ІДЕ́Я (від грец. ιδέα — початок, першообраз) — термін філософії та повсякден­ної мови, що в західній інтелектуальній історії за­знав зміни значе­н­ня, аж до протилежного. Ці зміни є джерелом багато­значності слова «І.» у сучасному вжитку. Ним пере­важно по­значають уявле­н­ня, здогади, поня­т­тя, принципи, що мають служити основою: а) пі­зна­н­ня і поясне­н­ня світу та різних сфер реальності; б) дій, націлених на створе­н­ня нового — артефактів (технології, мистецтво тощо); в) цін­нісних понять і принципів, які мають ви­значати спосіб людського життя й поведінки; а також теорій, які стосуються ефективності практичних дій. Йдеться про найважливіші типи І. — пі­знавальних, практично-творчі та цін­нісні. Цей поділ від­повід­ає трьом видам жит­тєдіяльності, які за­пропонував Аристотель: теорія (мудрість-софія), поєзис (творе­н­ня нового) і праксис (етична мудрість, мудрість-фронезис). Термін «І.» увів Платон на по­значе­н­ня загального поня­т­тя, що має бути від­повід­ним чином ви­значене. Ґрунтуючись на тому, що поодинокі речі виникають і зникають, але щоразу від­творюють деякі загальні зразки, ді­йшов висновку, що загальні зразки мають зберігатися незалежно від мінливих речей. Ці ідеальні прообрази речей є не­змін­ними і вічними: вони є справжньою реальністю; поодинокі ж речі, які ми спри­ймаємо, є лише спотвореними подобами, симулякрами цих зразків. З по­гляду Платона, І. від­різняються ступенем загальності, а тому утворюють ієрархію, на вершині якої він помістив І. добра (грец. «анатон»), яка обʼ­єд­нує всі інші І. Від­повід­но, шлях до істини та добра збігається. Це означає, що Платон не роз­різняв цін­нісно-нейтральних І. від цін­нісно-навантажених. У творі «Держава» він звернувся до образу печери, щоб пояснити свою теорію І. З його по­гляду, люди схильні вважати істиною, реальністю те, що вони щоден­но спо­стерігають. На­справді ж усе, що вони спри­ймають, нагадує тіні на стіні печери, які кидає світло сонця від речей за межами печери. Якщо людину, яка звикла жити в оточен­ні тіней, вивести назовні, то сонячне світло засліпить її. Від­кри­т­тя істини спочатку лише спантеличує людей, схиляючи їх повернутися в печеру, до звичних ілюзій. У діалозі «Менон» Платон викори­став міф пере­селе­н­ня душ, згідно з яким душа кожного з нас до пере­селе­н­ня в наше тіло жила у божествен­ному світі вічних І. Тому кожен здатний від­крити І. шляхом «пригадува­н­ня». Просвітницька роль філософа, з по­гляду Платона, полягає в тому, щоб шляхом діалогу з людиною допомогти звільнитися від ілюзій, від­кривши в своїй душі І., які людина забула під впливом щоден­них вражень протягом життя. Аристотель заперечив теорію І. Платона, а тому уникав викори­ста­н­ня грец. слова «idea» (від­давав пере­вагу слову «ейдос»). З його по­гляду, загальні поня­т­тя ми утворюємо, виявляючи загальне в одиничному. Звідси його теза, що першою основою (суб­станцією) буття є поодинокі утворе­н­ня. Загальні поня­т­тя у ви­гляді певних форм (ейдосів) є похідною, «другою суб­станцією» («суб­станційною формою»). Він зробив висновок, що існує форма всіх ідеальних форм, до яких тягнеться кожна поодинока річ як до свого ідеального зразка (це була по­ступка Платону). Загалом в античній філософії пере­важав по­гляд, що існує деякий світовий розум (Нус, Логос) як основа упорядкува­н­ня світу. Отже, розум окремої людини має узгоджуватися зі світовим ро­зумом. У європейській середньовічній філософії вважали, що І. існують до речей у думці Бога, потім у речах (унаслідок творе­н­ня світу) і, нарешті, вони наявні у ро­зумі окремих людей у результаті пі­зна­н­ня світу. Але грецьке слово «І.» в середньовічних релігійних текс­тах, як правило, не