян. народів. У літописах 11–12 ст. зафіксовані дволексемні іменува­н­ня: Всеславъ Микоуличь, Василько Ярополчичь та ін. У староукр. писем. джерелах пізнішого періоду виразно виявляється тенденція до частішого вжива­н­ня дволексем. антропонім. формул, до того ж, за кількістю онімів можна було ви­значити статус іменованої особи. У грамотах 15 ст. однолексем. антропонімами називали міщан, а також духовенство, слуг. Панство ідентифікувалося по-різному: у грамотах Центральної України, Поліс­ся та Галичини — пере­важно дволексемно, на Буковині, у більшості, — однолексемно; шляхта називала себе трилексемно. Під­твердже­н­ням того, що І. п. б. є результатом тривалого роз­витку української мови, є ще й той факт, що патронім на -ич зберіг свою прадавню функцію, залишившись похідним утворе­н­ням від особового імені батька, хоча в зх. областях України досить поширені прі­звища з таким суфіксом. Найтиповіший для 16 ст. патронім на -енк(о) з часом транс­формувався у прі­звище, яке й нині найчастіше трапляється в Україні. Ужива­н­ня І. п. б. сьогодні є виявом поваги й шанобливого ставле­н­ня до спів­розмовника. В остан­ні роки спо­стерігається тенденція до заміни трилексем. антропонімоформули офіцій. іменува­н­ня особи на дволексемну. Якщо на­прикінці 20 ст. у пові­домле­н­нях ЗМІ перших осіб держави називали за прі­звищем, іменем та по батькові, то нині звичнішими є форми без І. п. б., як до того називали лише діячів культури та мистецтв. У сучас. антропосистемах І. п. б. офіційно вживається лише в східнословʼян. і болгар. мовах.

Завантажити статтю