Ігнатьєв Микола Павлович

ІГНА́ТЬЄВ Микола Па­влович (Игнатьев Николай Па­влович; 17(29). 01. 1832, С.-Петербург — 20. 06 (03. 07). 1908, с. Круподеринці Бердичів. пов. Київ. губ., нині Погребищен. р-ну Вінн. обл.) — російський дипломат, державний діяч. Брат Олексія, батько Павла і Миколи Ігнатьєвих. Походив зі спадк. дворян. роду, який вів свою історію від черніг. бояр. Граф (1877). Генерал від інфантерії (1878). Закін. Пажес. корпус (1849), Військ. академію у С.-Петербурзі (1851). Від­тоді пере­бував на військ. службі; 1856–57 — військ. аташе у Лондоні; 1858–59 — нач. рос. місії в Хіву та Бухару (нині обидва — міста в Узбеки­стані), яка під його керівництвом узгодила договір з бухар. еміром про налагодже­н­ня дипломат. і торг. звʼязків, отримала до­звіл на плава­н­ня рос. суден по р. Амударʼя. 1859 від­ряджений до Китаю, де 1860 уклав Пекін. трактат, згідно з яким Рос. імперія отримала правий берег р. Ус­сурі, лівий берег р. Амур, маньчжур. узбереж­жя Япон. моря до кордону з Кореєю (також вирішив пита­н­ня щодо можливості побудови порту Владивосток). 1861–64 — директор Азій. департаменту МЗС; 1864–67 — над­звич. послан­ник й повноваж. міністр, 1867–77 — над­звич. і повноваж. посол в Осман. імперії. Активно сприяв боротьбі християн насел. Балкан із турец. поневолювачами, зокрема звільнен­ню з увʼязне­н­ня діячів словʼян. нац.-визв. руху. На конф. послів європ. держав у Стамбулі 1877 домігся прийня­т­тя ріше­н­ня про на­да­н­ня нац. автономії Болгарії, Боснії та Герцеґовині й ін. пов­сталим провінціям Осман. імперії. Від­мова виконувати це ріше­н­ня стала приводом до рос.-турец. війни 1877–78. Після її закінче­н­ня під­готував текст і під­писав від рос. сторони Сан-Стефан. мирний договір, за яким Болгарія здобула незалежність, однак через пере­гляд окремих його пунктів під тиском європ. держав від­мовився від подальшої дипломат. діяльності. У березні–травні 1881 — міністр держ. маєтностей, 1881–82 — міністр внутр. справ. Докладав зусиль для ліквідації терорист. організації «Народна воля», обмеже­н­ня впливу польс. і нім. дворянства та катол. і лютеран. духовенства у прибалт. губ. й Царстві Польському, наполягав на послідов. за­проваджен­ні тут російської мови у держ., судових й освіт. закладах. 1882 за­пропонував імператору Олександру ІІІ скликати дорадчий виборний Земський собор із пред­ставників різних станів, але він від­мовився і від­правив І. у від­ставку. Від 1884 — президент товариства сприя­н­ня рос. промисловості й торгівлі, від 1888 — президент С.-Петербур. словʼян. благодій. товариства. На­прикінці 1880-х рр. ви­їхав на по­стійне прожива­н­ня у с. Круподеринці, де на його кошти побудовано церкву Різдва Богородиці (арх. О. Померанцев), що стала родин. усипальницею (зменшена копія Володимир. собору в Києві). Окрім церкви, збереглися садиба І. (роз­міщено школу), збудований ним триповерх. млин (діє донині) та памʼятник на честь сина Володимира і племін­ника О. Зурова, які загинули під час рос.-япон. війни 1904–05 на кораблях 2-ї Тихоокеан. ескадри в Цусімському бою у травні 1905. Імʼям І. на­звано село, низку вулиць і площ у Болгарії.

Завантажити статтю