використовували; його латинським від­повід­ником стало слово «форма». У європейській філософії 16–18 ст. Р. Декарт здійснив субʼєктивний поворот. Почав з доказу існува­н­ня власного Я, скори­ставшись принципом «Мислю, отже, існую» (лат. cogito, ergo sum). Словом «І.» називав усе, що дане в сві­домості власного Я. Поділив усі І. на набуті й вроджені (лат. ideae innatae), на емпіричні та витворені уявою і ро­зумом (напр., І. математичні). До вроджених від­ніс І. Бога, власне Я та суб­станції. Пізніше по­гляд про існува­н­ня вроджених І. стали по­значати терміном «нативізм». Доказом буття Бога служила для нього наявність вродженої І. Бога в сві­домості людей. Показником надійності І., їхньої придатності для пі­зна­н­ня вважав ознаку ясності та чіткості (виразності) — на противагу І. темним і плутаним. Остаточною запорукою того, що ясним і чітким І. від­повід­ає реальність, є милість Бога, оскільки він не схильний вводити людей в оману. Основною здатністю людини, яка забезпечує пі­зна­н­ня, є розум. Одначе, на противагу раціоналізму Р. Декарта, британські емпірики (Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Гʼюм) за­стосовували слово «І.» для по­значе­н­ня чут­тєвих образів, які вважали основою складніших утворень. На основі простих І. (спри­йма­н­ня речей чи їх властивостей) з допомогою уяви чи ро­зуму ми можемо утворювати складні І. — комплексні уявле­н­ня чи ро­зумові кон­струкції. Але пояснити їх можемо лише роз­кладаючи на прості І. — емпіричні дані. Це при­звело до позиції феноменалізму, від­повід­но до якої найбільшим ступенем реальності володіють явища. Від­булася, отже, найбільш радикальна зміна у значен­ні слова «І.». Позицію, згідно з якою існує внутрішня обʼєктивна основа явища — суть (лат. essentia), як-то І. Платона чи суб­станційні форми Аристотеля, стали по­значати терміном «есенціалізм». З по­гляду Д. Гʼюма, І. душі — тільки уявле­н­ня, за допомогою якого кожен із нас по­єд­нує враже­н­ня і пере­жива­н­ня, припускаючи, що їх носієм є деяка суб­станція, яку називаємо «душею». Так само І. причин­ності, з його по­гляду, полягає не в тому, що ми знаємо про приховані внутрішні звʼязки між явищами, а внаслідок того, що спо­стерігаємо регулярне слідува­н­ня одних явищ за іншими — від­повід­но до принципу «після того, отже внаслідок того» (лат. post hoc, ergo propter hoc). Д. Гʼюм увів також роз­різне­н­ня, ві­доме під на­звою «Виделка Гʼюма». Мається на увазі від­мін­ність тверджень істин­них тільки внаслідок значе­н­ня термінів, з яких вони складаються, від тверджень, істин­ність яких під­тверджується фактами. Перший вид тверджень ви­значив як істин­ні тільки внаслідок від­ноше­н­ня між І. (англ. the relations of ideas). Добре ві­домим стало також друге його роз­різне­н­ня, ві­доме під на­звою «Закон Гʼюма». Йдеться про т. зв. про­блему фактично-цін­нісного — про від­мін­ність між І. та твердже­н­нями, що описують фактичний стан, від цін­нісних І. і тверджень (тих, що висловлюють цін­нісні пере­кона­н­ня людей). Д. Гʼюм наголошував на неможливості з фактичних тверджень вивести цін­нісні. Навіть якщо ми шляхом соціологічного дослідже­н­ня встановлюємо, що саме цінують люди у су­спільстві, то цим фіксуємо лише фактичний стан, а не від­повід­аємо на запита­н­ня, що вони повин­ні цінувати. Тривають дис­кусії, як подолати прірву між фактичним і цін­нісним. Радикальну позицію британських емпіриків роз­винено у позитивізмі та логічному позитивізмі, в якому будь-яка теорія має спиратися на принцип емпіричної верифікації. І. Кант спробував примирити раціоналістів (картезіанців) і емпіриків. З його по­гляду, щоб емпіричні дані (факти) були основою пі­зна­н­ня, вони