Ігнатьєв Микола Павлович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Ігнатьєв Микола  Павлович

ІГНА́ТЬЄВ Микола Павлович (Игнатьев Николай Павлович; 17(29). 01. 1832, С.-Петербург – 20. 06 (03. 07). 1908, с. Круподеринці Бердичів. пов. Київ. губ., нині Погребищен. р-ну Вінн. обл.) – російський дипломат, державний діяч. Брат Олексія, батько Павла і Миколи Ігнатьєвих. Походив зі спадк. дворян. роду, який вів свою історію від черніг. бояр. Граф (1877). Генерал від інфантерії (1878). Закін. Пажес. корпус (1849), Військ. академію у С.-Петербурзі (1851). Відтоді перебував на військ. службі; 1856–57 – військ. аташе у Лондоні; 1858–59 – нач. рос. місії в Хіву та Бухару (нині обидва – міста в Узбекистані), яка під його кер-вом узгодила договір з бухар. еміром про налагодження дипломат. і торг. зв’язків, отримала дозвіл на плавання рос. суден по р. Амудар’я. 1859 відряджений до Китаю, де 1860 уклав Пекін. трактат, згідно з яким Рос. імперія отримала правий берег р. Уссурі, лівий берег р. Амур, маньчжур. узбережжя Япон. моря до кордону з Кореєю (також вирішив питання щодо можливості побудови порту Владивосток). 1861–64 – дир. Азій. департаменту МЗС; 1864–67 – надзвич. посланник й повноваж. міністр, 1867–77 – надзвич. і повноваж. посол в Осман. імперії. Активно сприяв боротьбі християн насел. Балкан із турец. поневолювачами, зокрема звільненню з ув’язнення діячів слов’ян. нац.-визв. руху. На конф. послів європ. держав у Стамбулі 1877 домігся прийняття рішення про надання нац. автономії Болгарії, Боснії та Герцеґовині й ін. повсталим провінціям Осман. імперії. Відмова виконувати це рішення стала приводом до рос.-турец. війни 1877–78. Після її закінчення підготував текст і підписав від рос. сторони Сан-Стефан. мирний договір, за яким Болгарія здобула незалежність, однак через перегляд окремих його пунктів під тиском європ. держав відмовився від подальшої дипломат. діяльності. У березні–травні 1881 – міністр держ. маєтностей, 1881–82 – міністр внутр. справ. Докладав зусиль для ліквідації терорист. орг-ції «Народна воля», обмеження впливу польс. і нім. дворянства та катол. і лютеран. духовенства у прибалт. губ. й Царстві Польському, наполягав на послідов. запровадженні тут рос. мови у держ., судових й освіт. закладах. 1882 запропонував імператору Олександру ІІІ скликати дорадчий виборний Земський собор із представників різних станів, але він відмовився і відправив І. у відставку. Від 1884 – президент т-ва сприяння рос. пром-сті й торгівлі, від 1888 – президент С.-Петербур. слов’ян. благодій. т-ва. Наприкінці 1880-х рр. виїхав на постійне проживання у с. Круподеринці, де на його кошти побудовано церкву Різдва Богородиці (арх. О. Померанцев), що стала родин. усипальницею (зменшена копія Володимир. собору в Києві). Окрім церкви, збереглися садиба І. (розміщено школу), збудований ним триповерх. млин (діє донині) та пам’ятник на честь сина Володимира і племінника О. Зурова, які загинули під час рос.-япон. війни 1904–05 на кораблях 2-ї Тихоокеан. ескадри в Цусімському бою у травні 1905. Ім’ям І. названо село, низку вулиць і площ у Болгарії.

Літ.: Графъ Н. П. Игнатьевъ: Некролог // Правительствен. вѣст. 1908, 22 июня; Гальчак С. Д. Земля над Россю. В., 1995; Хевролина В. М. Российский дипломат граф Н. П. Игнатьев. Москва, 2004; Її ж. Николай Павлович Игнатьев. Москва, 2009.

О. Л. Скрябін

Стаття оновлена: 2011