повин­ні бути від­повід­ним чином упорядковані: апріорні принципи чи, інакше, І. такого упорядкува­н­ня створює розум. До таких І. він від­ніс І. часу, простору, причин­ності. У видо­зміненому ви­гляді ця думка І. Канта зна­йшла своє продовже­н­ня у тверджен­ні К. Поп­пера про те, що факти добираються в світлі певної І., яку він викори­став у своїй критиці логічного позитивізму. Окрім І., націлених на потреби пі­зна­н­ня, І. Кант вважав, що І. Бога, без­смертя душі і свободи волі є засадничими в об­ґрунтуван­ні цін­нісних І., що мають лежати в основі етики, а заодно всієї практичної сфери людського життя (права, політики тощо). Найважливішою з таких І. в етиці І. Канта є І. обовʼязку. Ґ. Геґель повернувся до платонівської традиції обʼєктивного ідеалізму, прийнявши позицію, що основою реальності є духовна суб­станція у ви­гляді абсолютного І. Але, на від­міну від Платона, вважав, що абсолютна І. не є чимось сталим, а проходить крізь різні періоди історичного роз­витку, втілюючись у конкретніших І. та прямуючи до все повнішої істини. За тим вбачають теологічний під­текст, коли на­ближе­н­ня до істини можна ро­зуміти як шлях до богопі­зна­н­ня. Важливим внеском Ґ. Геґеля у ро­зумі­н­ня І. став наголос на пер­спективності І., їх націленості на майбутнє втіле­н­ня в теоріях та практиках. В українській філософії П. Юркевич вказував на від­мін­ність між уявле­н­ням, поня­т­тям та І., наголошуючи, що в понят­ті рухаємося строго й ви­значено у царині досвіду, а в І. виходимо за межі досвіду; критикував субʼєктивне ро­зумі­н­ня І. в емпірично-психологічних та кантіанських варіантах субʼєктивізму, а також панлогізм Ґ. Геґеля; увів у свою філософію (і в ро­зумі­н­ня І.) елементи екзистенціалізму.

Оскільки пі­зна­н­ня спрямоване перед­усім на від­кри­т­тя істини (а це поня­т­тя в усіх ро­зумі­н­нях перед­бачає узгодже­н­ня наших тверджень і теорій з реальністю), то наукові І. є пере­важно цін­нісно-нейтральними: їх можна використовувати для утвердже­н­ня як добра, так і зла. Практично-творчі І. містять два види практик, що сут­тєво від­різняються: вина­йде­н­ня нових технологій (ви­значається станом наукових досліджень) та створе­н­ня мистецьких творів. Роз­робле­н­ня нових технологій, які б забезпечили економічну модернізацію України, залежить від нароще­н­ня інтелектуального ресурсу. В І.-задумах наявне по­єд­на­н­ня ро­зуму, уяви та почу­т­тя. Задум у ви­гляді думки часто ві­ді­грає другорядну роль порівняно з уявою — попереднім образом, а в музичній творчості — певного на­строю, попереднього мотиву, мелодії тощо. Оцінка задуму у літературі та мистецтві важить значно менше порівняно з його здійсне­н­ням: і найкращий задум може бути знецінений у процесі його втіле­н­ня. І. 3-го типу націлені, по-перше, на впровадже­н­ня чи об­ґрунтува­н­ня певних цін­нісних пере­конань, по-друге, — на їхнє успішне здійсне­н­ня у ви­гляді належно об­ґрунтованих практик (на зʼясува­н­ня способів такого об­ґрунтува­н­ня спрямована логіка практичного міркува­н­ня). На­приклад, успішне здійсне­н­ня І. нації в Європі від­бувалося шляхом урахува­н­ня наявної су­спільної реальності та створе­н­ня образу нації, заклику до її поцінува­н­ня. Від­повід­но цю І. зорієнтовано на пере­творе­н­ня наявної су­спільної реальності. Гуманітарні науки у різних пропорціях по­єд­нують поясне­н­ня наявної реальності з об­ґрунтува­н­ням цін­нісних принципів як шлях до зваженого вибору цін­нісних пере­конань особами, націями і людством загалом. Декларація навіть цілком виправ­даних цін­нісних І. та принципів часто є явно недо­статньою, якщо не по­єд­нується з продуманими діями, націленими на здійсне­н­ня задекларованих І. та принципів.

У західній інтелектуальній історії можна ви­окремити три загальні характеристики ідеї: 1) проективність чи пер­спективність, що перед­бачає подальшу конкретизацію; 2) засадничість, фундаментальність, оскільки її мислять як основу певної теорії, технології чи практики; 3) оригінальність, що знімає пропонува­н­ня ві­домої чи втіленої І. Проективність стосується міри ви­значеності І. Часто той, хто висловлює певну ідею, воднораз втілює її у певній теорії, технології чи практиці. Якщо залишити такі випадки осторонь, то за­пропонована ідея повин­на бути ви­значеною в своєму змісті на­стільки, щоб можна було оцінити її оригінальність та пер­спективність. На ринку ідей (як пі­знавально-теоретичних, так і зорієнтованих на оновле­н­ня технологій та практик) вони пропонуються пере­важно у ви­гляді проектів. Оцінка пер­спективності ідеї від­разу стає негативною, якщо ідеї бракує оригінальності. Якщо йдеться про нову ідею, оцінку її пер­спективності роз­глядають під кутом зору можливості втіле­н­ня у теорії, практиці, технології. Вірогідність успіху порівнюють зі збитками (пере­важно фінансовими) у разі невдачі. Найбільш про­блематичною є оцінка ідеї, що виходить за межі парадигми, прийнятої у наукових спільнотах («революційна» ідея), як це показав Т. Кун. Ро­зумі­н­ня над­звичайних випадків під­вищує рівень самокритичності науково-технологічних спільнот. Оцінка цін­нісних ідей полягає в зважуван­ні наслідків утвердже­н­ня цін­нісних орієнтацій та від­повід­них жит­тєвих пер­спектив (якості життя) осіб, су­спільств, націй та людства загалом. Що стосується фундаментальності, то спо­стерігаємо викори­ста­н­ня слова «ідея» для по­значе­н­ня здогаду, який стосується про­блеми. Так, у випадку роз­вʼяза­н­ня конкретних практичних про­блеми, можна почути: «Я маю ідею: здогадуюсь, як це зробити». Та навіть коли ми обговорюємо не дуже фундаментальну ідею, на­приклад, ідею університету, то зосереджуємо увагу на тому загальному змісті, втіле­н­ня якого дає нам право називати цю установу університетом. Наше обговоре­н­ня не зосереджене на конкретних деталях втіле­н­ня цієї ідеї — можливій структурі університету, способі викла­да­н­ня. Якраз це зосередже­н­ня на загальних перед­умовах до­зволяє під­давати критиці бюрократичні ініціативи у незалежній Україні, що при­звела до пере­йменува­н­ня багатьох ін­ститутів в університети: існують під­стави оцінювати це як ком­прометацію самої ідеї університету в її первин­ному задумі. Адже здійсне­н­ня ідеї університету перед­бачає забезпече­н­ня його автономії. Тим часом у сучасній Україні мають місце адміністративні втруча­н­ня у діяльність університетів: показовим є адміністративне звільне­н­ня ректорів кількох університетів. У сучасній Україні кожна політична партія декларує повагу до закон­ності та свою націленість на боротьбу з корупцією, але сут­тєвого по­ступу у знижен­ні її рівня немає. Це пояснюють від­сутністю у політичної еліти політичної волі, але більшу вагу має вплив на державу олігархів, які (за рідкісними винятками) керуються особистими інтересами, а тому не зацікавлені в зменшен­ні рівня корупції. Бракує також ідей, які б стали основою ефективних стратегій і практик, націлених на подола­н­ня корупції. Поширеними є більш чи менш роз­галужені класифікації ідей, здійснені з урахува­н­ням їхнього змісту: релігійні, філософські, наукові, технологічні, морально-етичні, естетичні, мистецькі тощо. В обговорен­ні певної ідеї важливо роз­різняти: йдеться про ідею вже втілену в теорії, технології, практиці, мистецькому творі чи мовиться про ідею, за­пропоновану для її втіле­н­ня. Ви­окремле­н­ня ідеї з її втіле­н­ня полегшується тоді, коли ідея явно сформульована. Інакше доводиться виявляти ідею з її втіле­н­ня шляхом ро­зумової рекон­струкції. При обговорен­ні ідеї важливо брати до уваги, яке психічне чи ментальне явище називаємо ідеєю в кожному окремому випадку і як спів­від­носяться в тому, що називаємо ідеєю, розум, уява, фантазія, почу­т­тя, пере­кона­н­ня. Різними є також способи виникне­н­ня чи формува­н­ня І. Це може бути мит­тєве «осяя­н­ня» (як у Будди) або ж довготривалі спроби пере­вірки здогаду, інтуїції, гіпотези чи початкового образу, мотиву у мистецькому творі. У пі­знавальній діяльності можуть пере­віряти кілька альтернативних припущень (гіпотез). Цін­нісні ідеї націлені на впровадже­н­ня у сві­домості та способі життя певних цін­нісних пере­конань, особливо шляхом їх виправ­да­н­ня, об­ґрунтува­н­ня. Люди оцінюють цін­нісні ідеї не тільки ро­зумом (під кутом зору їхнього ро­зумового об­ґрунтува­н­ня), а й «серцем» — почу­т­тям та урахува­н­ням особистого духовного досвіду. У сучасних українських дис­кусіях щодо змістовно різних ідей спо­стерігаємо зло­вжива­н­ня словом «ідея», зокрема у його викори­стан­ні в публіцистиці, мовлен­ні журналістів. Зло­вжива­н­ня є пере­важно наслідком неврахува­н­ня наявності таких складників у значен­ні цього слова, як міра його початкової неви­значеності, оригінальності та пер­спективності. Ці складники можуть провокувати до риторики, здатних прирікати дис­кусію на непоро­зумі­н­ня і, зрештою, без­плідність. Часто пропонуючи певну ідею як щось початкове й оригінальне, не беруть до уваги, що йдеться про ідею, втілену у певних практиках чи теоріях. Наявність таких втілень до­зволяє говорити не про ідею як щось початкове й оригінальне, а про поня­т­тя чи теорію — тобто щось уже до­статньо мірою пере­вірене і ви­значене. Прикладом можуть бути дис­кусії щодо національної української ідеї. Якщо залишити осторонь викори­ста­н­ня у цьому вислові прикметника, то важливим є врахува­н­ня успішних практик формува­н­ня націй у Європі, особливо т. зв. запізнілих. Український «проект» формува­н­ня модерної нації не є чимось винятково оригінальним та унікальним, хоча й перед­бачає врахува­н­ня специфічно українських історичних, культурних та політичних об­ставин. Але це не зводить нанівець роль європейського досвіду. І це однаково стосується здійсне­н­ня інших су­спільно важливих ідей чи проектів в Україні, коли йдеться не про створе­н­ня якихось оригінальних ідей, а про ідеї вже втілені в певних теоріях та здійснені практично.